розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 травня 2018 року у складі головуючого судді Зінченко О.М. та постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року у складі суддів: Шахової О.В., Вербової І.М., Саліхова В.В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 22 листопада 2011 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір позики, за умовами якого відповідач отримав від нього грошові кошти в сумі 60 000 грн зі сплатою 60% річних від суми позики. Вказаний договір укладено за згодою дружини позичальника ОСОБА_3, яка також виступила майновим поручителем, у забезпечення договору позики передала в іпотеку належну їй земельну ділянку.

Посилаючись на невиконання відповідачами зобов`язань за договором позики щодо її своєчасного повернення, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в солідарному порядку суму основного боргу та суму процентів за договором позики.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 16 травня 2018 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 393 216,00 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сума заборгованості за договором позики підлягає стягненню лише з позичальника ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 21 листопаді 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 травня 2018 року скасовано, позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 222 000,00 грн. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на користь позивача підлягає стягненню сума неповернутої позики та нарахованих процентів за період з листопада 2013 року по час ухвалення рішення, виходячи з положень пункту 3 договору позики, яким визначено проценти у розмірі 60% річних. Сума заборгованості за договором позики підлягає стягненню з позичальника. ОСОБА_3 надала лише згоду на укладення ОСОБА_2 договору позики з ОСОБА_1, проте не є стороною цього договору, а тому позовні вимоги в частині стягнення з неї заборгованості за договором позики задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У січні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі і стягнути заборгованість за договором позики з відповідачів в солідарному порядку.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції не враховано, що у ОСОБА_3 у разі невиконання взятих ОСОБА_2 на себе зобов`язань виникає обов`язок, передбачений статтею 555 ЦК України, як майнового поручителя повернути позикодавцю суму позики з урахуванням відсотків та штрафних санкцій. Крім того, постанова апеляційного суду не підлягає виконанню, оскільки у її резолютивній частині невірно зазначено адресу позивача.

Таким чином, доводи касаційної скарги позивача фактично зводяться до незгоди з відмовою у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3, як майнового поручителя, та стягнення заборгованості за договором позики з відповідачів в солідарному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки рішення суду першої інстанції скасовано за результатами апеляційного перегляду.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що 22 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Забурановою А. А., за умовами якого позивач передав відповідачу грошові кошти в сумі 60 000,00 грн зі сплатою процентів у розмірі 60% річних строком на один рік.

У пункті 17 договору позики зазначено, що дружина позичальника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надала згоду на укладення та підписання цього договору.

Згідно з пунктом 19 договору позики ОСОБА_3 у забезпечення цього договору передала в іпотеку ОСОБА_1 земельну ділянку, яка розташована по АДРЕСА_1 .

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно зі статтею 1047 цього Кодексу договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За правилами частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 526 ЦК України установлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (стаття 527 ЦК України).

ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання.

Одним із видів забезпечувального зобов`язання є іпотека.

Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 583 ЦК України передбачено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).

У разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави (стаття 589 ЦК України).

Боржник за основним зобов`язанням та майновий поручитель - іпотекодавець не є солідарними боржниками. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором (стаття 541 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 Закону України "Про іпотеку").

Частинами першою та третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Ураховуючи фактичні обставини справи та вищевказані норми матеріального права, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог до ОСОБА_3, яка є майновим поручителем, та стягнення заборгованості за договором позики з відповідачів в солідарному порядку.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що у ОСОБА_3 у разі невиконання взятих ОСОБА_2 на себе зобов`язань виникає обов`язок, передбачений статтею 555 ЦК України, як майнового поручителя повернути позикодавцю суму позики з урахуванням відсотків та штрафних санкцій в солідарному порядку, є безпідставними, оскільки нормами ЦК України (435-15) та Законом України "Про іпотеку" (898-15) солідарної відповідальності боржника за основним зобов`язанням та майнового поручителя у разі порушення боржником зобов`язання не передбачено. Вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором позики позивачем заявлено не було.

Аргументів щодо розміру стягнутої на користь позивача суми заборгованості за договором позики касаційна скарга не містить.

Доводи касаційної скарги щодо помилки у резолютивній частині постанови апеляційного суду та невірно зазначеної адреси позивача на увагу не заслуговують, та висновків суду не спростовують, таку описку може бути виправлено за заявою позивача в порядку, передбаченому статтею 269 ЦПК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Постанова Київського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року - без змін. Оскаржуване ОСОБА_1 рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 травня 2018 року скасовано за результатами апеляційного перегляду справи.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судді:	В. О. Кузнєцов
	В. С. Жданова
	В. М. Ігнатенко