розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 16 травня 2016 року у складі головуючого судді Фоменко І. М. та постанову Апеляційного суду Сумської області від 07 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Собини О. І., Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк"(далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позов мотивовано тим, що 09 листопада 2007 року між Акціонерним комерційним банком "ТАС-Комерцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Сведбанк", та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з яким останньому надано кредит у розмірі 60 тис. дол. США, зі сплатою 11,9 % річних на строк до 08 листопада 2035 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним договором, 09 листопада 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, згідно з яким останній передав в іпотеку банку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка належить йому на праві приватної власності.

25 травня 2012 року ПАТ "Сведбанк" відступив свої права вимоги, в тому числі й за вищевказаним кредитним договором, ПАТ "Дельта Банк".

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору від 09 листопада 2007 року утворилась заборгованість, яка станом на 25 січня 2016 року, становить 1 436 188,53 грн.

Ураховуючи викладене та збільшені позовні вимоги, ПАТ "Дельта Банк" просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 09 листопада 2007 року в сумі 1 436 188,53 грн звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ "Дельта Банк" права власності на предмет іпотеки, а саме - квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 09 листопада 2007 року.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 16 травня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем здійснюються платежі на виконання умов кредитного договору, а банком не доведено, що порушення відповідачем умов кредитного договору завдало йому збитків чи змінило обсяг його прав.

Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 14 липня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" відхилено, рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 16 травня 2016 року залишено без змін.

Погоджуючись з рішенням районного суду, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 14 липня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до апеляційного суду.

Скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив із неврахування апеляційним судом того, що в разі неналежного виконання умов кредитного договору банк має право на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, що ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

Постановою Апеляційного суду Сумської області від 07 лютого 2018 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" задоволено частково, рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 16 травня 2016 року змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що задоволення вимог шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", є способом позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки, і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказаний спір у такий спосіб.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2018 року до Верховного Суду, ПАТ "Дельта Банк" просило скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що положеннями статей 33, 36, 37 Закону України "Про іпотеку" передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки, якщо таке передбачено договором. Тому в разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки в договорі, іпотекодержатель на підставі частини другої статті 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом. При цьому судом не враховано, що відповідач відмовляється в позасудовому порядку врегулювати даний спір та передати іпотекодержателю право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

Станом на час розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу не надходив. Відзив на касаційну скаргу, який надійшов на адресу суду від ОСОБА_1 не може бути прийнятий Верховним Судом, оскільки ним не підписаний.

Ухвалою Верховного Суду від 13 січня2020 року справу № 592/8119/15-ц за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частинами першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанцій установили, що 09 листопада 2007 року між Акціонерним комерційним банком "ТАС-Комерцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Сведбанк", та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з яким останньому надано кредит у розмірі 60 тис. дол. США, зі сплатою 11,9 % річних на строк до 08 листопада 2035 року.

25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу права вимоги, згідно з яким ПАТ "Сведбанк" відступило ПАТ "Дельта Банк" права вимоги, в тому числі й за вищевказаним кредитним договором та іпотечним договором.

Згідно розрахунку наданого ПАТ "Дельта Банк", станом на 25 січня 2016 року, у ОСОБА_1 наявна заборгованість за кредитним договором від 09 листопада 2007 року в загальній сумі 1 436 188,53 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом - 46 387,79 дол. США, що еквівалентно 1 150 053,70 грн; заборгованості за процентами - 7 638,08 дол. США, що еквівалентно 189 364,53 грн; пені - 91 383,71 грн; 3 % річних від простроченої суми кредиту - 1 923,67 грн; 3 % від прострочених доходів по кредиту - 3 462,92 грн.

Судом апеляційної інстанції також установлено, що відповідачем з часу укладення кредитного договору було частково сплачено заборгованість за ним. З остаточного розрахунку заборгованості станом на 25 квітня 2016 року сума простроченої заборгованості по тілу кредиту становить 4 293,26 дол. США, за процентами - 361,81 дол. США та по пені - 34 215,03 грн, а всього 152 174,50 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, щодоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Пунктом 11 іпотечного договору від 09 листопада 2007 року іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання іпотекодавцем основного зобов`язання повністю або частково, у тому числі якщо іпотекодавець не поверне іпотекодержателю суму кредиту, проценти за користування кредитом, пеню, іншу заборгованість, не сплатить платежі та штрафи, що передбачені та/або випливають з основного зобов`язання, а також в інших випадках, передбачених основним зобов`язанням та цим договором, у тому числі у випадку одноразового прострочення основного зобов`язання (як основного боргу так і процентів за ним).

Згідно з пунктом 12 іпотечного договору від 09 листопада 2007 року за вибором іпотекодержателя застосовується один з наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду (п. 12.1.); у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса (п. 12.2); згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в п. п. 12.3.1 та 12.3.2 цього договору.

Зокрема, п. п.12.3.1 сторони узгодили, що задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".

Крім того вищевказаним пунктом передбачено, що сторони, з розумінням змісту статті 37 Закону України "Про іпотеку" свідчать, що право іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі положень цього підпункту п. 12.3 цього договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавця, а рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене іпотекодавцем в судовому порядку лише у випадку, якщо він доведе, що повністю виконав основне зобов`язання.

Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

У статті 12 Закону України "Про іпотеку" вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку";

право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України (435-15) передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, аналізуючи положення вищевказаних вимог закону, слід дійти висновку про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення місцевого суду в частині мотивів відмови в задоволенні позову, дійшов правильного висновку, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" та умов іпотечного договору є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Доводи ПАТ "Дельта Банк" у касаційній скарзі про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки є належним способом захисту, оскільки іпотечним договором передбачено такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, як визнання права власності за іпотекодежателем, є безпідставними, так як іпотечним договором дійсно передбачено, що іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом визнання права власності, однак у порядку встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності, а не рішення суду, як стверджує позивач.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", 58, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції в незміненій частині та рішення апеляційного суду - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 16 травня 2016 року в частині, яка не змінена апеляційним судом, та постанову Апеляційного суду Сумської області від 07 лютого 2018 року залишити без змін.