розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 листопада 2017 року в складі судді Заверюхи В. О. та постанову апеляційного Одеської області від 17 липня 2018 року в складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Черевка П. М., Громіка Р. Д.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Сергіївської селищної ради, у якому просив визнати недійсним заповіт, посвідчений 07 червня 2013 року керуючим справами виконавчого комітету Сергіївської селищної ради Марушевською Г. С. та зареєстрований в реєстрі за № 86, згідно якого ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1.

Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3, яка була рідною сестрою позивача.

З 1986 року ОСОБА_3 хворіла на психічну хворобу - інволюційний параноїд, у зв'язку з чим остання знаходилась на стаціонарному лікуванні в Одеській обласній психіатричній лікарні з 31 травня 1994 року по 05 липня 1994 року. В подальшому ОСОБА_3 періодично продовжувала лікування, оскільки її психічний стан здоров'я погіршувався.

У травні 1999 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про визнання ОСОБА_3 недієздатною та фактично з того часу почав повністю піклуватися сестрою, займався лікуванням, забезпечував одягом тощо.

Після смерті сестри позивачу стало відомо, що на підставі заповіту, посвідченого 07 червня 2013 року керуючим справами виконавчого комітету Сергіївської селищної ради, ОСОБА_2 успадкувала квартиру АДРЕСА_1, яка належала його сестрі.

Посилаючись на те, що ОСОБА_3 страждала на стійкий хронічний розлад, внаслідок якого не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, ОСОБА_1 просив задовольнити позовні вимоги.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 листопада 2017 року позов задоволено. Визнано недійсним заповіт, посвідчений 07 червня 2013 року керуючим справами виконавчого комітету Сергіївської селищної ради Марушевською Г. С. та зареєстрований в реєстрі за № 86, згідно якого ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що складений ОСОБА_3 заповіт від 07 червня 2013 року не відповідав її внутрішній волі, оскільки відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 07 червня 2016 року № 76 під час складання, підписання та посвідчення заповіту ОСОБА_3 страждала на стійкий хронічний психічний розлад, внаслідок чого була позбавлена здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного Одеської області від 17 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 листопада 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про наявність правових підстав для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що матеріали справи не містять доказів, які підтверджують факт визнання ОСОБА_3 недієздатною, а також того, що позивач був її опікуном. Посилання ОСОБА_1 на здійснення ним догляду за померлою ОСОБА_3 є безпідставними, оскільки навесні 2012 року остання зверталась до Сергіївської селищної ради із заявою, у якій вказувала, що потребує соціальної допомоги. Суди попередніх інстанцій не надали оцінки тому, що наявний у справі висновок експертизи не містить відомостей про абсолютну неспроможність ОСОБА_3 в момент складання нею заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними. Крім того, суди проігнорували висновок додаткової судово-медичної експертизи, в якому зазначено, що з наданих позивачем документів неможливо стверджувати про наявність психічного захворювання померлої під час складання оспорюваного заповіту.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не подано.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2018 року відкрито провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У лютому 2019 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3, яка була рідною сестрою ОСОБА_3

За життя ОСОБА_3 зробила особисте розпорядження на випадок своєї смерті, склавши заповіт від 07 червня 2013 року, посвідчений керуючим справами виконавчого комітету Сергіївської селищної ради Марушевською Г. С., зареєстрований в реєстрі за № 86, відповідно до якого заповіла ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1.

На підставі заяви ОСОБА_2 та вищевказаного заповіту міською державною нотаріальною конторою заведена спадкова справа № 395/2015.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 30 березня 2016 року у справі призначено посмертну судово-психіатричну експертизу.

Відповідно до висновку судово-психіатричних експертів від 07 червня 2016 року № 76 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка мешкала за адресою: квартира АДРЕСА_1 під час складання, підписання і посвідчення заповіту - 07 червня 2013 року страждала на стійкий хронічний психічний розлад "Інволюційний параноїд" (що відповідав діагностичним критеріям рубрики інші хронічні маячні розлади, тобто "F22,8" за Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду), внаслідок якого була абсолютно позбавлена здатності усвідомлювати і розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Виходячи зі змісту статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

У статті 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно з частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

За вимогами частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Для визначення наявності стану, в якому громадянин не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.) на момент укладення угоди, суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення угоди особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину необхідно робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами (стаття 89 ЦПК України), будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи могла в конкретний момент вчинення правочину особа розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Отже, для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, повно та всебічно з'ясували обставини справи, врахувавши висновок судово-психіатричних експертів від 07 червня 2016 року № 76, показання свідків, а також інші докази, дійшли обґрунтованого висновку про визнання оспорюваного заповіту недійсним з огляду на доведеність позивачем своїх вимог, що є його процесуальним обов'язком.

При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду враховує, що висновок судово-психіатричних експертів від 07 червня 2016 року № 76, яким встановлено, що ОСОБА_3 під час складання, підписання і посвідчення заповіту - 07 червня 2013 року страждала на стійкий хронічний психічний розлад "Інволюційний параноїд", внаслідок якого була абсолютно позбавлена здатності усвідомлювати і розуміти значення своїх дій та керувати ними, є повним, чітким та конкретним. Сумнівів у правильності висновку експертів не встановлено, а ОСОБА_2 не довела, що висновок є недостатньо обґрунтований чи суперечить іншим матеріалам справи.

Доводи касаційної скарги з посиланням на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновок додаткової судово-медичної експертизи, відповідно до якого неможливо стверджувати про наявність психічного захворювання померлої під час складання оспорюваного заповіту є безпідставними та такими, що спростовуються матеріалами справи, оскільки вказана експертиза не проводилась з огляду на неможливість проведення експертного дослідження у зв'язку з ненаданням додаткових матеріалів на неодноразові звернення експертів.

Посилання ОСОБА_2 на недоведеність факту визнання ОСОБА_3 недієздатною не є підставою для скасування судових рішень, оскільки судами попередніх інстанцій встановлено вчинення оспорюваного заповіту в момент, коли ОСОБА_3 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що відповідно до вимог частини першої статті 225 ЦК України є підставою для визнання цього правочину недійсним.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Судді :	В. С. Жданова
	В. М. Ігнатенко В. О. Кузнєцов