розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Радецькою Тетяною Петрівною, на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 листопада 2018 року у складі суді Дубановської І. Д. та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Ігнатченка Н. В., Приходька К. П.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", банк) про захист прав споживачів, визнання кредитного договору недійсним.

Позовна заява, з урахуванням уточнень, мотивована тим, що 21 лютого 2008 року між позивачкою та ЗАТ "Приватбанк" укладений кредитний договір № KICVGA00000004 (далі - кредитний договір), за яким банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти у розмірі 133 952,45 доларів США на наступні цілі: у розмірі 105 000 доларів США на покращення житлових умов, а також 28 952,45 доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 2% від суми кредиту у момент надання кредиту, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 0,48% річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу на строк до 21 лютого 2028 року, з періодом сплати щомісячних платежів від 14 до 20 числа кожного місяця.

При укладенні спірного договору банком не дотримано вимог закону, не надано їй, як споживачу, усю необхідну та достатню інформацію щодо умов кредитування, не проведена переддоговірна робота, отримана нею інформація щодо умов кредитування недостатня для здійснення свідомого вибору запропонованих послуг, зазначена в спірному договорі плата за користування кредитними коштами не відповідає дійсному розміру, є приховано завищеною, має місце приховування реальної процентної ставки, їй не надано детального розпису вартості кредиту, всієї необхідної інформації щодо сукупної вартості кредиту перед укладанням договору, не попереджено про валютні ризики, розрахунок суми щомісячного ануїтентного платежу не вірно вирахувано банком, розмір щомісячного платежу за кредитом суттєво різниться з висновком експертизи, спірним договором передбачено одночасне стягнення штрафу та пені, що суперечить закону, розмір пені є завищеним, в договорі передбачений ряд комісій та плати за послуги банку, які він вчиняє на свою користь, фактичний розмір отриманих коштів менший ніж передбачений договором та банк нав`язав їй послуги із страхування.

Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням уточнень, позивач просила суд: поновити пропущені строки позовної давності; визнати недійсним кредитний договір № KICVGA00000004 від 21 лютого 2008 року, укладений між нею та ЗАТ "Приватбанк" (правонаступником, якого є відповідач); визнати недійсним додатковий договір № 1 від 30 жовтня 2008 року до кредитного договору № KICVGA00000004 від 21 лютого 2008 року, укладений між нею та ЗАТ "Приватбанк"; застосувати до кредитного договору наслідки реституції.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року, позов залишено без задоволення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди попередніх інстанцій виходили з його безпідставністю, оскільки позивач була ознайомлена з умовами кредитування, про що свідчить її підпис на договору. Отже, сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі.

Однак суди зазначили, що посилання позивача в частині незаконності включення до умов договору положень про його зобов`язання сплачувати винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 2 %, винагороду за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % від суми залишку за кредитом є такими, що ґрунтуються на законі, оскільки призводять до зміни у витратах позичальника, що є порушенням пункту 3 частини п`ятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів". Проте дані вимоги не підлягають задоволенню, оскільки позивач пропустили строк звернення до суду з зазначеними вимогами.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

13 травня 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Радецька Т. П. через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить, з урахуванням уточненої касаційної скарги, скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що при укладенні спірного договору банком не дотримано вимог закону, не надано їй, як споживачу, усю необхідну та достатню інформацію щодо умов кредитування, зокрема незаконно включено в кредитний договір вимога про додаткову суму кредиту в розмірі 28 952, 45 доларів США, цільове призначення якої є плата за комісійні витрати банку пов`язанні з обслуговуванням кредиту та страхування.

Відмовляючи у задоволенні позивачу в поновленні строків позовної давності на звернення до суду з вимогами про визнання кредитного договору недійсним, у зв`язку з невідповідності пунктів кредитного договору, судами попередніх інстанцій не взято до уваги, поважність причин пропуску таких строків, що підтверджуються доказами наданими позивачем. Судами не взято до уваги, що про порушення своїх прав позивач дізналася лише в 2018 році після отримання висновку економічної експертизи кредитного договору, відповідно до якого було встановлено невідповідність пунктів кредитного договору вимогам законодавства.

Судами необґрунтовано було відхилено висновки експерта, надані позивачем, якими встановлено невідповідність ціни кредиту умовам кредитного договору, що відсоткова ставка по кредиту є фактично збільшеною, та порушено норми процесуального права, а саме відмовлено позивачу у клопотанні про виклик експерта, який проводив експертизу, а також у зв`язку з тим, що у судів висновок експерта викликав сумнівів щодо їх достовірності, не було призначено додаткової чи повторної експертизи.

Судами неповно було досліджено пункти кредитного договору, та залишено поза увагою, що дані пункти суперечать статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Доводи інших учасників справи

09 липня 2019 року АК КБ "ПриватБанк" подано до Верховного Суду відзивна касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного суду від 19 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Короткий зміст обставин справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 06 лютого 2008 року ОСОБА_1 звернулась до ЗАТ "Приватбанк" із анкетою-заявою, в якій просила банк надати їй кредит на покращення житлових умов.

21 лютого 2008 року між нею та ЗАТ "Приватбанк" укладений спірний кредитний договір, за якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти у розмірі 133 952,45 доларів США на наступні цілі: у розмірі 105 000 доларів США на покращення житлових умов, а також 28 952,45 доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 2% від суми кредиту у момент надання кредиту, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 0,48% річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу на строк до 21 лютого 2028 року, з періодом сплати щомісячних платежів від 14 до 20 числа кожного місяця.

Згідно абзацу 2 пункту 8.1 кредитного договору погашення заборгованості за ним (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється щомісячно у період сплати у сумі згідно Графіку погашення кредиту.

Згідно з Графіком погашення кредиту ОСОБА_1 мала сплачувати банку щомісячно ануїтентні платежі в розмірі 1 204,32 доларів США, що складаються із нарахованої плати за резервування, відсотків та частини тіла кредиту.

21 лютого 2008 року між ОСОБА_2 та ЗАТ "Приватбанк" укладений договір поруки № KICVGA00000004/Р, за яким він поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором.

30 жовтня 2008 року додатковим договором № 1 до кредитного договору від 21 лютого 2008 року внесено зміни, а саме збільшено відсоткову ставку за користування кредиту до 1,22 % на місяць та визначено, що погашення заборгованості за ним (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється щомісячно у сумі 1400,58 доларів США, яка включає заборгованість за кредитом, відсотками та винагородою.

Згідно з ордером розпорядження про надання кредиту, заяви на видачу готівки № 1 від 21 лютого 2008 року ОСОБА_1 надано грошові кошти за кредитним договором в розмірі 105 000 доларів США.

Відповідно до меморіальних ордерів ОСОБА_1 виконувала умови договору по сплаті заборгованості за кредитним договором.

У зв`язку з порушенням умов кредитного договору банк звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовом про стягнення заборгованості із ОСОБА_1, ОСОБА_2, за результатами розгляду якого судом ухвалене рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованості за кредитним договором в сумі 98 774,67 доларів США, що за офіційним курсом НБУ склало 2 213 540, 35 грн, 35 646,02 грн пені та комісії, а всього - 2 249 186, 37 грн.

Дане рішення сторонами не оскаржувалось та набрало законної сили.

18 січня 2018 року ОСОБА_1 надано консультацію, в якій їй запропоновано звернутись до банку із роз`ясненнями щодо умов підписаних нею договорів і в разі необхідності до суду за захистом своїх прав, оскільки при їх укладенні порушено норми чинного законодавства.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За змістом статей 11, 18 ЗУ "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливими, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

' 'p' Закон України "Про захист прав споживачів" (1023-12) застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні ризики тощо, які передують укладенню договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.

До такого висновку дійшла Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 09 грудня 2019 року по справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач просила визнати недійсним кредитний договір, додаткову угодо до кредитного договору, укладені між банком та нею, посилаючись на те, що під час укладання договору, банк не надав їй об`єктивної, повної та достовірної інформації, необхідної для здійснення свідомого вибору, в умовах кредитного договору та приховав фактичне значення реальної процентної ставки і не попереджено про валютні ризики, а також що пункти спірного договору є несправедливими та такими, що суперечать статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Як встановлено судами, та вбачається з кредитного договору, договір містить положення про сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2 %, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % від суми залишку за кредитом, та винагороди за проведення додаткового моніторингу. Дані положення призводять до зміни у витратах позичальника, а тому є несправедливими та незаконними.

Однак, у відзиві банк заявив про застосування до вимог позивача позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Вказана позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду та є сталою.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Перевіряючи дотримання позивачем строку позовної давності, суд першої інстанції, з висновками, якими погодився апеляційний суд, встановив, що ОСОБА_1 при зверненні до суду із позовом такий строк пропустили, оскільки вона не довели суду, що вона не знали і не могли знати про порушення її прав, оскільки вона є стороною кредитного договору та додаткового договору до нього, які містять оспорювані умови про сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2 %, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % від суми залишку за кредитом та винагороди за проведення додаткового моніторингу, тобто обізнана щодо змісту кредитного договору з моменту його вчинення, а тому перебіг трирічного строку позовної давності за вимогами до кредитного договору - почався 21 лютого 2008 року, а за вимогами до додаткового договору до кредитного договору - почався 30 жовтня 2008 року, тоді як з позовом позивач звернулась - 21 березня 2018 року, тобто з пропуском трьохрічного строку позовної давності, що має наслідком відмову у задоволенні позову в цій частині.

Доводи касаційної скарги, що позивач дізналася про порушення своїх прав лише в січні 2018 року, після того як вона звернулась до експерта та за юридичною консультацією, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вона не була позбавлена такого права звернутися за консультацією раніше. Тому наведена позивачкою підстава для поновлення строку позовної давності не може бути визнано поважною.

Посилання позивачки на те, що під час укладення спірного кредитного договору їй не наданоусю необхідну та достатню інформацію щодо умов кредитування, кредитний договір та додатковий договір до нього не містить всіх необхідних для споживчих кредитів умов визначених законом є безпідставні, оскільки спірні правочини укладені у письмовій формі, містять положення щодо розміру кредиту, дату його видачі, розмір річної відсоткової ставки, право дострокового повернення кредиту, детальний розпис загальної вартості кредиту.

Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів встановили, що спірний договір кредиту та додаткова угода до кредитного договору були підписані сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов цього договору. Сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позивачка на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов цього договору та в подальшому виконувала його умови. Протягом дії кредитного договору позивачка не зверталася до банку з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, за роз`ясненням положень, які були їй не зрозумілі, або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, тим самим погоджуючись зі всіма умовами такого договору.

Тому суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Доводи заявника про те банк під час укладання договору приховав від позичальника повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, чим ввів позичальника в оману, щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості не можуть бути прийняті до уваги.

Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

З аналізу вказаної норми слід дійти висновку, що правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Відповідно до пункту 3.1 Правил, банки зобов`язані в кредитному договорі або в додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача, зазначаючи при цьому значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку України.

На банки покладається також обов`язок зазначати в кредитному договорі сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов`язань споживача, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді реальної процентної ставки, яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту (пункт 3.3 Правил).

Враховуючи наведене, суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що позивачка була ознайомлена з орієнтованою сукупною вартістю кредиту, відомостями щодо процентної ставки, та інші відомості, які має повідомити банк перед укладенням споживчих кредитних договорів, про що свідчить її підпис на договору кредиту, додатковому договорі та в додатку до договору № 1, який є невід`ємною частиною кредитного договору.

Доводи касаційної скарги, що судами необґрунтовано було відхилено висновки експерта, надані позивачем, не призначено додаткової, або повторної експертизи, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки є необґрунтованими, та не можуть бути підставою для скасування правильних по суті рішень.

Посилання позивачки на те, що банк не надав жодної інформації та не попередив про валютні ризики, є необґрунтованими, оскільки коливання іноземної валюти стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют, передбачити в момент укладання договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

Істотна зміна становища щодо виконання боргових зобов`язань за кредитним договором унаслідок підвищення курсу іноземної валюти не є підставою вважати умови кредитного договору несправедливими, оскільки зазначене стосується обох сторін договору.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновку суду першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 квітня 2019 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.