провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 лютого 2018 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2018 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Музичко С. Г.,

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Київської міської ради про встановлення земельного сервітуту, посилаючись на те, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 05 липня 2005 року вона набула у власність квартиру АДРЕСА_1 . Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 09 травня 2006 року № 832 вказану квартиру переведено у нежиле приміщення, в якому вона відкрила магазин " ІНФОРМАЦІЯ_1 " з окремим входом. З метою кращого обслуговування громадян вона має намір облаштувати відмостку та доріжку до магазину, однак не може цього зробити, оскільки не досягнула з відповідачем домовленості щодо встановлення земельного сервітуту та про його умови. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила встановити їй безстроковий безкоштовний сервітут на належну Київській міській раді як землекористувачу земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1, для облаштування вхідної групи до нежилого приміщення - магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1", а саме: відмостки шириною 2 м і довжиною 6 м та доріжки шириною 1,5 м і довжиною 4,4 м.

Рішенням Шевченківський районний суд міста Києва від 19 лютого 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що згідно з витягом з бази даних міського земельного кадастру земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 не сформована і відповідачем не приймалося рішення щодо її відведення. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач зверталася до Київської міської ради з приводу встановлення земельного сервітуту. Крім того, порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Шевченківський районний суд міста Києва від 19 лютого 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. ОСОБА_1 не довела, що вона позбавлена можливості задовольнити потреби у влаштуванні вхідної групи до приміщення магазину в інший спосіб, ніж шляхом встановлення земельного сервітуту. Крім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач зверталася до відповідача з приводу встановлення сервітуту і їй у цьому було відмовлено.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У червні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 лютого 2018 року і постанову Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанції безпідставно відмовили в задоволенні позову. Для кращого обслуговування громадян в неї виникла необхідність додатково облаштувати відмостку, вхідну групу дверей з накриттям та доріжку до приміщення магазину. Вона не може задовольнити свої потреби у будь-який інший спосіб, аніж встановлення земельного сервітуту.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.

12 липня 2018 року справа № 761/18609/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 05 липня 2005 року ОСОБА_1 набула у власність квартиру АДРЕСА_1 .

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 09 травня 2006 року № 832 належну позивачу квартиру переведено у нежиле приміщення.

В подальшому у вказаному приміщенні ОСОБА_1 відкрила магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1",який має окремий вхід.

Згідно з планом багатоквартирного будинку літ. "А", розташованого по АДРЕСА_1, Бюро технічної інвентаризації не надавало дозволу на влаштування окремої вхідної групи.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що для кращого обслуговування громадян вона має намір додатково облаштувати відмостку, вхідну групу дверей з накриттям та доріжку до приміщення магазину, у зв`язку з чим в неї виникла необхідність у встановленні земельного сервітуту.

Судами також встановлено, що в матеріалах справи відсутні дані щодо звернення позивача до Київської міської ради про встановлення їй земельного сервітуту та про відмову цієї ради у вирішенні спірного питання.

Крім того, ОСОБА_1 не довела, що задоволення її потреб неможливо здійснити іншим способом, ніж встановлення земельного сервітуту.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічні положення міститься й у статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Статтею 98 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ) визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

За змістом статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (стаття 100 ЗК України).

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно з частинами першою, третьою статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Статтею 404 ЦК України передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 22-2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (va007700-04) , види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Отже, закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити будь-яким іншим способом.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 133/305/17-ц (провадження № 61-12458св19).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що в матеріалах справи відсутні докази щодо звернення позивачадо Київської міської ради про встановлення їй сервітуту та про відмову цієї ради у вирішенні спірного питання, а також те, що ОСОБА_1 не довела, що задоволення її потреб неможливо здійснити іншим способом, ніж встановленням земельного сервітуту, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінкузгідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи заявника про те, що для кращого обслуговування громадян в неї виникла необхідність додатково облаштувати відмостку, вхідну групу дверей з накриттям та доріжку до приміщення магазину, є неспроможними, оскільки позивачем не надано доказів того, що таке додаткове облаштування можливо здійснити лише шляхом обтяження сервітутом спірної земельної ділянки.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Судді:	В. А. Стрільчук

	С. О. Карпенко

	М. Ю. Тітов