розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький до ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4, третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Хмельницької міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення,

за касаційною скаргою Квартирно-експлуатаційного відділу міста Хмельницький на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 травня 2019 року у складі судді Чевилюк З. А. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 23 вересня 2019 року у складі колегії суддів: П'єнти І. В., Корніюк А. П., Талалай О. І.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року Квартирно-експлуатаційний відділ міста Хмельницький (далі - КЕВ міста Хмельницький) звернувся до суду з указаним позовом та просив усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які незаконно проживають у житловому приміщенні - АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, КЕВ міста Хмельницький посилався на те, що гуртожиток по АДРЕСА_1 належить державі в особі Міністерства оборони України та перебуває на його балансі. Військовослужбовцю ЗС України ОСОБА_6 та членам його сім'ї була надана кімната № 82 в зазначеному гуртожитку. Згодом ОСОБА_5 розлучився з ОСОБА_1 та залишив гуртожиток, а його колишня дружина з дітьми та внуком продовжує проживати у спірній кімнаті гуртожитку, хоча втратила своє право на проживання, яке є похідним від права колишнього чоловіка на проживання у вказаній кімнаті, якому житло було надано в установленому законом порядку. ОСОБА_1 та члени її сім'ї порушують право держави в особі Міністерства оборони України, КЕВ міста Хмельницького та безквартирних військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов, а ОСОБА_1 не має жодного відношення до Міністерства оборони України, на квартирному обліку не перебуває, ордера на проживання не отримувала, а тому підлягає виселенню разом з іншими членами її сім'ї з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 13 травня 2019 року відмовив у задоволенні позову.

Мотивував рішення суд першої інстанції тим, що позивачем не доведено незаконність вселення ОСОБА_1 до гуртожитку, правомірне використання кімнати, проживання в кімнаті неповнолітньої дитини з одинокою матір'ю, що є членами сім'ї відповідача, не дає підстав суду оцінити втручання держави в приватне право відповідача на користування житлом пропорційним суспільній меті у демократичному суспільстві щодо забезпечення житлом інших військовослужбовців, оскільки порушує право на житло та сприяє позбавленню відповідача прийнятних умов існування та в кінцевому рахунку може мати наслідком позбавлення житла неповнолітньої особи.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Хмельницький апеляційний суд постановою від 23 вересня 2019 року рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 травня 2019 року залишив без змін.

Мотивував судове рішення апеляційний суд тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому, виходив з правильності висновків місцевого суду про те, що звертаючись до суду з позовом про виселення, позивач зазначив відповідачем лише ОСОБА_1 та зміст позовних вимог щодо виселення виклав лише щодо неї, при цьому, окремо вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_2, які наділені цивільною процесуальною правоздатністю та дієздатністю, не заявляв, доказів в підтвердження повноважень ОСОБА_1. діяти в інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4 не надав. В ході розгляду справи представник позивача позовні вимоги не змінював та не уточнював.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У червні 2019 року КЕВ міста Хмельницький подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 травня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 23 вересня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга КЕВ міста Хмельницький мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій того, що право користування жилим приміщенням у гуртожитку члена сім'ї (колишнього члена сім'ї) є похідним від права особи, якій в установленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання. ОСОБА_1 ордера на вселення не має, на черзі поліпшення житлових умов у нього не перебуває. Також суди не взяли до уваги того, що у Хмельницькому гарнізоні та КЕВ міста Хмельницький на квартирному обліку станом на 01 червня 2018 року знаходилося 1 228 військовослужбовців та осіб звільнених з військової служби, які потребують поліпшення житлових умов, а тому задоволення позову буде переслідувати легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

06 грудня 2019 року справа № 686/23415/18 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з інформацією з домової книги про склад сім'ї та прописку та згідно з довідкою КЕВ міста Хмельницький від 19 лютого 2018 року ОСОБА_1 як наймач, її донька ОСОБА_3, 1994 року народження, донька ОСОБА_2 1999 року народження, неповнолітній онук ОСОБА_4 2014 року народження зареєстровані та проживають за адресою АДРЕСА_1 на четвертому поверсі п'яти поверхового будинку з 2000 року, крім неповнолітнього ОСОБА_4, який зареєстрований з 2014 року.

ОСОБА_1 перебувала в шлюбі з ОСОБА_5 який на час поселення з членами сім'ї (чотири особи)в спірну кімнату в гуртожитку був військовослужбовцем Збройних сил України. З пояснень ОСОБА_1 було встановлено, що шлюб між ними розірвано 28 грудня 2004 року.

Власником гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 є Держава в особі Міністерства оборони України, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 14 листопада 2014 року та знаходиться на балансі КЕВ міста Хмельницький, що підтверджується індивідуальною карткою обліку будівлі.

Станом на 01 червня 2018 року у Хмельницькому гарнізоні та КЕВ міста Хмельницький на квартирному обліку знаходилося 1 228 військовослужбовців та осіб звільнених з військової служби, що підтверджується довідкою КЕВ міста Хмельницький 01 червня 2018 року № 1922.

ОСОБА_1 у зв'язку з одруженням змінила прізвище на ОСОБА_1, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 25 листопада 2016 року серії НОМЕР_1.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги КЕВ міста Хмельницький на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 травня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 23 вересня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши аргументи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність передбачених законом підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" заява № 8863/06, 44).

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року в справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" заяви № 7151/75, № 7152/75).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства").

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року в справі "Станкова проти Словаччини"; рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року в справі "Косіч проти Хорватії" та рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 2009 року в справі "Пауліч проти Хорватії").

Суди попередніх інстанцій установили що, звертаючись до суду з цим позовом,

КЕВ міста Хмельницький зазначав, що ОСОБА_5 як військовослужбовець та члени його сім'ї вселилися у спірне житло на законних підставах, проте ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 втратили таке право проживання, оскільки ОСОБА_1 не отримувала ордер на проживання у спірній кімнаті, а права членів її сім'ї є похідними.

Такі доводи позивача у суді першої та апеляційної інстанцій наводилися на обґрунтування позовних вимог, а суди надали їм належну оцінку.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду".

Згідно з частинами другою, третьою статті 132 ЖК Української РСР працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку у зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Згідно з абзацом другим статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї (частини друга та третя статті 64 ЖК Української РСР).

Отже, право користування службовим жилим приміщенням члена сім'ї (або колишнього члена сім'ї наймача є похідним від такого права останнього.

Однак стаття 125 ЖК Української РСР визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (абзац сьомий статті 125 ЖК Української РСР).

Згідно з частиною другою статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти-члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватись займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Так як ОСОБА_1 та члени її сім'ї вселилися у кімнату в гуртожитку на законних підставах, постійно проживають і зареєстровані там, не мали іншого житла на момент подання позову про виселення, є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є їхнім житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Подавши позов про виселення ОСОБА_1 та її доньок, одна з яких є одинокою матір'ю неповнолітнього ОСОБА_4 без надання іншого житлового приміщення, позивач в достатній мірі не аргументував ані мети, яку він переслідував, ані співрозмірність такого виселення відповідній меті, а лише зазначив про кількість осіб, які знаходяться в черзі на поліпшення житлових умов. Тобто без доведення легітимності виселення відповідачки та членів її сім'ї без надання іншого житла вочевидь не є пропорційним втручанням і є таким, що не відповідає праву на повагу до їх житла, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Згідно з частиною першою статті 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).

Відповідно до статті 46 ЦПК України здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи. Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена (частини перша друга статті 47 ЦПК України).

Статтею 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що звертаючись до суду з позовом про виселення, позивач зазначив відповідачем лише ОСОБА_1 та зміст позовних вимог щодо виселення виклав лише щодо неї, при цьому, окремо вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_2, які наділені цивільною процесуальною правоздатністю та дієздатністю, не заявляв, доказів на підтвердження повноважень ОСОБА_1. діяти в інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4 не надав.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Судді:	А. Ю. Зайцев

	Є. В. Коротенко

	В. П. Курило