розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 липня 2018 року у складі судді Чередніченко Н. П. та постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2019 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Київське міське бюро технічної інвентаризації, Головне управління юстиції у місті Києві, про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що після смерті матері ОСОБА_3, нею ІНФОРМАЦІЯ_1 було отримано в спадщину житловий будинок загальною площею

134,1 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1, який раніше окрім її матері, нікому не належав.

ОСОБА_2 незаконно утримує у своїй власності 21/100 частину вказаного житлового будинку, яку він отримав у власність від ОСОБА_4 на підставі договору довічного утримання від 25 жовтня 2000 року.

Попередній власник - ОСОБА_4 набув право власності на 1/4 частину спірного житлового будинку на підставі договору купівлі-продажу від 09 січня

1975 року, укладеного з ОСОБА_5, який не мав права його укладати, оскільки ніколи не був власником вказаного житлового будинку.

В матеріалах реєстраційної справи в БТІ відсутні відомості про реєстрацію права власності на спірне домоволодіння за іншими власниками, окрім самої позивачки, що свідчить про відсутність переходу права власності на 1/4 частину домоволодіння до ОСОБА_4, а відтак і до відповідача.

ОСОБА_1 просила в порядку статей 57, 225 ЦК Української РСР 1963 року (що діяв на час укладення оспорюваного правочину) визнати недійсним, з моменту укладення, 09 січня 1975 року договір купівлі-продажу 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_1, який укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 та посвідчений старшим нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори Драгомирецьким С. П.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 12 липня 2018 року позовні вимоги залишено без задоволення.

Залишаючи без задоволення позовні вимоги ОСОБА_1, місцевий суд виходив із того, що укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 договір купівлі-продажу від 09 січня 1975 року відповідав нормам діючого на той час законодавства, а тому відсутні підстави для визнання вказаного договору недійсним.

Також суд першої інстанції зазначив, що обставини, на які в позовній заяві посилалася позивач, суперечать змісту ухвали Московського районного суду міста Києва від 29 листопада 1993 року, на підставі якої попередній власник -

ОСОБА_4, набув у власність 21/100 частин спірного житлового будинку. Також в ухвалі зазначено, що першими власниками 1/4 частини спірного домоволодіння були ОСОБА_6 згідно рішення Московського районного суду міста Києва від 24 жовтня 1962 року, після смерті якої з 1974 року власником успадкованої 1/4 частини житлового будинку став ОСОБА_5, який продав її ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 09 січня 1975 року, тому посилання позивачки на статтю 225 ЦК Української РСР 1963 року щодо неправомочності ОСОБА_5 на розпорядження своїм майном суд визнав без підставними.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 липня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

01 березня 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва

від 12 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 січня

2019 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не з?ясували всі обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, а також неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права. Оскаржувані судові рішення є необґрунтовані. Заявниця зазначає, що ніякої мирової угоди вона не підписувала, судовий процес проходив без її участі. Правовстановлюючих документів, на підставі яких ОСОБА_5 володів би 1/4 частиною будинку не існує, а тому спірний договір купівлі-продажу від 09 січня 1975 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є підробкою (фіктивним, сфальсифікованим).

ОСОБА_1 зазначає, що в Голосіївському районному суді міста Києва працював суддею двоюрідний брат ОСОБА_4, а ОСОБА_2 є його рідним племінником, а тому заявницю вважає, що справа має розглядатися за іншою підсудністю в місті Києві, в будь-якому районному суді міста Києва, крім Голосіївського районного суду міста Києва.

Додаткові аргументи заявника

29 березня 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду доповнення до касаційної скарги, в яких просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду

від 25 січня 2019 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Голосіївського районного суду міста Києва.

Зупинено дію рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 липня

2018 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду

від 25 січня 2019 року,до закінчення касаційного провадження.

У березні 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у доповненнях до касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Короткий зміст фактичних обставин справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 09 січня 1975 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого старшим нотаріусом Другої Київської Державної нотаріальної контори

Драгомирецьким С. П., зареєстрованого в реєстрі за № 1-617. За цим договором ОСОБА_5 передав у власність ОСОБА_4 1/4 частину незакінченого будівництвом будинку, побудованого на 94 %, який знаходиться в Московському (нині Голосіївському ) районі міста Києва по АДРЕСА_1.

В пункті 1 договору купівлі-продажу зазначено, що 1/4 частина побудованого на

94 % будинку належить продавцю - ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Другою Київської державною нотаріальною конторою

26 липня 1974 року за № 118851 та рішення Виконкому № 2689 від 23 грудня

1974 року про побудову на 94 % (т. 1. а. с. 52-53, т. 3 а. с. 119-120).

Починаючи з кінця 70-х років і до 1993 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 здійснили прибудови до належних їм частин житлового будинку.

04 січня 1992 року державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори Мінаковою М. М. позивачці у вказаній справі ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно до якого остання після смерті матері ОСОБА_3, що померла ІНФОРМАЦІЯ_2, прийняла спадщину: незакінчений будівництвом житловий будинок готовністю 94 %. Зазначений житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 806 кв.м та має житлову площу 74.7 кв.м (т. 1 а. с. 17, т. 3 а. с.105).

На підставі матеріалів, поданих позивачкою ОСОБА_1 та ОСОБА_4, як співвласником іншої частини незавершеного будівництвом будинку, було видано Розпорядження представника Президента України у Московському районі міста Києва від 03 лютого 1993 року № 79, яким затверджено акт про прийняття житлового будинку АДРЕСА_1 до експлуатації з усіма його прибудовами. (т. 2 а. с. 58-61, т. 3 а. с.101-104).

В 1993 році ОСОБА_4 звернувся до Московського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом від 04 січня 1992 року (2032-12) недійсним (т. 3 а. с.109).

29 листопада 1993 року Московським районним судом міста Києва була постановлена ухвала, якою судом затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . За умовами мирової угоди сторони визнали, що на підставі договору купівлі-продажу від 09 січня 1975 року ОСОБА_4 придбав у ОСОБА_5 14/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1, яка потім, внаслідок здійснення прибудов, збільшилася до 21/100 частин вказаного житлового будинку. Інші 79/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 належали ОСОБА_1, з чим остання погодилася. ОСОБА_4 займав земельну ділянку площею 89,0 кв.м, а інші 737,0 кв.м земельної ділянки займає ОСОБА_1 (т. 3 а. с. 159-161, т. 5 а. с.28, 29).

Відповідно до умов мирової угоди визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 04 січня 1992 року (2032-12) , яке було видано ОСОБА_1, а за ОСОБА_4 визнано право власності на 21/100 частину житлового будинку АДРЕСА_1, за ОСОБА_1 визнано право власності на 79/100 частини вказаного житлового будинку.

З умовами зазначеної вище мирової угоди сторони погодилася.

Ухвала, якою було затверджено мирову угоду, набрала законної сили і позивакою не була оскаржена.

25 жовтня 2000 року між ОСОБА_4 та відповідачем по справі

ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, за яким

ОСОБА_4 передав у власність відповідача 21/100 частину житлового будинку АДРЕСА_1, а відповідач зобов`язався довічно утримувати ОСОБА_4, надаючи йому щомісячне матеріальне забезпечення та комплекс послуг із збереження права останнього на безкоштовне проживання у вказаному житловому будинку (т. 1 а. с. 45, т. 3 а. с. 179).

Одночасно з укладенням договору довічного утримання, 25 жовтня 2000 року між ОСОБА_4 та відповідачем було укладено договір дарування, за яким відповідач отримав у власність від ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0087 га по АДРЕСА_1, на якій розташований спірний житловий будинок. Згідно пункту 2 Договору дарування право власності на зазначену вище земельну ділянку попередній власник ОСОБА_4 набув на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку

серії ІІІ-КВ № 125056, який виданий на підставі Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 05 лютого 1998 року № 215 (т. 1 а. с.46, т. 3 а. с. 180).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер (т. 1 а. с. 87).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Оскільки спірний договір купівлі-продажу було укладено у 09 січня 1975 року, то спір про визнання договору недійсним має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його укладення, тобто до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ЦК Української РСР (1540-06) 1963 року у редакції, чинній на момент їх виникнення.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 посилалася на обман з боку продавця ОСОБА_5 та покупця ОСОБА_4 при вчиненні правочину - договору купівлі-продажу, тобто на правові підстави, передбачені статтею 57 ЦК Української РСР 1963 року, якою вона і обґрунтовувала позов. А також посилалася на правові підстав, передбачені статтею 225 ЦК Української РСР 1963 року, а саме відсутність у ОСОБА_5 права на продаж указаної частини незавершеного будівництвом житлового будинку, оскільки з довідки № 5840/01-16 від 17 жовтня 2014 року, виданої Другою Київською державною нотаріальною конторою вбачається, що спадкова справа після смерті ОСОБА_6 не заводилася.

Відповідно до статті 224 ЦК Української РСР За договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно (стаття 225 ЦК Української РСР 1963 року).

Згідно зі статтею 48 ЦК Української РСР 1963 року недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Частиною першою статті 59 ЦК Української РСР 1963 року передбачено, що угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.

Відповідно до частини першої статті 57 ЦК Української РСР 1963 року угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.

Як роз`яснено у пункті 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, при вирішенні позовів про визнання угоди недійсною на підставі статті 57 ЦК Української РСР 1963 року суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах. Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Відповідно до статті 57 ЦК Української РСР 1963 року у взаємозв`язку зі статтею 12 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами) наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Обравши способом захисту своїх прав визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав передбачених статтею 57 ЦК Української РСР 1963 року, позивач в силу положення ЦПК України (1618-15) щодо змагальності сторін зобов`язана була довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.

Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів поданих сторонами, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог за недоведеністю з підстав, передбачених статтею 57 ЦК Української РСР 1963 року, оскільки обставина, на яку посилається ОСОБА_1 в обґрунтування своїх позовних вимог (договір укладений під впливом обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, оскільки вона вважала, що ОСОБА_5 на час вчинення оспорюваного правочину не мав відповідних повноважень на розпорядження 1/4 частиною будинку АДРЕСА_1 ), не може бути підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним, з підстав, передбачених статтю 57 ЦК Української РСР 1963 року, оскільки позивачкою не надано належного та допустимого доказу проте, що Другою державною нотаріальною конторою в 1974 році не заводилася спадкова справа після смерті ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4, та те що свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_5 від 26 липня 1974 року реєстровий номер 1-18851 не видавалося, асаме позивач має довести вказані обставини.

Аргументи касаційної скарги про те, що справа має розглядатися за іншою підсудністю в місті Києві, в будь-якому районному суді міста Києва, крім Голосіївського районного суду міста Києва, оскільки в Голосіївському районному суді міста Києва працював суддею двоюрідний брат ОСОБА_4, а

ОСОБА_2 є його рідним племінником є безпідставними, оскільки відкриваючи провадження у справі, судом дотримано правила статті 109 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позовної заяви).

Інші аргументи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2019 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює дію рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 липня 2018 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2019 року.