провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року у складі судді Куриленко О. М. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2018 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Сєвєрової Є. С., Ващенко Л. Г.,

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору недійсним, посилаючись на те, що ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 09 вересня 2015 року у справі № 509/710/15-ц було забезпечено його позов до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики шляхом накладення арешту на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_2 . Незважаючи на судову заборону, ОСОБА_2, від імені якого діяла ОСОБА_3, відчужив зазначену квартиру ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 18 вересня 2015 року. Вказаний договір є незаконним та порушує його права на належне виконання рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 30 вересня 2015 року у справі № 509/710/15-ц про стягнення з ОСОБА_2 на його користь боргу в сумі 2 368 025 грн, що еквівалентно 110 000 доларів США. Також зазначений правочин має бути визнаний нікчемним, оскільки при його укладенні ОСОБА_3, яка діяла від імені ОСОБА_2, знала про наявність обтяження у вигляді арешту 1/2 частини квартири, що виключало будь-яку можливість її відчуження. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_2, від імені якого діяла ОСОБА_3, та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М. та зареєстрований в реєстрі за № 1487.

В запереченні на позовну заяву ОСОБА_3 зазначила, що доводи позивача про те, що договір купівлі-продажу від 18 вересня 2015 року було укладено з метою уникнення виконання судового рішення, є необґрунтованими та безпідставними, оскільки спірна квартира не була єдиним майном, за рахунок якого можливо виконати рішення суду про стягнення боргу з ОСОБА_2 . На час укладання договору купівлі-продажу їй не було відомо про накладання арешту на квартиру, оскільки вона особисто не приймала участі в розгляді справи № 509/710/15-ц і не отримувала ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 09 вересня 2015 року. Ставлячи питання про визнання договору купівлі-продажу недійсним в цілому, позивач не врахував, що арешт накладено на 1/2 частину квартири, яка належить ОСОБА_2, а інша 1/2 частина належить їй. Обтяження на квартиру було зареєстровано 23 лютого 2015 року та припинено 18 вересня 2015 року і нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М. під час укладання спірного договору перевірила відсутність заборони відчуження або арешту майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

В запереченні на позовну заяву ОСОБА_4 зазначила, що під час укладення договору купівлі-продажу від 18 вересня 2015 року вона не знала і не могла знати про наявність спору щодо майна продавця. Оспорюваний договір укладено з дотриманням вимог законодавства і вона є добросовісним набувачемквартири АДРЕСА_1, тому правові підстави визнавати його недійсним відсутні.

Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року до участі у справі як третю особу залучено ОСОБА_5 .

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року позов задоволено частково. Визнано частково недійсним договір купівлі-продажу від 18 вересня 2015 року, реєстровий № 1487, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М., укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, яка діяла в інтересах ОСОБА_2, а саме - щодо 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_2 Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 640 грн. В решті позов залишено без задоволення.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 є належним позивачем в цій справі, оспорюваний правочин порушує його законні права та інтереси. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відчужили належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 після того, як ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 09 вересня 2015 року у справі № 509/710/15-ц було накладено арешт на 1/2 частину зазначеної квартири, тому вони могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Оскільки арешт було накладено на 1/2 частину квартири, яка належала ОСОБА_2, то порушене право позивача підлягає захисту шляхом визнання договору купівлі-продажу від 18 вересня 2015 року частково недійсним, а саме - в частині 1/2 частини квартири, яка належала ОСОБА_2 .

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_4, ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У червні 2018 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дали належної правової оцінки її доводам про те, що оспорюваний договір укладено з дотриманням вимог законодавства і вона є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 . На час укладання договору купівлі-продажу від 18 вересня 2015 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні записи про заборону відчуження або арешт квартири і вона не знала про наявність спору щодо майна ОСОБА_2, тому суди дійшли помилкових висновків про наявність підстав для визнання частини договору недійсним. Крім того суди не врахували, що звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача може лише власник, а ОСОБА_1 не був власником зазначеної квартири. Крім того, спірна квартира була предметом іпотеки і позивач не мав переважного права на забезпечення своїх вимог перед іпотекодержателем.

У вересні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду міста Одеси.

21 серпня 2018 року справу № 520/43/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Судами встановлено, що у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 509/710/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_7 про стягнення боргу та звернення стягнення на майно. Під час розгляду вказаної справи ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 лютого 2017 року було вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на: квартиру АДРЕСА_1 ; квартиру АДРЕСА_2 ; 1/2 частину земельної ділянки, масив НОМЕР_1, в смт Таїрове Овідіопольського району Одеської області; 1/3 частину земельної ділянки, масив НОМЕР_1, в смт Таїрове Овідіопольського району Одеської області, що належать ОСОБА_2 .

На підставі ухвали Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 лютого 2015 року у справі № 509/710/15-ц 23 лютого 2015 року державним реєстратором Овідіопольського районного управління юстиції в Одеській області Марущак Ю. В. було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про обтяження № 8823027, а саме арешт квартири АДРЕСА_1 .

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 09 вересня 2015 року у справі № 509/710/15-ц апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_8, яка не була залучена до участі у справі, задоволено частково, ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 лютого 2015 року в частині накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 скасовано, накладено арешт на 1/2 частину зазначеної квартири. В іншій частині ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 лютого 2015 року залишено без змін.

Скасовуючи частково ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 лютого 2015 року, суд апеляційної інстанції, пославшись на статтю 60 Сімейного кодексу України, виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності, оскільки набута ними під час шлюбу.

18 вересня 2015 року між ОСОБА_2 як продавцем, від імені якого діяла ОСОБА_3, та ОСОБА_4 як покупцем було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М. та зареєстрований в реєстрі за № 1487. Зазначений договір було укладено між сторонами за згодою колишньої дружини продавця - ОСОБА_3 та чоловіка покупця - ОСОБА_5 .

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 30 вересня 2015 року у справі № 509/710/15-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_7 про стягнення боргу та звернення стягнення на майно задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 2 368 025 грн, що еквівалентно 110 000 доларів США, та судові витрати. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Апеляційним судом в цій справі встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було відомо про наявність арешту на квартиру, оскільки саме за апеляційною скаргою ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_3 була скасована ухвала Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 лютого 2015 року в частині накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 та накладено арешт на 1/2 частину зазначеної квартири. При цьому згідно з журналом та звукозаписом судового засідання від 09 вересня 2015 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_8 та представник ОСОБА_2 - ОСОБА_9 були присутні під час проголошення судом ухвали Апеляційного суду Одеської області від 09 вересня 2015 року у справі № 509/710/15-ц.

Відповідно до частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час пред`явлення до суду цього позову (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Положеннями статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостоюстатті 203 цьогоКодексу.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок про те, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Згідно з частинами першою, п`ятою, шостою статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно в першу чергу звернути стягнення. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається державним виконавцем. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України 2004 року поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову.

При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України 2004 року забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення.

Враховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову в день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, при цьому оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України 2004 року).

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).

Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України 2004 року).

Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) , не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо.

Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.

Такі правові висновки наведені у постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16 та від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на час укладення оспорюваного правочину було відомо про наявність ухвали Апеляційного суду Одеської області від 09 вересня 2015 року у справі № 509/710/15-ц, якою накладено арешт на 1/2 частину спірної квартири,суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що порушене право позивача підлягає захисту шляхом визнання частково недійсним договору купівлі-продажу квартири від 18 вересня 2015 року.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 і на час укладання договору купівлі-продажу від 18 вересня 2015 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні записи про заборону відчуження або арешт квартири, не заслуговують на увагу, так як арешт 1/2 частини квартири було накладено у справі № 509/710/15-ц за позовом ОСОБА_1 з метою забезпечення для нього можливості в подальшому реально і без перешкод виконати рішення суду. На час укладення вказаного договору купівлі-продажу арешт був чинним, а відтак квартира не могла бути відчужена. Крім того, рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 30 вересня 2015 року у справі № 509/710/15-ц було стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 2 368 025 грн, що еквівалентно 110 000 доларів США.

Оскільки ОСОБА_1 є заінтересованою особою, яка має право оспорювати договір купівлі-продажу квартири від 18 вересня 2015 року, то твердження заявника про відсутність порушеного права позивача оспорюваним правочином є безпідставними.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212 ЦПК України 2004 рокута статтями 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи заявника про те, що спірна квартира була предметом іпотеки і перед укладенням договору купівлі-продажу від 18 вересня 2015 року вона виконала всі вимоги іпотекодержателя, не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують тих обставин, що за наявності судового рішення про накладення арешту на 1/2 частину квартири ОСОБА_2 не мав права відчужувати належну йому частину цього нерухомого майна.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо клопотань ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - адвоката Луньової В. М. про зупинення дії оскаржуваних судових рішень.

04 лютого 2020 року від ОСОБА_4, а 05 лютого 2020 року від представника ОСОБА_2 - адвоката Луньової В. М. до Верховного Суду надійшли клопотання, в яких заявники просили зупинити дію рішення Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року та постанови Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2018 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Клопотання не підлягають задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини восьмої статті 394 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії.

Згідно з частиною першою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Враховуючи, що цією постановою Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, клопотання про зупинення виконання ухвалених в цій справі судових рішень не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2018 року залишити без змін.

Відмовити в задоволенні клопотань ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - адвоката Луньової Валентини Миколаївни про зупинення діїрішення Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року та постанови Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2018 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Судді:	В. А. Стрільчук

	С. О. Карпенко

	М. Ю. Тітов