розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 05 грудня 2017 року у складі судді Горбань О. Ю. та постанову Львівського апеляційного суду від 23 травня 2019 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 05 грудня 2017 року та постанову Львівського апеляційного суду від 23 травня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Львівська міська рада, про визнання недійсним та скасування державного акту про право власності на земельну ділянку, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

На обґрунтування позовних вимог зазначила, що їй на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 03 грудня 2001 року, згідно якого, ОСОБА_3 (мати позивача) подарувала позивачу житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами за зазначеною адресою, який розташований на земельній ділянці площею 1011,3 кв.м по фактичному користуванню.

На початку липня 2016 року позивач дізналась від ОСОБА_2, котрий є суміжним землекористувачем сусідньої земельної ділянки, що йому чиняться перешкоди в користуванні земельною ділянкою, а саме: що влаштована позивачем огорожа знаходиться на його ділянці.

В цей час позивач також дізналась, що сусідня земельна ділянка перебуває у власності відповідача.

Позивач вказує, що приватизована відповідачем земельна ділянка частково накладається на земельну ділянку, яка перебуває в її користуванні. На межі земельних ділянок, яка склалась протягом багатьох років фактичного користування нею була встановлена огорожа. Матір відповідача виготовила технічну документацію для приватизації ділянки з накладенням на межі земельної ділянки позивача, без переміщення огорожі, без згоди позивача, оскільки вона жодних погоджень з приводу межі між земельними ділянками не надавала.

При огляді технічної документації на землю позивач виявила, що в акті встановлення і узгодження меж земельної ділянки від 18 серпня 2004 року стоїть підроблений підпис від її імені.

З урахуванням викладених обставин просила суд, визнати недійсним та скасувати державний акт про право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1, виданий 28 лютого 2007 року на ім`я ОСОБА_4, а також визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 05 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність у неї статусу суміжного землекористувача на частину ділянки, порушення її прав відповідачем, невідповідність як оскаржуваного державного акту вимогам закону, так і свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я відповідача.

Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_1 подала до суду апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 23 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Сихівського районного суду м. Львова від 05 грудня 2017 року без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У липні 2019 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 05 грудня 2017 року та постанову Львівського апеляційного суду від 23 травня 2019 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила суд оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України (тут і далі в редакції, що діяла на час подання касаційної скарги, що розглядається) передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

12 листопада 2019 року матеріали цивільної справи № 464/6276/16-ц надійшли до Верховного Суду.

05 лютого 2020 року вказана справа разом з касаційною скаргою передана на розгляд до Верховного Суду у складі колегії суддів: Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Курило В. П.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що позивач є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гавриловою В. А. 03 грудня 2001 року № 3751, згідно якого, ОСОБА_3 (мати позивача) подарувала ОСОБА_1 спірний житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами, який розташований на земельній ділянці площею 1011,3 кв.м по фактичному користуванню.

Ухвалою 17 сесії 4 скликання Львівської міської ради від 20 жовтня 2005 року передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 .

28 лютого 2007 року на підставі цього рішення ОСОБА_4 видано державний акт про право власності серії ЯД № 501053 на земельну ділянку площею 0,1000 га.

Технічна документація по видачі державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_4 виконана ТзОВ "Інформаційно-кадастровий центр" в 2006 році, акт встановлення і погодження меж земельної ділянки складений 19 серпня 2004 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, і після її смерті ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом та став власником земельної ділянки площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України та частиною першою статті 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно частини першої статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Аналогічні приписи містяться і у статті 1 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини другої статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Підстави набуття права на землю шляхом передачі ділянок у власність встановлюються нормами ЗК України (2768-14) .

Так, статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.

Згідно частини першої, другої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно частини першої статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою визначений у статті 141 ЗК України є вичерпним.

Відповідно до статті 143 ЗК України примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства; конфіскації земельної ділянки; викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Частинами першою-другою статті 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (va007700-04) роз`яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту.

За положеннями частини першої-другої статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні.

Згідно статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суди встановили, що позивачка є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гавриловою В. А. 03 грудня 2001 року № 3751.

28 лютого 2007 року на підставі цього рішення ОСОБА_4 отримала державний акт про право власності серії ЯД №501053 на земельну ділянку площею 0,1000 га.

Технічна документація по видачі державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_4 виконана ТзОВ "Інформаційно-кадастровий центр" в 2006 році, акт встановлення і погодження меж земельної ділянки складений 19 серпня 2004 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.

ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом та став власником земельної ділянки площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1 .

Встановлено, що ОСОБА_4 було набуто право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 у повній відповідності із визначеним законом порядком приватизації земельних ділянок.

Так, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив з того, що позивачкою суду не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували порушення її прав відповідачем, а також невідповідність як оскаржуваного державного акту вимогам закону, так і свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я відповідача. Зокрема, ОСОБА_1 дій щодо обміру земельної ділянки, що знаходиться в її користуванні, не проводила, земельна ділянка по АДРЕСА_1 у визначеному законом порядку не сформована, її межі у натурі не встановлені.

Відповідно, у матеріалах справи відсутні і докази на підтвердження того, що земельна ділянка відповідача частково накладається на земельну ділянку, яка перебуває в користуванні позивачки.

При таких обставинах, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого дійшли вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову у даній справі, ухваливши законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання позивачки на непідписання нею протоколу погодження меж земельної ділянки, як землекористувачем суміжної земельної ділянки відповідача, є необґрунтованим, оскільки погодження меж є виключною допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки. Підписання акту (протоколу) погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/15-ц (провадження № 61-19526ск18).

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.