У вересні 2011 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 03 вересня 2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), яке змінило назву на ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № E/V 3171, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 30 000 доларів США під 16 % річних з кінцевим терміном повернення до 05 вересня 2011 року. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за вказаним договором станом на 12 серпня 2011 року в нього утворилася заборгованість перед банком у розмірі 19 317,09 доларів США, з яких: 12 683 доларів США - заборгованість за тілом кредиту, 4 063,55 доларів США - за процентами, 1 620,81 доларів США - за пенею, 31,36 доларів США - штраф (фіксована частина), 918,37 доларів США - штраф (процентна складова). З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором 03 вересня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2, ОСОБА_3 були укладені договори поруки, за якими кожен з поручителів зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів і неустойки. Враховуючи викладене, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 листопада 2011 року у складі судді Івасівки А. П. позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 19 317,09 доларів США. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання позичальником взятих на себе зобов`язань.

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 19 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 листопада 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 19 317,09 доларів США. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 7 960,95 доларів США, з яких: 4 482,74 доларів США - за тілом кредиту, 1 638,72 доларів США - за процентами, 921,12 доларів США - за пенею, 918,37 доларів США - штраф (процентна складова), 250 грн - штраф (фіксована частина). В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що стягуючи заборгованість, суд першої інстанції не врахував, що зобов`язання позичальника за кредитним договором забезпечувалося кількома поручителями, які надали поруку за різними самостійними договорами поруки. В такому випадку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повинні нести солідарну відповідальність з боржником на підставі відповідного договору, тобто кожний з них окремо. Крім того, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням. Оскільки згідно з графіком останній щомісячний платіж позичальник мав сплатити 01 вересня 2011 року, то з поручителя ОСОБА_2 підлягає стягненню лише прострочена заборгованість, що утворилася після 02 березня 2011 року, тобто в межах шести місяців до закінчення строку кредитування.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У березні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Апеляційного суду Львівської області від 19 лютого 2018 року, а справу направити на новий апеляційний розгляд.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що банк не надав належних та допустимих доказів на підтвердження отримання позичальником кредиту та його розміру, зокрема в матеріалах справи відсутня первинна бухгалтерська документація (заява про видачу готівки, меморіальні ордери, платіжні доручення тощо). Часткова сплата щомісячних платежів не свідчить про те, що таке погашення заборгованості здійснював саме позичальник і не підтверджує факту отримання ним кредиту.

У вересні 2018 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 11 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області.

21 червня 2018 року справа № 2-2280/2011 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 03 вересня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", яке змінило назву на ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № E/V 3171, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 30 000 доларів США під 16 % річних з кінцевим терміном повернення до 05 вересня 2011 року.

ОСОБА_1 неналежним чином виконував свої зобов`язання за вказаним кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком банку станом на 12 серпня 2011 року склала 19 317,09 доларів США, з яких: 12 683 доларів США - заборгованість за тілом кредиту, 4 063,55 доларів США - за процентами, 1 620,81 доларів США - за пенею, 31,36 доларів США - штраф (фіксована частина), 918,37 доларів США - штраф (процентна складова).

Відповідно до частини першої статті 553, частин першої та другої статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором 03 вересня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2, ОСОБА_3 були укладені договори поруки, за якими кожен з поручителів зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів і неустойки.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію такого виду забезпечення виконання зобов`язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред`явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред`явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання.

Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України логічним є висновок, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Таким чином, закінчення строку, встановленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов`язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватися і до поручителя.

У разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Тобто кредитодавець має протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання пред`явити вимоги до поручителя.

У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних періодичних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду, не знайшовши підстав для відступу від нього, у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позов банку до позичальника доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ним взятих на себе зобов`язань. Оскільки зобов`язання позичальника забезпечувалося різними самостійними договорами поруки, то поручителі повинні нести солідарну відповідальність з боржником на підставі відповідного договору, тобто кожний з них окремо.

При цьому суд обґрунтовано виходив з того, що оскільки порука припиняється в частині певних періодичних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами шестимісячного строку, а згідно з графіком останній щомісячний платіж позичальник мав сплатити 01 вересня 2011 року, то з поручителя ОСОБА_2 (інший поручитель рішення місцевого суду не оскаржував) підлягає стягненню лише прострочена заборгованість, що утворилася після 02 березня 2011 року.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що банк не надав належних та допустимих доказів на підтвердження отримання позичальником кредиту та його розміру, зокрема в матеріалах справи відсутня первинна бухгалтерська документація (заява про видачу готівки, меморіальні ордери, платіжні доручення тощо), не заслуговують на увагу, оскільки в письмових запереченнях на позов, а також в апеляційній скарзі, яка була повернута через неусунення недоліків, позичальник ОСОБА_1 визнав як факт укладення між ним та банком кредитного договору, так і факти отримання кредиту в іноземній валюті в обумовленому умовами цього договору розмірі та часткової сплати кредитної заборгованості. Крім того, заявник не заперечував того, що між ним та банком був укладений договір поруки, за яким він зобов`язався нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів і неустойки.

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Судді:	В. А. Стрільчук

	С. О. Карпенко

	М. Ю. Тітов