розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 08 лютого 2018 року у складі судді Васильєвої Л. М. та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 29 травня 2018 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С.,

Кузнєцової О. Ю. та Лобова О. А.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання договорів дарування недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що з 05 вересня 2003 року вона проживала однією сім`єю з ОСОБА_2, як жінка та чоловік, без реєстрації шлюбу.

У період спільного проживання вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, набули у власність земельну ділянку та житловий будинок по АДРЕСА_1, у якому провели реконструкцію, побудували нові господарські споруди та будівлі. Згідно рішення органу місцевого самоврядування від 28 серпня 2012 року зареєстровані новозбудовані приміщення: тамбур, сарай Л, гараж М у домоволодінні.

15 жовтня 2011 року вони зареєстрували шлюб, який рішенням Київського районного суду м. Полтави від 22 серпня 2017 року було розірвано.

З урахуванням викладеного та уточнень позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд: встановити факт її спільного проживання як жінки та чоловіка з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року

по 15 жовтня 2011 року; визнати право спільної сумісної власності за нею та ОСОБА_2 на жилий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 ; визнати право спільної сумісної власності її та ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,10 га, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку будівель і споруд, кадастровий номер 5310136400:10:005:0239, та право спільної сумісної власності на земельну ділянку, площею 0,0856 га, кадастровий номер 5310136400:10:005:0240, цільове призначення якої для ведення особистого селянського господарства; визнати недійсним договори дарування житлового будинку та земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 15 березня 2017 року роз`єднано у самостійні провадження позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності, визнання недійсними договорів дарування, витребування майна із чужого незаконного володіння, визначення порядку володіння та користування нерухомим майном, усунення перешкод у користуванні та володінні майном.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 08 лютого 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що відсутні підстави для встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім`єю, як жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу, з 01 січня 2004 року по 15 травня 2009 року, оскільки позивачка у цей період перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком.

Разом з тим, суд першої інстанції вважав, що відсутні підстави для встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім`єю як жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу з 19 травня

2009 року по 15 жовтня 2011 року, оскільки відсутні належні та допустимі докази на підтвердження цього факту.

Суд першої інстанції вважав, що спірне майно, зокрема: будинок та земельні ділянки, не може бути визнані спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки на час придбання ОСОБА_2 такого майна позивачка перебувала у іншому шлюбі. Доказів про те, що спірне майно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат позивачкою суду не було надано, а тому суд першої інстанції вважав, що відсутні підстави для визнання права спільної сумісної власності на спірне майно з підстав, передбачених частиною першою

статті 62 СК України.

При цьому, суд першої інстанції вважав, що позивачка могла претендувати на стягнення половини вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт спірного гаража (літ. "Н"), оскільки такий гараж є самочинно збудованою спорудою, яка збудована у 2016 році, у період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2, проте такі позовні вимоги нею не заявлялися.

Також, суд першої інстанції вважав, що оскільки відсутні підстави для задоволення вимог щодо визнання спільною сумісною власністю спірного нерухомого майна, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо визнання договорів дарування такого майна недійсними.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 29 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Полтави від 08 лютого 2018 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що сімейні відносини позивачки з першим чоловіком регулювалися нормами Кодексу законів про шлюб та сім`ю, який передбачав обов`язкову реєстрацію розірвання шлюбу у державному органі Реєстрації актів цивільного стану незалежно від часу їх звернення, у зв`язку із чим дійшов правильного висновку про те, що відсутні правові підстави для встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю, як жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 15 травня 2009 року, оскільки позивачка у цей період перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком.

Також, суд апеляційної інстанції вважав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні вимог щодо встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім`єю, як жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу з 19 травня 2009 року

по 15 жовтня 2011 року, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження цього факту.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спірне майно не може бути визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки на час придбання останнім такого майна позивачка перебувала у іншому шлюбі.

При цьому, суд першої інстанції, як вважав суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що відсутні підстави для визнання права спільної сумісної власності на спірне майно з підстав, передбачених частиною першою статті 62 СК України, оскільки відсутні докази того, що спірне майно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат сторін у справі.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позивачка могла претендувати на стягнення половини вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт спірного гаража

(літ. "Н"), оскільки такий гараж є самочинно збудованою спорудою, яка була збудована у 2016 році, у період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2, проте такі позовні вимоги нею не заявлялися.

Суд апеляційної інстанції вважав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо визнання договорів дарування спірного майна недійсними, оскільки відсутні підстави для задоволення вимог щодо визнання спірного майна спільною сумісною власністю.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2018 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із Київського районного суду м. Полтави.

У жовтні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили усіх обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам.

У зв`язку із чим суди попередніх інстанцій, як вона вважала, дійшли до не правильного висновку щодо відмови у задоволенні її позовних вимог.

Посилалась на те, що рішенням Київського районного суду м. Полтави

від 22 жовтня 1992 року, яке набрало законної сили 03 листопада 1992 року, було розірвано її шлюб із першим чоловіком ОСОБА_4 . До органу реєстрації актів цивільного стану зверталась у 2009 році, після вступу в дію СК України (2947-14) та ЦК України (435-15) .

Вважала, що станом на 2009 рік (момент реєстрації розірвання шлюбу) не діяли норми права, які пов`язували припинення шлюбу із його державною реєстрацією в органах реєстрації актів цивільного стану.

Також посилалась на те, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин та не зазначили підстави незастосування

статей 44, 46, 47, 49 Закону України "Про нотаріат".

Зазначала, що для вчинення нотаріальної дії (реєстрації оскаржуваних договорів дарування спірного майна) нотаріусом приймалися заяви оформлені з порушенням інструкції з діловодства, а саме: не були поставлені дати та було зазначено різні, не належні ОСОБА_2, індивідуальні податкові номери. При цьому, у договорі дарування нерухомого майна зазначено, що подаровано гараж, літ. Е, який було знищено у 2006 році, про що свідчив технічний паспорт, також продано нерухоме майно будівлі літ. Л та літ. М, та реконструйований будинок, право власності на яке виникло у 2012 році. Також, у власність відповідача перейшло нерухоме майно, яке не введено в експлуатацію, гараж літ. Н, побудований у 2016 році за час зареєстрованого шлюбу з відповідачем.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 та ОСОБА_3 на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 січня 2006 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, відповідно до умов якого ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_2 купив житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться у АДРЕСА_1, який складався в цілому з: житлового будинку, зазначеного у плані під літерою "А-1", житловою площею 33,8 кв. м, загальною площею 73,5 кв. м, сарая Б, вбиральні В, погребу б, гаражу Б', гаража Е, огорожі № 1, водогона дворового К, сарая Ж, сарая Ж', погреба ж2, навіса З (а. с. 40 т. 1).

Також, 16 січня 2006 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до умов якого

ОСОБА_2 придбав у особисту приватну власність у продавця

ОСОБА_5 земельну ділянку, площею 1 856,0 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 41 т. 1).

01 березня 2006 року на підставі зазначеного договору купівлі-продажу ОСОБА_2 було видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №415030 (а. с. 152 т. 1).

19 травня 2009 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було розірвано, про що у Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис за № 147, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу (а. с. 39 т. 1).

15 жовтня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було зареєстрований шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 22 серпня 2017 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано (а. с. 57 т. 2).

18 жовтня 2016 року ОСОБА_2 подарував своєму сину ОСОБА_3 належні йому на праві особистої приватної власності житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, а також земельну ділянку, площею 0,10 га, надану для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, на якій він розташований, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1

25 жовтня 2016 року ОСОБА_2 подарував своєму сину ОСОБА_3 належну йому на праві особистої приватної власності земельну ділянку, площею 0,0856 га, надану для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 (а. с. 144 т.1).

Подарований житловий будинок, відповідно до технічного паспорту

від 20 липня 2012 року, складався у цілому із: житлового будинку, зазначеного у плані під літерою "А-1", житловою площею 34,2 кв. м, загальною площею 76,3 кв. м; сарая - Б, Ж, Ж', Л; вбиральні - В; погреба - б, Ж2; гаража - Б', М; огорожі - № 1,№ 2,№ 3; навіса - З (а. с. 43-47 т. 1).

Зміна складу нерухомого майна відбулася у зв`язку із узаконенням

ОСОБА_2 самовільно збудованих у 2006 році: сарая літ. "Л" та гаража літ. "М", а також добудови до житлового будинку тамбур "а1" (І),

площею 2,4 кв. м (а. с. 160-165 т. 1).

Указане узаконення відбулося згідно рішення виконавчого комітету Київської районної у м. Полтаві ради від 28 серпня 2012 року № 428 "Про проведення робіт в домоволодіннях та окремих квартирах багатоповерхових будинків" (а. с. 7 т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (2947-14) цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України (435-15) , тобто з 01 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються у частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України (2947-14) .

За правилами статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або у будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Частиною першою статті 62 СК України передбачено, що якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до вимог частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).

Загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу (рішення у справі "Руїз-Матеос проти Іспанії" (Ruiz-Mateos v. Spain), від 23 червня 1993 року, пункт 63). Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представити свою справу за таких умов, які не ставлять його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (див. рішення у справі "Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands", від 27 жовтня 1993 року,

пункт 33, Series А № 274).

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, обґрунтовано вважав, що відсутні підстави для встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з 01 січня

2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_1, оскільки позивачка у цей період перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком.

Разом з тим, правильно вважав, що відсутні підстави для встановлення такого факту і за період з 19 травня 2009 року по 15 жовтня 2011 року, оскільки відсутні належні та допустимі докази на підтвердження факту спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім`єю, як жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо визнання права спільної сумісної власності на спірне майно, суд першої інстанції з висновками якого подився апеляційний суд, встановивши, що на час придбання ОСОБА_2 спірного майна позивачка перебувала у іншому шлюбі, обґрунтовано вважав, що таке майно є його особистою приватною власністю, та ураховуючи відсутність належних та допустимих доказів того, що спірне майно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат позивачки з відповідачем, дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених частиною першою

статті 62 СК України, для визнання права спільної сумісної власності на спірне майно.

При цьому, суд обґрунтовано вважав, що позивачка могла претендувати на стягнення половини вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт спірного гаража (літ. "Н"), оскільки такий гараж є самочинно збудованою спорудою, яка збудована у 2016 році, у період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2, проте такі позовні вимоги нею не заявлялися.

Також, суд обґрунтовано вважав, що оскільки відсутні підстави для задоволення вимог щодо визнання спільною сумісною власністю спірного нерухомого майна, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо визнання договорів дарування такого майна недійсними.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 08 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 29 травня 2018 року залишити без змін.