розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 26 жовтня 2017 року у складі судді Гандзія Д. М. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 30 січня 2018 року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Сегеди С. М.,

Гірняк Л. А.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про зняття з реєстрації місця проживання особи.

Позовна заява мотивована тим, що він проживав та був зареєстрований за адресою:

АДРЕСА_1 . Крім нього за зазначеною адресою зареєстровані його: сестра ОСОБА_3, мати ОСОБА_4 та брат ОСОБА_2 . Посилався на те, що його мати без згоди інших користувачів вказаного житлового будинку, як єдиний власник цього будинку, зареєструвала ОСОБА_2 . Проте, рішення суду, на підставі якого вона була власником цього будинку було скасовано, у зв`язку із чим вважав, що реєстрація останнього у цьому будинку без його згоди є порушенням вимог частини першої статті 65 ЖК УРСР, статей 3, 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", постанови Кабінету Міністрів України від 28 липня 2004 року № 985 "Про затвердження зразків документів, необхідних для реєстрації місця проживання в Україні" (985-2004-п) .

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив суд зняти ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 26 жовтня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач ні на час реєстрації відповідача у житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1, ні на час розгляду цієї справи судом першої інстанції не був власником вказаного житлового будинку, мав лише право користування цим будинком, а тому відповідно до норм статей 383, 391, 405 ЦК України та

статей 150, 156 ЖК УРСР його згода на реєстрацію у вказаному житловому будинку не потрібна була і він не може за законом вимагати зняття з реєстрації відповідача, з яким у них склалися довгі і тривалі неприязні стосунки, що не є підставою для задоволення позову.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 30 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 26 жовтня 2017 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку та обґрунтовано вважав, що оскільки позивач ніколи не був власником спірного житлового будинку і на час розгляду справи судом апеляційної інстанції є лише користувачем, який зареєстрований та проживає у вказаному житловому будинку, право власності за ним на цей будинок не зареєстровано, тому він не може за законом вимагати зняття з реєстрації відповідача, з яким у них склалися довгі і тривалі неприязні стосунки, що не є підставою для задоволення позову. Не будучи законним власником спірного житлового будинку, посилання позивача про те, що реєстрація відповідача у цьому будинку відбулась без його згоди є безпідставними, оскільки така згода потрібна була на час реєстрації лише від власника будинку. Крім того, на час розгляду апеляційним судом цієї справи у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала справа за позовом ОСОБА_4 (матері сторін у цій справі) щодо визнання за нею права власності на спірний будинок у порядку спадкування за законом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2018 року до Верховного Суду,

ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 25 квітня 2018 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано із Овідіопольського районного суду Одеської області зазначену цивільну справу.

У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права. ОСОБА_1 вважав, що оскільки право власності на спірний житловий будинок ні за ким не зареєстровано, а тому спірні правовідносини не можуть бути врегульовані із застосуванням норм, встановлених статтями 316, 317, 379, 383, 391, 405 ЦК України та статтями 150, 156 ЖК УРСР, які регулюють правовідносини, що склались між власником житла та іншими особами, які не є власниками. Посилався на те, що у відповідності до частини першої статті 64 ЖК УРСР наймач вправі у встановленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб, проте всупереч цієї вимоги ОСОБА_5 без згоди позивача вселила до спірного житлового будинку ОСОБА_2, чим порушила права позивача як користувача цим житловим будинком.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржувані ОСОБА_1 судові рішення є законними та обґрунтованими, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У 1950-х роках ОСОБА_7 (батько позивача та відповідача у цій справі), який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, та ОСОБА_4 (мати сторін у цій справі) був побудований житловий будинок, розташований за адресою:

У вказаному будинку зареєстровані та проживають, крім позивача,

ОСОБА_3 (сестра позивача) з 06 червня 2016 року, ОСОБА_4 (мати позивача) з 05 вересня 1952 року та ОСОБА_2 (брат позивача) з 16 серпня 2010 року (а. с. 32-39, 47).

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19 листопада 2014 року було скасовано рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 квітня 2010 року, яке набрало законної сили, та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання права власності у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, на 1/2 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд та на цілий будинок за адресою: АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці фактичного користування, площею 0,29 га (а. с. 23-29).

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 серпня 2016 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_2, Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, Головного територіального управління юстиції в Одеській області, приватного нотаріуса Овідіопольського районного нотаріального округу Куркан Н. Ф., про визнання права власності, визнання права власності в порядку спадкування за законом, визнання договорів дарування недійсними, зобов`язання вчинити певні дії, скасування рішень сільської ради, скасування рішень державного реєстратора задоволено частково. Визнано договір дарування житлового будинку від 01 квітня

2014 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Куркан Н. Ф., реєстраційний № 610, недійсним. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_8 до ОСОБА_1, Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, Головного територіального управління юстиції в Одеській області, приватного нотаріуса Овідіопольського району нотаріального округу Одеської області Куркан Н. Ф., третя особа - ОСОБА_3, про визнання права власності у порядку спадкування за законом та зобов`язати вчинити певні дії, відмовлено (а. с. 13-15).

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 20 жовтня 2016 року, яке набрало законної сили, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 серпня 2016 року скасовано у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 25 січня

2014 року № 1341-VI та визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 01 квітня 2014 року та в цій частині ухвалено нове рішення про задоволення цих вимог. У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін (а. с. 16-22).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 липня 2017 року № 92523869 відомості про реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою:

АДРЕСА_1 були відсутні (а. с. 59-60).

Разом з тим, на час розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала справа за позовом ОСОБА_4 (матері ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 ) про визнання за нею права власності на спірний житловий будинок у порядку спадкування за законом.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до вимог статті 47 Конституції України держава гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 57, частини першої статті 58 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 10, 60, 212 ЦПК України 2004 року, встановивши, що реєстрація відповідача у спірному житловому будинку відбулась за згодою єдиного, на той час, власника цього будинку та ураховуючи відсутність належних та допустимих доказів того, що позивач є власником спірного житлового будинку, а також ураховуючи те, що він є лише користувачем спірного житлового будинку, обґрунтовано вважав, що у позивача відсутні підстави для пред`явлення вимог щодо зняття з реєстрації місця проживання відповідача, та дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки судів першої та апеляційної інстанцій, які знайшли обґрунтовану оцінку у мотивувальній частині рішень, та переважно зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій, перевірені під час касаційного перегляду, відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, доказам у справі надана належна правова оцінка.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи ("Проніна проти України", № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).