розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_6, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва в складі судді Рибака М. А. від 06 жовтня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва в складі суддів: Желепи О. В., Іванченка М. М., Рубан С. М., від 28 листопада 2017 року та касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва в складі судді Рибака М. А. від 06 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду м. Києва в складі суддів: Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О., Пікуль А. А., від 06 червня 2018 року,

В С Т А Н О В И В :

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В грудні 2016 року ТОВ "Сівер Україна" звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, треті особи: благодійний фонд "Християнський", Прогресивна соціалістична партія України, про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилався на те, що товариство є власником нежилих приміщень загальною площею 564,50 кв.м, які складаються з: приміщення № НОМЕР_1 цокольного поверху, приміщення № НОМЕР_3, приміщення № НОМЕР_2 1 поверху, що складає 50/100 частин від нежилих приміщень площею 1 134,70 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішень господарського суду міста Києва і таке право власності зареєстроване в бюро технічної інвентаризації.

27 вересня 2004 року між ОСОБА_3, який діяв особисто, та як представник ОСОБА_5 та ОСОБА_4, а також ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу нежилих приміщень, згідно з яким ОСОБА_1 купив нежилі приміщення загальною площею 564,50 кв.м, які складаються з: приміщення № НОМЕР_1 цокольного поверху, приміщення № НОМЕР_3, приміщення № НОМЕР_2 1 поверху, що складає 50/100 частин від нежилих приміщень площею 1 134,70 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не були належними продавцями спірних приміщень, а отже не мали необхідного обсягу цивільної дієздатності щодо спірного майна, а також під час укладення спірного договору не було волі власника на відчуження вказаного приміщення, що свідчить про невідповідність оспореного договору вимогам статті 203 ЦК України та необхідність визнання договору недійсним з підстав статті 215 ЦК України.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд визнати недійсним спірний договір купівлі-продажу нежилих приміщень загальною площею 564,50 кв.м, які складаються з: приміщення № НОМЕР_1 цокольного поверху, приміщення № НОМЕР_3, приміщення № НОМЕР_2 1 поверху, що складає 50/100 частин від нежилих приміщень площею 1 134,70 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, укладений 27 вересня 2004 року між ОСОБА_3 особисто та як представником ОСОБА_5 та ОСОБА_4 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Марчук К. В., зареєстрований в реєстрі № 2672.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2017 року позов товариства з обмеженою відповідальністю "Сівер Україна" до ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_2, треті особи: благодійний фонд "Християнський", Прогресивна соціалістична партія України, про визнання недійсним договору купівлі-продажу задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень загальною площею 564,50 кв.м, які складаються з: приміщення № НОМЕР_1 цокольного поверху, приміщення № НОМЕР_3, приміщення № НОМЕР_2 1 поверху, що складає 50/100 частин від нежилих приміщень площею 1 134,70 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, укладений 27 вересня 2004 року між ОСОБА_3 особисто та як представником ОСОБА_5 і ОСОБА_4 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Марчук К. В., зареєстрований в реєстрі № 2672.

Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_2 на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Сівер Україна" судовий збір в сумі 640,00 грн, по 128 грн з кожного.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що єдиним законним власником на час вчинення правочину був позивач - ТОВ "Сівер Україна", а не відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_4, та ОСОБА_3, які зареєстрували свої права на спірне приміщення на підставі судового рішення, яке згодом було скасовано. Останні не мали право на відчуження спірних приміщень. Крім того, оспорюваний правочин був вчинений під час дії заборони на відчуження спірних приміщень, встановленої на підставі ухвали господарського суду у 2003 році. Тому, спірний правочин порушує права і законні інтереси власника вказаного приміщення, яким є ТОВ "Сівер Україна", і не відповідав вимогам закону станом на момент його укладення.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

У жовтні 2017 року, не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_6, в інтересах ОСОБА_1, подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 28 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_1 відхилено.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2017 року залишено без змін.

У січні 2018 року, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_7, подав апеляційну скаргу, у якій просив рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

У січні 2018 року, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Постановою апеляційного суду м. Києва від 06 червня 2018 року апеляційні скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_7, та ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2017 року залишено без змін.

Судові рішення суду апеляційної інстанції мотивовані тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи відповідних апеляційних скарг не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником ОСОБА_6, мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, на думку скаржника, не повно дослідили зібрані у справі докази та дійшли помилкових висновків про задоволення позову. Суди порушили вимоги статті 205 ЦПК України та не закрив провадження, так як спір між тими ж сторонами вже був розглянутий і в його задоволенні було відмовлено. Колегія суддів апеляційного суду: Желепа О. В., Іванченко М. М., Рубан С. М. - безпідставно відмовила у задоволенні заяви про їх відвід. Позивач не мав прав власності на спірне майно станом на момент звернення до суду із даним позовом. Судами не було враховано, що позивачем обрано не вірний спосіб судового захисту, який не відповідає обсягу його прав на спірне майно на момент укладання спірного правочину та на момент розгляду справи. Обставини які підпадають під ознаки недійсності правочину - недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України відсутні та не доведені позивачем. Судами не взято до уваги той факт, що ОСОБА_1 сплатив за спірну нерухомість кошти, добросовісно та відкрито володіє нерухомим майном, відповідно припинення права власності за вимогою особи, яка не є стороною правочину без реституції не забезпечує справедливий баланс в спірних правовідносинах. Крім того, суди не застосував наслідки пропуску строку позовної давності, перебіг якого слід відраховувати з 27 вересня 2004 року.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, на думку скаржниці, невірно та із порушеннями дослідили зібрані у справі докази та необ`єктивно і упереджено вирішили спір. Суди першої та апеляційної інстанцій не навели жодних мотивів задоволення позовних вимог. Не існує жодних доказів того, що обтяження відчуженого за оспорюваним договором купівлі-продажу нерухомого майна було зареєстровано у встановленому законом порядку, та не існує доказів того, що відповідачам в даній справі було відомо про наявність такого обтяження на час укладення договору купівлі-продажу. Крім того, мотиви суду апеляційної інстанції відмінні від мотивів районного суду. Скаржницю не було викликано до суду належним чином. Представник заявниці не був допущений до участі у справі через те, що не був адвокатом. Суди не встановлювали дійсні обставини у даній справі, а обмежились посиланням на обставини, встановлені у іншій справі з аналогічними вимогами, яка була розглянула без залучення ОСОБА_2 . Судами не перевірялось питання того, чи звертався позивач із позовом про відшкодування йому збитків, завданих невиконанням ухвали про забезпечення позову, а також те, чи були йому відшкодовано завдані збитки. Суди не врахували, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту права, а те, що право підлягає захисту в порядку витребування майна із чужого незаконного володіння відповідає правовим нормам статті 388 ЦК України, яка підлягає до застосуванню при вирішенні справи, однак таких вимог позивачем заявлено не було. Вирішення судами позовних вимог із підстав, на які позивач не посилався в їх обґрунтування, а саме з урахуванням постановлення господарським судом ухвали про забезпечення позову від 22 липня 2003 року, на думку скаржниці, є виходом суду за межі позовних вимог, що позбавило інших учасників справи права подати свої докази щодо врахування таких підстав.

Доводи інших учасників справи

У лютому 2018 року та у лютому 2019 року до Верховного Суду подано відзиви на касаційні скарги із посиланням на те, що обставини справи судами попередніх інстанцій встановлені повно та відповідають фактичними обставинам, які склалися між учасниками даної справи. У відзивах на касаційну скаргу викладені клопотання про відмову в задоволенні касаційних скарг та залишення оскаржуваних судових рішень без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_6 . Витребувано справу із суду першої інстанції.

30 липня 2018 року справу передано судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи в складі п`яти суддів.

Обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що спори між учасниками даної справи щодо спірних нежитлових приміщень, а також щодо оспореного договору купівлі-продажу від 27 вересня 2004 року неодноразово розглядалися судами різних інстанцій та юрисдикцій.

Рішенням господарського суду м. Києва від 22 липня 2003 року у справі № 18/519 за ТОВ "Сівер Україна" визнано право власності на приміщення площею 286,3 кв.м та 278,4 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, які зазначені на плані Бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) під літерою "А".

Постановою Вищого господарського суду України від 16 лютого 2004 року вказане рішення залишено без змін.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 22 липня 2003 року у справі № 18/519 накладено арешт на вищезазначені приміщення та заборонено Благодійному фонду "Християнський" та будь-яким іншим особам будь-яким способом їх відчужувати.

У 2004 році ТОВ "Сівер Україна" звернулося до господарського суду м. Києва з позовом про зобов`язання БТІ зареєструвати за ним право власності на приміщення за адресою: АДРЕСА_1, які зазначені на плані БТІ під літерою "А", загальною площею 564,50 кв.м, що складає 50/100 частин від нежилих приміщень, а саме: приміщення № НОМЕР_1 цокольного поверху, приміщення № НОМЕР_3, приміщення № НОМЕР_2 першого поверху (справа № 22/476).

Рішенням Господарського суду м. Києва від 29 грудня 2004 року у справі № 22/476 позовні вимоги ТОВ "Сівер Україна" задоволені. Постановою Вищого господарського суду України від 06 квітня 2005 року вказане рішення скасовано, а провадження по справі припинено.

На виконання цієї постанови 29 квітня 2005 року господарським судом міста Києва винесена ухвала про поворот виконання рішення від 29 грудня 2004 року.

Існування прав на спірне майно відповідачі обґрунтовували рішеннями Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2004 року, якими були задоволені позови ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до Благодійної організації "Благодійний фонд "Християнський" про стягнення заборгованості по заробітній платі та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Ухвалами Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06 серпня 2004 року змінено спосіб і порядок виконання указаних рішень, а саме визнано за ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 права власності за кожним на 1/3 частину нежилих приміщень № НОМЕР_1, НОМЕР_3, НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 .

На підставі даних ухвали суду ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 07 вересня 2004 року були видані реєстраційні посвідчення.

27 вересня 2004 року між ОСОБА_3, який діяв особисто та як представник ОСОБА_5, ОСОБА_4 (продавці), та ОСОБА_1 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу нежилих приміщень. За умовами договору ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 продали, а ОСОБА_1 купив нежилі приміщення № НОМЕР_3, НОМЕР_2, НОМЕР_1 загальною площею 564,50 кв.м, що складає 50/100 частин від нежилих приміщень площею 1 134,70 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Марчук К. В. та зареєстрований в реєстрі за № 2672. Право власності ОСОБА_1 на зазначені приміщення 04 жовтня 2004 року було зареєстроване БТІ, про що зроблений запис в реєстрову книгу № 57П-53 за реєстровим № 5227-П.

16 листопада 2004 року ухвали Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06 серпня 2004 року скасовані за нововиявленими обставинами, одночасно скасована реєстрація приміщень в БТІ на ім`я ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 .

Крім того, рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 квітня 2007 року у справі № 2-1413/07 задоволено позов ТОВ "Сівер Україна" до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Благодійна організація "Благодійний фонд "Християнський", Прогресивна соціалістична партія України, про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень № НОМЕР_3, НОМЕР_2, НОМЕР_1 загальною площею 564,50 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, укладений 27 вересня 2004 року між ОСОБА_3 особисто та як представником ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Марчук К. В. Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ТОВ "Сівер Україна" про визнання добросовісним набувачем та визнання права власності на майно.

Вказане рішення залишено без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2007 року та ухвалою Верховного Суду України від 09 квітня 2008 року.

Згодом, рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 квітня 2007 року у справі № 2-1413/07 було повторно оскаржено в апеляційному порядку особою, яка не була учасником даної справи - ОСОБА_2 .

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_6, який діяв на підставі довіреності від імені та в інтересах ОСОБА_2, задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 квітня 2007 року було скасовано в частині вирішення позовних вимог ТОВ "Сівер Україна" до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Благодійна організація "Благодійний фонд "Християнський", Прогресивна соціалістична партія України, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у справі № 2-1413/07, апеляційний суд вказував на те, що ОСОБА_2 є співвласницею частини спірних приміщень як дружина покупця за оспореним договором - ОСОБА_1, тому мала бути залучена до розгляду справи.

В грудні 2016 року ТОВ "Сівер Україна" звернулось до суду із позовом у даній справі до ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, треті особи: благодійний фонд "Християнський", Прогресивна соціалістична партія України, про визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу.

Згідно відкритих даних Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 2-1413/07 (провадження 61-6544св18) касаційну скаргу ТОВ "Сівер Україна" задоволено. Рішення апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року в частині позовних вимог ТОВ "Сівер Україна" до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: благодійна організація "Благодійний фонд "Християнський", прогресивна соціалістична партія України, про визнання недійсним договору купівлі-продажу скасовано. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 квітня 2007 року в цій частині залишено в силі.

Верховним Судом у справі № 2-1413/07 встановлено, що на час відчуження спірних приміщень відповідачами на підставі судових рішень, які згодом були скасовані, право власності на ці приміщення належало ТОВ "Сівер Україна", а самі приміщення знаходяться під арештом, тому незаконність такого відчуження тягне за собою недійсність правочину, на підставі статті 203 ЦК України.

Судами у даній справі також установлено, що станом на момент укладення спірного договору купівлі-продажу від 27 вересня 2004 року права власності на спірні приміщення належали ТОВ "Сівер Україна" на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, а також діяла встановлена судом заборона на відчуження указаного майна.

Установлено, що ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 не мали прав відчужувати спірні приміщення за договором купівлі-продажу від 27 вересня 2004 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX).

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Касаційні скарги не підлягають задоволенню.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Згідно з вимогами статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту, передбачений положеннями чинного законодавства.

Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу статті 10 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

Згідно з положенням частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частин першої - п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - и третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Позивач надав судам попередніх інстанцій належні та допустимі докази на підтвердження тих обставин, які були підставами позову в даній справі.

Установлені судами в даній справі обставини підтверджуються, серед іншого, згаданими вище судовими рішеннями, які набрали законної сили.

Відповідачі указаних обставин належним чином не спростували.

Згідно вимог ЦПК України (1618-15) , як в редакції станом на момент розгляду справи судом першої інстанцій, так і у чинній редакції, учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки.

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.

За наслідками невиконання відповідачами в даній справі їх обов`язку із доведення відповідних заперечень необхідними доказами, такі учасники мають усвідомлювати та несуть ризик відповідних наслідків, зокрема, задоволенні позовних вимог, у зв`язку із відсутністю належних та допустимих доказів на їх спростування.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що станом на момент укладення спірного договору купівлі-продажу від 27 вересня 2004 року права власності на спірні приміщення належали ТОВ "Сівер Україна" на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, а також діяла встановлена судом заборона на відчуження указаного майна та врахувавши, що ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 не мали прав відчужувати такі приміщення за спірним договором, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову в даній справі.

Доводи касаційних скарг щодо необґрунтованості оскаржених судових рішень спростовуються змістом спірного договору купівлі-продажу, обставинами, які установлені в судових рішеннях, які набрали законної сили, іншими матеріалами справи, а також наданими судами першої та апеляційної інстанції обґрунтованими висновками по суті спору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Доводи касаційної скарги є аналогічними аргументам апеляційних скарг, які суд апеляційної інстанції у відповідних судових рішеннях належним чином перевірив та, залишаючи рішення районного суду без змін, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Доводи касаційної скарги про необхідність закриття провадження у даній справі у зв`язку із існуванням судового рішення щодо того ж предмета спору і з тих самих підстав колегією суддів відхиляються, оскільки спір у даній справі пред`явлено, зокрема, до ОСОБА_2, яка не була заявлена учасником справи № 2-1413/07, що спростовує відповідні доводи скарги.

Доводи касаційної скарги про те, що колегія суддів апеляційного суду: Желепа О. В., Іванченко М. М., Рубан С. М. - безпідставно відмовила у задоволенні заяви про їх відвід скаржником не підтверджена, оскільки відмова у задоволенні відповідної заяви колегією суддів є мотивованою та містить відповідні обґрунтування, з якими погоджується Верховний Суд.

Доводи касаційної скарги про безпідставне незастосування судами попередніх інстанцій позовної давності не заслуговують на увагу, оскільки позов у даній справі подано в грудні 2016 року, на виконання позивачем вимог, які містились у висновках, викладених в рішенні апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року. За встановлених судами фактичних обставин даної справи скаржник не надав належних та допустимих доказів на підтвердження пропуску позивачем строку позовної давності.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 сплатив за спірну нерухомість кошти, добросовісно та відкрито володіє нерухомим майном, а припинення права власності без реституції не забезпечує справедливий баланс в спірних правовідносинах не містять підстав для скасування ухвалених у справі рішень, оскільки за наслідками ухвалення рішень в даній справі останній не позбавлений можливості відшкодування відповідних коштів від осіб, які порушили його відповідні права, тобто скаржник має право використати передбачені чинними законодавством засобами захисту.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 не було викликано до суду належним чином, а представник заявниці не був допущений до участі у справі через те, що не був адвокатом, не містять підстав для скасування оскаржених рішень, оскільки усі доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 апеляційним судом враховано, перевірено в судовому засіданні та такими доводам надано відповідне обґрунтування, тобто право скаржниці на доступ до правосуддя в даному випадку порушено не було, а навпаки забезпечено в повторному обсязі шляхом фактичного повторного перегляду справи в цілому за її апеляційною скаргою.

Іншим доводам скаржників судами попередніх інстанцій надано оцінку.

Доводи касаційних скарг в їх сукупності зводяться до незгоди із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції, були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 (v003p710-03) правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).