позивач (за первісним позовом) -ОСОБА_1, відповідач (за первісним позовом) - ОСОБА_6, третя особа - ОСОБА_2, позивач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_6, відповідачі (за зустрічним позовом): ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_3, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха Ольга Василівна,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2018 року у складі судді Рибалко Н. І. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року у складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Онищенко Е. А., Воробйової І. А.,

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (далі - Закон України № 460-IX).

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні майном.

В обґрунтування позову зазначала, що вона на підставі договору дарування від 09 серпня 2016 року, є власником квартири АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі проживає відповідач, яка є колишньою дружиною попереднього власника квартири - ОСОБА_2, шлюб між якими було розірвано, проте, відповідач залишилася проживати у квартирі, як член сім`ї власника квартири.

Після набуття позивачем права власності на квартиру, ОСОБА_6 в усній формі відмовилася її звільнити та знятися з реєстраційного обліку, чим створила перешкоди позивачу у здійсненні її прав, як власника квартири, зокрема, у вільному користуванні та проживанні в ній.

Посилаючись на вказане, ОСОБА_1 просила суд усунути їй перешкоди у здійсненні права користування квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_6 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 та виселити відповідача із вказаної квартири.

В березні 2017 року відповідач ОСОБА_6 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1,

ОСОБА_2, треті особи без самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_3, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В., про визнання недійсним договору дарування.

В обґрунтування зустрічного позову ОСОБА_6 зазначила, що у спірну квартиру вона вселилася разом з чоловіком ОСОБА_2 в 1990 році. На той час спірна квартира належала на праві власності ОСОБА_4, який надав дозвіл на вселення позивача за зустрічним позовом та її чоловіка, а тому вона вселилася у квартиру на законних підставах та проживає у ній постійно разом зі своєю донькою ОСОБА_3 з 1991 року.

ОСОБА_2, діючи на підставі довіреності від імені ОСОБА_4, продав квартиру своїй матері ОСОБА_5, яка, у свою чергу, подарувала її своєму синові та колишньому чоловіку позивача за зустрічним позовом - ОСОБА_2

14 жовтня 2009 року шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 було розірвано.

09 серпня 2016 року ОСОБА_2, на підставі договору дарування, подарував квартиру АДРЕСА_1 своїй нинішній дружині ОСОБА_1, позивачу за первісним позовом. При цьому, новий власник квартири до подання позову жодного разу не зверталася до неї з вимогою про виселення.

ОСОБА_6 вважає, що договір дарування від 09 серпня 2016 року є фіктивним, оскільки він був укладений не з метою настання певних правових наслідків у вигляді переходу права власності, а виключно для того, щоб новий власник, який не обтяжений правовідносинами колишніх членів сім`ї наймача, міг вимагати від неї виселення.

Посилаючись на вищевикладене, ОСОБА_6 просила суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 від 09 серпня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2018 року зустрічний позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В., про визнання недійсним договору дарування залишено без задоволення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_6, третя особа - ОСОБА_2, про усунення перешкод у користуванні майном задоволено частково.

Визнано ОСОБА_6 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

У задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що позивачем за зустрічним позовом не надано належних та допустимих доказів на підтвердження її доводів щодо фіктивності договору дарування квартири, який укладено 09 серпня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Крім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження існування між колишнім подружжям спору щодо користування спірною квартирою.

Також в рішенні суду зазначено, що право користування спірною квартирою членів сім`ї попереднього власника, зокрема, ОСОБА_6, припинилося разом з припиненням права власності на неї у ОСОБА_2 та виникненням такого права у ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції також зазначив, що позовні вимоги про виселення ОСОБА_1 можуть бути розглянуті після набуття законної сили рішенням суду про визнання її такою, що втратила право користування квартирою.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2018 року залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_6 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження її доводів щодо фіктивності договору дарування квартири, який укладено 09 серпня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ні в суді першої, ні в суді апеляційної інстанції.

Крім того, відповідно до пункту 11 договору дарування від 09 серпня

2016 року волевиявлення сторін договору на укладання правочину було вільним, відповідало реальній домовленості та дійсним намірам. Сторони правочину підтвердили, що цей договір вчиняється за відсутності впливу тяжкої обставини та інших обставин, що спонукають вчинити його на вкрай невигідних умовах, не носить характеру фіктивного та удаваного правочину.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення первісних позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном та зустрічних позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову в цій частині та задоволення зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Судові рішення в частині вирішення позовних вимог про виселення в касаційній скарзі не оскаржуються, тому, відповідно до статті 400 ЦПК України, судом касаційної інстанції не переглядається.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно не взяли до уваги доводи ОСОБА_6 щодо фіктивності договору дарування. У вказаному договорі сторони дійшли згоди щодо істотних умов, зокрема, що квартира не надана в користування наймачам та відсутні обтяження, а також будь-які права у третіх осіб щодо відчужуваної квартири. Крім того, дарувальник повідомив, а обдарована прийняла до відома, що за адресою місцезнаходження відчужуваної квартири не проживають малолітні та/або неповнолітні діти або інші особи, яких дарувальник повинен утримувати за законом.

Скаржник вважає вказаний договір таким, що укладався без наміру створення реальних правових наслідків та був укладений з метою подальшого звернення до суду з позовом про виселення.

Крім того, скаржник вказувала, що вселилася до спірної квартири на законних підставах і продовжує в ній проживати постійно.

Також ОСОБА_6 зазначила, що проживала в цій квартирі на підставі договору оренди від 13 травня 1990 року, укладеного строком на 25 років з ОСОБА_4 .

Доводи інших учасників справи

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу.

06 лютого 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 березня 2020 року справу призначено до розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-ІХ) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з договором купівлі-продажу від 20 травня 1991 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_5 придбала квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з договором дарування від 14 січня 1992 року ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1 .

Суди встановили, що ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_6 з 26 липня 1986 року, який було розірвано 14 жовтня 2009 року.

Відповідно до договору оренди від 13 травня 1990 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_6, орендар прийняв в оренду квартиру АДРЕСА_1 строком на 25 років з метою, зокрема, проживання ОСОБА_6, ОСОБА_2 та їх дочки - ОСОБА_3 .

ОСОБА_6 проживає та зареєстрована у квартирі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 з 09 жовтня 1991 року.

У зазначеній квартирі з 09 жовтня 1991 року також був зареєстрований ОСОБА_2 та з 2003 року - їх донька ОСОБА_3 .

На час реєстрації 09 жовтня 1991 року місця проживання ОСОБА_6 та ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1, право власності на вказану квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 20 травня 1991 року належало ОСОБА_5

09 серпня 2016 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдарована) було укладено договір дарування, за умовами якого дарувальник подарував належну йому, а обдарована прийняла у дар квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 48,6 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В. та зареєстровано в реєстрі за № 1639.

Передана на підставі договору дарування від 09 серпня 2016 року у дар квартира належала ОСОБА_2 на праві власності на підставі договору дарування, посвідченого Третьою Запорізькою державною нотаріальною конторою 14 січня 1992 року за реєстровим № 2-113.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 203 ЦК України (тут і далі - в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За приписом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами першою, другою статті 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору дарування від 09 серпня 2016 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, оскільки позивач не довела належними та допустимими доказами його фіктивності.

Так, спірний договір дарування було посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу. Зі змісту договору вбачається, що волевиявлення сторін договору на укладання правочину було вільним та відповідало реальній домовленості та дійсним намірам. Сторони підтвердили, що цей договір вчинюється за відсутності впливу тяжкої обставини та обставин, що спонукають вчинити цей правочин на вкрай невигідних умовах, не носить характеру фіктивного та удаваного правочину.

Крім того, дарувальник на момент укладення правочину був єдиним власником спірного майна.

Доводи ОСОБА_6 про укладення цього договору без наміру настання правових наслідків та з метою її подальшого виселення суди правильно не взяли до уваги, оскільки вони є лише припущенням, адже матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження існування між колишнім подружжям спору щодо користування спірною квартирою, а також вимог ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_6 .

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для визнання договору дарування від 09 серпня 2016 року недійсним.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо визнання ОСОБА_6 такою, що втратила право користування спірною квартирою з огляду на таке.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстав, передбачених законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Отже підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення його прав і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Суди попередніх інстанцій, визнаючи ОСОБА_6 такою, що втратила право користування спірною квартирою, виходили із того, що вона втратила право користування нею, оскільки вона є членом сім`ї попереднього власника цієї квартири.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із статтею 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Враховуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Колегія суддів Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення та визнання особи такою, що втратила право користування житлом, членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

У справі, що розглядається, визнання такою, що втратила право користування житлом ОСОБА_6, в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останньої на житло та недобросовісності дій сторін договору дарування, внаслідок яких ОСОБА_6 може втратити не лише право на користування житлом, а й позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.

Зі справи вбачається, що ОСОБА_6 набула право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї, а саме - законна дружина попереднього власника спірної квартири. У подальшому право власності на житло набула його теперішня дружина.

ОСОБА_6 з 1990 року зареєстрована у спірній квартирі. Крім того, під час огляду квартири обдарована ОСОБА_1 мала можливість виявити, що відповідач за первісним позовом проживає у квартирі, та з`ясувати в неї підстави такого проживання, а також довідатися про її наміри щодо подальшого проживання у квартирі після її відчуження або про її відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку.

Тобто позивач за первісним позовом мала реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування члена сім`ї колишнього власника квартири.

Таким чином, заявник могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості.

Однак ОСОБА_1 не здійснила достатньої належної обачності при укладенні договору.

Крім того, відповідно до договору оренди від 13 травня 1990 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_6, орендатор прийняв в оренду квартиру

АДРЕСА_1 строком на 25 років з метою, зокрема, проживання ОСОБА_6, ОСОБА_2 та їх дочки - ОСОБА_3 . Також в договорі зазначено, що після спливу строку, на який укладається договір оренди та при умові відсутності бажання сторін його розірвати, останній вважається продовженим ще на 25 років. Крім того, вказано, що зміна власника квартири не є підставою для розірвання чи зміни умов договору.

Враховуючи, що вказана квартира була подарована ОСОБА_2 своїй дружині, вони обоє знали та не могли не розуміти цього договору, яким він надав право на проживання ОСОБА_6 у цій квартирі.

Відчуження спірної квартири попереднім власником ОСОБА_2, колишнім членом сім`ї якого є відповідач за первісним позовом, поставило під загрозу соціальний статус останньої, яка може втратити право користування житлом, яким користувалася з 1990 року.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс-19).

При цьому договір дарування, у результаті якого у ОСОБА_2 припинилось, а у позивача за первісним позовом виникло право на житло, вочевидь не відповідав добросовісності, оскільки сторони цього договору були достовірно обізнані про право ОСОБА_6 на користування цією квартирою.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 2 ЦПК України, згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Оскільки у справі, що розглядається, позивач за первісним позовом, набуваючи право власності на житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка набула охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але не виявила розумну дбайливість про інтереси відповідача за первісним позовом, не з`ясувала, чи відмовляється вона від свого права користування жилим приміщенням, то суди попередньої інстанції необґрунтовано задовольнили позов про визнання ОСОБА_6 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Крім того, задовольняючи вказані вище вимоги суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні вимог про виселення ОСОБА_6, проте не звернули уваги на те, що вказані вимоги у цій конкретній справі є взаємопов`язаними і повинні розглядатися нерозривно, оскільки переслідують одну і ту ж мету та наслідком вирішення цих вимог буде позбавлення особи права на користування житлом, в якому особа проживає з 1990 року.

За таких обставин, судові рішення в частині визнання ОСОБА_6 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 не відповідають вимогам закону, тому підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у позові в цій частині.

Судові рішення в частині зустрічного позову ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В., про визнання недійсним договору дарування підлягають залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів, встановивши, що суди повно і всебічно встановили обставини справи, однак неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, в частині вирішення позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, дійшла висновку про скасування судових рішень в цій частині із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2018 року в частині вирішення позовних вимог про визнання ОСОБА_6 такою, що втратила право користування квартири АДРЕСА_1 скасувати та ухвалити нову постанову у справі.

В задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визнання ОСОБА_6 такою, що втратила право користування квартири АДРЕСА_1 відмовити.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2018 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха Ольга Василівна, про визнання недійсним договору дарування залишити без змін.