У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Державної установи "Маріупольський виправний центр № 138" про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, індексації заробітної плати та компенсації втрати частини доходів, у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він проходив службу в органах кримінально-виконавчої служби та звільнений 06 вересня 2010 року за пунктом "а" статті 65 (за віком) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України. При звільненні і на час звернення з позовом йому не виплачено суму одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 6 930,75 грн, право на отримання якої підтверджено постановою Донецького окружного адміністративного суду від 07 грудня 2016 року. У зв`язку із непроведенням повного розрахунку в день звільнення відповідно до положень статті 117 КЗпП України відповідач повинен виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку з 07 вересня 2010 року до дня ухвалення рішення, розмір якого станом на день подання позову 02 травня 2017 року складає 197 328,39 грн. Крім того, йому стало відомо про те, що під час його трудової діяльності на підприємстві з березня 2003 року до квітня 2007 року при виплаті заробітної плати не проводилась індексація заробітної плати відповідно до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" (1282-12) , розмір якої за період із 01 березня 2003 року по 01 квітня 2007 року становить 3 152,76 грн.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1, з урахуванням уточнених вимог, просив стягнути з відповідача заборгованість з індексації заробітної плати за період із 01 березня 2003 року по 01 квітня 2007 року у сумі 3 152,76 грн, компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, середній заробіток за весь час затримки виплати належних сум із 07 вересня 2010 року по день винесення рішення та витрати на правову допомогу у розмірі 500,00 грн.

Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 09 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Державної установи "Маріупольський виправний центр № 138" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнення у розмірі 67 211,46 грн, індексацію заробітної плати за період із березня 2003 року по грудень 2005 року (включно) у розмірі 790,92 грн, середній заробіток за час затримки виплати індексації заробітної плати при звільненні у розмірі 82 738,86 грн, а всього 150 741,24 грн із утриманням із нарахованої суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при її виплаті. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні розраховується за період, починаючи з дня, наступного за днем звільнення, тобто з 07 вересня 2010 року і по день фактичного розрахунку з позивачем, а саме 28 квітня 2017 року. Враховуючи розмір середньоденного грошового забезпечення позивача 110,91 грн та середньостатистичну кількість робочих днів за цей період у кількості 606 днів, з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 67 211,46 грн. Індексація є складовою частиною заробітної плати, є додатковою заробітною платою і у разі порушення законодавства про оплату праці в частині її виплати, працівник має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком. Перевіривши наданий відповідачем, на спростування поданого позивачем розрахунку індексації грошових доходів, розрахунок заборгованості з індексації, суд дійшов висновку, що заборгованість з індексації перед позивачем утворилася за період із березня 2003 року по грудень 2005 року та складає 790,92 грн. Крім того, починаючи з дня, наступного за днем звільнення, тобто з 07 вересня 2010 року і по день ухвалення судом рішення, та середньостатистичну кількість робочих днів за цей період у кількості 746 днів, суд на підставі положень статті 117 КЗпП України, дійшов висновку про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 82 738,86 грн.

Постановою Донецького апеляційного суду від 13 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано. Провадження у справі закрито. Роз`яснено позивачу його право на звернення з відповідним позовом до суду адміністративної юрисдикції.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 пов`язані з правовідносинами, які виникли під час проходження служби в органах кримінально-виконавчої служби, діяльність яких врегульована спеціальними законами, а також із наслідками невиплати йому суб`єктом владних повноважень у повному обсязі грошового забезпечення та одноразової допомоги при звільненні зі служби, то справа не може бути розглянута в порядку цивільного судочинства, оскільки вони підпадають під юрисдикцію адміністративного судочинства. Крім того, ОСОБА_1, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, застосував до спірних правовідносин норми КЗпП України (322-08) , не звернув уваги на те, що спірні правовідносини підлягають врегулюванню спеціальним законодавством. При цьому норми згаданих спеціальних нормативно-правових актів є пріоритетними перед загальними нормами трудового законодавства.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У березні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Донецького апеляційного суду від 13 лютого 2019 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що з метою недопущення порушення права позивача на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, апеляційний суд повинен був дійти висновку про можливість розгляду позову в порядку цивільного судочинства, оскільки справа розглядається два роки у цивільному процесі. Крім того, його порушені права на оплату праці мають бути відновлені шляхом зобов`язання підприємства провести та виплатити позивачу індексацію заробітної плати.

Учасники справи своїм правом надати відзив на касаційну скаргу не скористалися.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України (1618-15) щодо законності та обґрунтованості.

Обставини встановлені судами

ОСОБА_1 проходив службу в органах кримінально-виконавчої служби та звільнений згідно з наказом управління державного департаменту України з питань виконання покарань в Донецькій області від 06 вересня 2010 року № 97 о/с за статтею 65 пункт "а" (за віком) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України. Зазначеним наказом вислуга років на день звільнення встановлена календарна 17 років 05 місяців 27 днів, пільгова 21 рік 00 місяців 10 днів.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 07 грудня 2016 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково та зобов`язано Державну установу "Маріупольський виправний центр № 138" нарахувати та виплатити йому недоплачену суму одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 6 930,75 грн.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

При цьому стаття 2 КАС України завданням адміністративного судочинства визначає справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

Порівняльний аналіз змісту статті 19 ЦПК України та статті 19 КАС у сукупності дає підстави для висновку про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.

Адміністративні суди розглядають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів.

Відповідно до статті 14 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", у редакції від 11 червня 2009 року, до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України. Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

На службу до Державної кримінально-виконавчої служби України приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров`я ефективно виконувати відповідні службові обов`язки. Кваліфікаційні вимоги до професійної придатності визначаються нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань. При прийнятті на службу може бути встановлений строк випробування до шести місяців. Не можуть бути прийняті на службу особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину.

Громадяни України, які вперше зараховуються на посади рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби та у відповідних випадках пройшли встановлений строк випробування, складають присягу. Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На спеціалістів Державної кримінально-виконавчої служби України, які не мають спеціальних звань, поширюється дія Закону України "Про державну службу". Віднесення посад цих спеціалістів до відповідних категорій посад державних службовців проводиться Кабінетом Міністрів України.

Порядок проходження служби працівниками органів Кримінально-виконавчої системи України регулюється Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114 (114-91-п) (далі - Положення); Інструкцією про порядок застосування нормативно-правових актів з питань грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи, затвердженою наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 18 жовтня 2004 року № 203 (z1411-04) , зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 05 листопада 2004 року за № 1411/1001 (z1411-04) (яка була чинною на час проходження позивачем служби); Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженою наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 07 жовтня 2009 року № 222 (z1040-09) та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 05 листопада 2009 року за № 1040/17056 (z1040-09) ; постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року за № 393 (393-92-п) (в редакції чинній на момент звільнення позивача) "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей".

Відповідно до пункту 10 вказаного Положення особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов`язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов`язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що спір у цій справі є публічно-правовим і підлягає вирішенню за правилами КАС України (2747-15) , оскількиспір не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Тобто за правилами адміністративного судочинства розглядаються спори, пов`язані з проходженням публічної служби, одним з різновидів якої є служба в органах Державної кримінально-виконавчої служби України. Ці спори можуть стосуватися як порядку проходження такої служби, до якого включається і виплата заробітної плати, так і пов`язані зі звільненням з публічної служби, до яких належать і спори про стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, невиплати індексації та інше.

Отже, з огляду на те, що позивач на момент звільнення обіймав посаду яка відносилася до публічної служби, Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про необхідність розгляду справи за правилами цивільного судочинства та погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що цей спір пов`язаний проходженням та звільненням позивача з публічної служби, і на нього поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 822/190/18 (провадження № 11-1396апп18), від 07 листопада 2018 року у справі № 428/12596/16-ц (провадження № 14-344цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 766/6027/18 (провадження № 14-8цс19), 20 березня 2019 року у справа № 826/11367/16 (провадження № 11-1324апп18), 13 березня 2019 року у справі № 761/27364/17 (провадження № 14-21цс19).

Стосовно доводів заявника про порушення його права на доступ до суду необхідно зазначити таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції, яка набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Крім того, у статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя за стандартами ЄСПЛ є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Отже, закриття провадження у справі судом загальної юрисдикції у справі за позовом заявника з роз`ясненням про те, що розгляд такої справи віднесено до компетенції суду адміністративної юрисдикції, не порушує право заявника на доступ до суду.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

02 жовтня 2019 року прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підстав передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та щодо строків повернення справи", відповідно до якого частину шосту статті 403 ЦПК України викладено у такій редакції: справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції, крім випадків, якщо: 1) учасник справи, який оскаржує судове рішення, брав участь у розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції і не заявляв про порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції; 2) учасник справи, який оскаржує судове рішення, не обґрунтував порушення судом правил предметної чи суб`єктної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах; 3) Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної чи суб`єктної юрисдикції спору у подібних правовідносинах.