Постанова

Іменем України

28 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 619/3113/13-ц

провадження № 61-1075св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Дундар І. О., Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана адвокатом Загорською Оленою Володимирівною, на постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 рокуу складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2013 року акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк) звернулося з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов мотивовано тим, що 06 червня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № HАХRRX15350378. Відповідно до укладеного договору банк надав позичальнику грошові кошти у сумі 9 615,60 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Погашення заборгованості відповідач повинен здійснювати щомісяця в період сплати, а також інші витрати, згідно умов договору. В порушення умов договору боржник ОСОБА_1 умови договору належним чином не виконав, а тому станом на 01 червня 2013 року виникла заборгованість в розмірі 72 333,38 грн.

АТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з ОСОБА_1 72 333,38 грн, з яких:

тіло кредиту - 9 615,60 грн;

проценти за користування кредитом - 25 895,35 грн;

комісії за користування кредитом - 2 769,36 грн;

пеню за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором - 30 132,43 грн;

штраф (фіксована частина) - 500,00 грн;

штраф (процентна складова) - 3 420,64 грн.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Заочним рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 20 грудня 2013 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість по кредитному договору в загальній сумі - 51 850,95 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 9 615,60 грн, заборгованість по процентам за користування кредитом - 25 895,35 грн, заборгованість по комісії за користування кредитом - 2 769,36 грн, пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором - 9 650,00 грн, штраф 500,00 грн (фіксована частина), штраф 3 420,64 грн (процентна складова).

Заочне рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що з урахуванням наданих позивачем доказів позов в частині стягнення заборгованості за кредитом є таким, що підлягає задоволенню. Разом з тим з урахуванням суми заборгованості по кредитному договору, відповідно до вимог статті 551 ЦК України, суд зменшив розмір неустойки - пені за несвоєчасне погашення кредиту до 9 650 грн.

Ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 21 лютого 2018 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 20 грудня 2013 року задоволено. Заочне рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 20 грудня 2013 року скасовано та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Заочним рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 21 травня 2018 року у задоволенні позову АТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Заочне рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що заяву від 06 червня 2007 року для отримання кредиту у розмірі 9 615,60 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00% на рік на суму залишку заборгованості ОСОБА_1 не підписував та жодного кредитного договору з банком не укладав. Кредитний договір № HАХRRX15350378 від 06 червня 2007 року укладений невідомою особою за допомогою паспорта серії НОМЕР_1, виданого Солоніцевським ВМ Дергачівського РВ ГУМВС України в Харківській області 02 лютого 2000 року, який на момент укладеного договору був недійсним, оскільки був загублений відповідачем, що підтверджується електронною роздруківкою його звернення з приводу втрати паспорту до Солоницівського ВМ Дергачівського РВ ГУМВС України в Харківській області. Зазначений паспорт ним був втрачений 22 листопада 2005 року. З приводу втрати паспорту відповідач звертався до Солоницівського ВМ Дергачівського РВ УМВС України в Харківській області, що підтверджується електронною роздруківкою. На момент укладання кредитного договору на 06 червня 2007 року у відповідача був вже інший паспорт, а саме: паспорт серії НОМЕР_2, виданий Солоницівським ВМ Дергачівського РВ УМВС України в Харківській області 18 січня 2006 року. Крім того на ксерокопії паспорту яка була долучена до матеріалів справи позивачем були зазначені всі особисті дані відповідача, але на фото зображена зовсім інша людина, а не відповідач по справі.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.

Заочне рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 травня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позовні вимоги АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 06 червня 2007 року у розмірі 17 409,91 грн, з яких: 9 615,60 грн - тіло кредиту, 5 802,12 грн -відсотки за користування кредитом, 807,73 грн - комісія, 1 184,46 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що під час розгляду справи в апеляційній інстанції відповідач ОСОБА_1 заявив клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи для вирішення питання, чи підписував він кредитний договір від 06 червня 2007 року. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 21 серпня 2018 року клопотання ОСОБА_1 задоволено, призначено у справі судову почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства Внутрішніх Справ України. На вирішення експертизи поставлено питання: чи підписував ОСОБА_1 заяву позичальника від 06 червня 2007 року? На клопотання експерта про надання додаткових матеріалів для проведення експертизи позивач АТ КБ "ПриватБанк" надав оригінал "Заяви позичальника" від 06 червня 2007 року (а. с. 129). Відповідач ОСОБА_1 вільних зразків підпису та експериментальних зразків підпису не надав. 06 листопада 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, в межах наданих їй повноважень, просила залишити клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи без розгляду. Зазначила, що відповідач відмовляється від призначення експертизи. Належних і допустимих доказів того, що ОСОБА_1 не укладав і не підписував кредитний договір від 06 червня 2007 року, відповідачем суду не надано. Ті обставини, що раніше він втратив паспорт, який був наданий при укладенні кредитного договору, не свідчать про те, що вказаний договір був укладений не відповідачем, а іншою особою.Кредитний договір від 06 червня 2007 року, укладений між банком та ОСОБА_1, недійсним не визнаний.

Апеляційний суд зазначив, що банк надав до суду апеляційної інстанції додаткові пояснення до апеляційної скарги, вказував, що заборгованість відповідача за кредитним договором від 06 червня 2007 року станом на 01 червня 2013 року, яка підлягає стягненню за три роки (з 01 червня 2010 року по 01 червня 2013 року) та стягнення пені за один рік (з 01 червня 2012 року по 01 червня 2013 року), складає 17 409,91 грн, з яких: 9 615,60 грн - заборгованість по тілу кредиту, 5 802,12 грн - заборгованість по відсоткам за користування кредитом, 807,73 грн - комісія, 1 184,46 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань. Заборгованість за відсотками та пені підлягає стягненню в межах позовної давності, тобто за відсотками за останні три роки до моменту звернення позивача до суду, а за пенею за останній рік до моменту звернення позивача до суду. Відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. У зв`язку із чим, правові підстави до стягнення штрафу відсутні, а тому у задоволенні позову в зазначеній частині слід відмовити. Тому колегія суддів вважала, що апеляційна скарга банку підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення, про часткове задоволення позовних вимог АТ КБ "Приватбанк".

Аргументи учасників справи

У січні 2019 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2, в якій просив оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 травня 2018 року. При цьому посилався на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач став жертвою шахрайських дій спочатку невстановленої особи, яка скористалася втраченим паспортом, а потім, такими самими діями банку, який скористався можливістю стягнути чималі грошові кошти з особи, яка не має ніякого відношення до зазначеного кредитного договору. Позивачем не надано доказів того, що договір № НАХККХ 15350378 від 06 червня 2007 року був укладений саме відповідачем. В заяві позичальника, примірник якої міститься в матеріалах справи, вказано, що строк виконання зобов`язань спливає 05 червня 2009 року, а позовну заяву було подано 02 червня 2013 року, тобто після спливу строку позовної давності, який встановлено в статті 257 ЦК України.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині задоволених позовних вимог АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення з ОСОБА_1 у розмірі 17 409,91 грн. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається.

У травні 2019 року АТ КБ "ПриватБанк" через представника Закуренко Т. М. подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін. Відзив мотивований безпідставністю та необґрунтованістю доводів касаційної скарги. Вказує, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Відповідач заперечуючи проти укладення та підписання кредитного договору, належних і допустимих доказів того, що він не укладав і не підписував кредитний договір від 06 червня 2007 року суду не надав. Ті обставини, що раніше він втратив паспорт, який був наданий при укладенні кредитного договору, не свідчать про те, що вказаний договір був укладений не відповідачем, а іншою особою. Під час розгляду справи в апеляційній інстанції за клопотання відповідача призначена судової почеркознавча експертиза для вирішення питання: чи підписував ОСОБА_1 заяву позичальника від 06 червня 2007 року. В подальшому для проведення судової почеркознавчої експертизи, відповідачем не було надано вільних зразків підпису та експериментальних зразків підпису та 06 листопада 2018 року представник відповідача - ОСОБА_2, в межах наданих їй повноважень, просила залишити клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи без розгляду, оскільки відповідач відмовляється від призначення експертизи.

З урахуванням того, що проведення судової почеркознавчої експертизи у справі було призначено за клопотання відповідача для встановлення обставин, чи підписував Відповідач заяву позичальника від 06 червня 2007 року, керуючись статтею 109 ЦПК України, апеляційним судом обґрунтовано відхилені доводи відповідача, що кредитний договір ним не укладався та не підписувався. Кредитний договір №НАХККХ15350378 від 06 червня 2007 року. укладений між банком та ОСОБА_1 недійсним не визнаний.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2019 року вказано, що справа може мати виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу, а тому судове рішення у справі підлягає касаційному оскарженню та відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року призначено справу до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Апеляційний суд встановив, що 06 червня 2007 року між банком та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № HАХRRX15350378, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 9 615,60 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.

Заборгованість відповідача за кредитним договором від 06 червня 2007 року станом на 01 червня 2013 року, яка підлягає стягненню за три роки (з 01 червня 2010 року по 01 червня 2013 року) та стягнення пені за один рік (з 01 червня 2012 року по 01 червня 2013 року), складає 17 409,91 грн, з яких: 9 615,60 грн - заборгованість по тілу кредиту, 5 802,12 грн -відсоткам за користування кредитом, 807,73 грн - комісія, 1 184,46 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань.

У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що "стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню".

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Апеляційний суд встановив, що належних і допустимих доказів того, що ОСОБА_1 не укладав і не підписував кредитний договір від 06 червня 2007 року, відповідачем суду не надано. Ті обставини, що раніше він втратив паспорт, який був наданий при укладенні кредитного договору, не свідчать про те, що вказаний договір був укладений не відповідачем, а іншою особою.Кредитний договір від 06 червня 2007 року, укладений між банком та ОСОБА_1, недійсним не визнаний.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У частині першій статті 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення кредитного договору) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно із частиною першою та другою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

У частині першій статті 634 ЦК України передбачено, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) відступлено від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14) та зроблено висновок, що "у переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ "ПриватБанк"). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. У разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). У заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не зазначена. Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру. В даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ "ПриватБанк" в період - з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов`язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред`явив. Пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору АТ КБ "ПриватБанк" дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ "ПриватБанк" не повернуті кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів".

В заяві позичальника від 06 червня 2007 року передбачено, що:

банк надає позичальнику строковий кредит у сумі 9 615,60 грн на 24 місяці з 06 червня 2007 року по 05 червня 2009 року включно, з умовами сплати за користування кредитом відсотків в розмірі 1 % на місяць, на суму залишку заборгованості по кредиту, щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 115,39 грн та одноразової винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 1 602,6 грн в обмін на зобов`язання позичальника з повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди, комісії в зазначені в заяві та Умовах надання споживчого кредиту фізичним особам строки.

Погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період оплати, за який приймається період з 1 по 5 число кожного місяця позичальник повинен надати банку грошові кошти (щомісячний платіж) у сумі 568,78 грн для погашення заборгованості за кредитом, відсотків, винагороди, комісії, а також інших витрат згідно з умовами.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб`єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом, за власною ініціативою, застосовуватись не може за жодних обставин.

Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України у постанові від 22 березня 2017 року в справі № 6-3063цс16.

У пунктах 71-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18 ) зроблено висновок, що "створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

в заяві про перегляд заочного рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 травня 2018 року(а. с. 60) відсутня заява відповідача про застосування позовної давності.

в суді першої інстанції ОСОБА_1 належним чином повідомлявся про судові засідання: 21 березня 2018 року відповідач подав заяву про розгляд справи за його відсутності, в якій вказував, що позовні вимоги не підтримує в повному обсязі, просить скасувати їх, оскільки кредитний договір не укладав, всі обставини заперечення викладені в раніше поданій заяві (а. с. 79); 21 травня 2018 року відповідач подав заяву про розгляд справи за його відсутності, в якій вказував, що проти позову заперечує з підстав викладених раніше (а. с. 84);

про пропуск позовної давності представником відповідача - адвокатом Загорською О. В. вказано в поясненнях на апеляційну скаргу від 06 листопада 2018 року (а. с. 151 - 152).

За таких обставин, апеляційний суд зробив правильний висновокпро стягнення з відповідача заборгованості по тілу кредиту в розмірі 9 615,60 грн.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що "після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання".

Проте суд апеляційної інстанції переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення відсотків за користування кредитом, не врахував, що після настання строку кредитування кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Тому апеляційний суд зробив неправильний висновок про задоволення позову в частині стягнення відсотків за користування кредитом в розмірі 5 802,12 грн, нарахованих після настання строку кредитування. Суд першої інстанції при відмові в цій частині позовних вимог вважав, що кредитний договір не укладено, хоча слід було відмовити у зв`язку із необґрунтованістю вимоги. А тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні в його мотивувальній частині, а в іншій частині залишенню без змін.

В заяві позичальника від 06 червня 2007 року відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру. Проте суд апеляційної інстанції переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення пені в розмірі 1 184,46 грн цього не врахував тазробив неправильний висновок про задоволення позову в цій частині. Суд першої інстанції при відмові в цій частині позовних вимог вважав, що кредитний договір не укладено, хоча слід було відмовити у зв`язку із необґрунтованістю вимоги. А тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні в його мотивувальній частині, а в іншій частині залишенню без змін.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) зробив висновок, що:

"надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконання прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику. Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. У відповідності до частин першої-третьої 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Положення спірного кредитного договору № PLRPGK0000000002 від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частиною четвертою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) , які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок. Умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16 жовтня 2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", норма якої діяла з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України "Про споживче кредитування" № 1734-VIII від 15 листопада 2016 року (1734-19) ".

Проте суд апеляційної інстанції переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення комісії в розмірі 807,73 грн не врахував, що умова про встановлення комісії є нікчемною тазробив неправильний висновок про задоволення позову в цій частині. Суд першої інстанції при відмові в цій частині позовних вимог вважав, що кредитний договір не укладено, хоча слід було відмовити у зв`язку із необґрунтованістю вимоги. А тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні в його мотивувальній частині, а в іншій частині залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в частині стягнення відсотків за користування кредитом в розмірі 5 802,12 грн, пені за несвоєчасне виконання зобов`язань у розмірі 1 184,46 грн, комісії у розмірі 807,73 грн ухвалена без додержання норм матеріального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду в частині стягнення заборгованості по тілу кредиту в розмірі 9 615,60 грн ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

ПАТ КБ "ПриватБанк"сплачено 723,33 грн судового збору при поданні позовної заяви (а. с. 1) та 1 085,00 грн при поданні апеляційної скарги (а. с. 97), а всього АТ КБ "ПриватБанк"сплачено 1 808,33 грн.

ОСОБА_1 сплатив судовий збір за подання заяви про перегляд заочного рішення у розмірі 352,40 грн (а. с. 59) та за подання касаційної скарги виходячи з розміру сум, що підлягають стягненню за оскарженою постановою у розмірі 458,80 грн, а всього 811,20 грн.

Таким чином, на ОСОБА_1 покладається сплачений АТ КБ "ПриватБанк" судовий збір за подання позову та апеляційної скарги, що пропорційно розміру задоволених позовних вимог становить 240,33 грн та на АТ КБ "ПриватБанк" покладається сплачений ОСОБА_1 судовий збір за подання заяви про перегляд заочного рішення та за подання касаційної скарги, що пропорційно розміру задоволених позовних вимог становить 703,39 грн.

Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

З урахуванням зазначеного, на АТ КБ "ПриватБанк" покладається сплачений ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 463,06 грн.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним: касаційну скаргу задовольнити частково; постанову апеляційного суду в частині стягнення відсотків за користування кредитом в розмірі 5 802,12 грн, пені за несвоєчасне виконання зобов`язань у розмірі 1 184,46 грн, комісії у розмірі 807,73 грн скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині змінити в мотивувальній частині, виклавши його в редакції цієї постанови, а в іншій частині залишити без змін; постанову апеляційного суду в частині стягнення заборгованості по тілу кредиту в розмірі 9 615,60 грн залишити без змін; постанову апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_1 судових витрат скасувати та стягнути з банку на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 463,06 грн.

Керуючись статтями 400, 410 та 412 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 141, 409, 416, 436 ЦПК України (1618-15) , Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана адвокатом Загорською Оленою Володимирівною, задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року у частині задоволення позовних вимог акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення відсотків за користування кредитом в розмірі 5 802,12 грн, пені за несвоєчасне виконання зобов`язань у розмірі 1 184,46 грн, комісії у розмірі 807,73 грн скасувати.

Заочне рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 травня 2018 рокуу частині відмови в задоволенні позовних вимог акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення відсотків за користування кредитом в розмірі 5 802,12 грн, пені за несвоєчасне виконання зобов`язань у розмірі 1 184,46 грн, комісії у розмірі 807,73 грн змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року у частині задоволення позовних вимог акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення 9 615,60грн заборгованості за тілом кредиту залишити без змін.

Постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь акціонерного товариства Комерційний Банк "ПриватБанк" судового збору у розмірі 1808,33 грн скасувати.

Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 463,06 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року у скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

В. І. Журавель

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук