Позов мотивований тим, що 10 квітня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ВАТ "Кредитпромбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк") та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір №23/036/08-ZКLN-1, згідно з умовами якого банк надав позичальникові кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії у розмірі 282 800,00 грн зі сплатою процентів у розмірі 16% річних за користування кредитом на строк з 10 квітня 2008 року до 09 квітня 2023 року.

20 травня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених цим договором, ПАТ "Кредитпромбанк" передав ПАТ "Дельта Банк" права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ "Дельта Банк" замінює ПАТ "Кредитпромбанк" як кредитора у зазначених зобов`язаннях, а внаслідок передачі від ПАТ "Кредитпромбанк" до ПАТ "Дельта Банк" прав вимоги до боржників, до ПАТ "Дельта Банк" переходить право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов`язків за кредитними та забезпечувальними договорами.

Відповідно до договору іпотеки від 10 квітня 2008 року, з метою забезпечення виконання грошових зобов`язань за вказаним кредитним договором іпотекодавець ОСОБА_3 передав у іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .

В цій квартирі зареєстровані, постійно проживали на час укладення договору іпотеки та продовжують проживати позивачі, які іншого житла не мали і не мають.

З урахуванням уточнених позовних вимог, позивачі, посилаючись на положення статей 215, 203, 216 ЦК України, зокрема, що при укладанні договору іпотеки у спірній квартирі проживала неповнолітня дитина, але орган опіки та піклування не надавав згоди батькам на укладання договору іпотеки, у зв`язку із чим порушені права дитини, позивачі просили визнати договір іпотеки недійсним.

Також позивачі, з урахуванням уточнених позовних вимог, посилались на те, що позивач ОСОБА_1 не надавала нотаріально оформленої згоди на включення до іпотечного договору умов договору про іпотечне застереження, укладенням іпотечного договору порушенні права малолітньої дитини, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ "Кредитпромбанк", предметом якого є квартира АДРЕСА_1 та визнати протиправним стягнення на предмет іпотеки.

Також позивачі просили скасувати державну реєстрацію (рішення про державну реєстрацію від 17 лютого 2016 року індексний номер 28298670, запис про право власності від 11 лютого 2016 року за № 13306832, виконані приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим А. В. про право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ "Дельта Банк". Визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 30 серпня 2017 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Горбуровим К. Є. Скасувати державну реєстрацію (рішення про державну реєстрацію від 30 серпня 2017 року індексний номер 36836438, запис про право власності від 30 серпня 2017 року за № 22094276, виконаний приватним нотаріусом Горбуровим К. Є.) права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4, здійснену на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2017 року між ОСОБА_4 та ПАТ "Дельта Банк".

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 листопада 2018 року позов задоволено частково.

Визнано частково недійсним договір іпотеки від 10 квітня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ПАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк", згідно з яким ОСОБА_3 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, в частині, що стосується іпотечного застереження.

Визнано недійсним пункт 4 договору іпотеки від 10 квітня 2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ПАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк" про іпотечне застереження.

Визнано протиправним стягнення на предмет іпотеки, а саме - квартиру АДРЕСА_1 за іпотечним застереженням, зазначеним в тексті іпотечного договору від 28 квітня 2008 року (п. 4.2), укладеним між ВАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_3, засвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим А. В., згідно з яким право власності перейшло до ПАТ "Дельта Банк".

Скасовано державну реєстрацію (рішення про державну реєстрацію від 17 лютого 2016 року, індексний номер 28298670, запис про право власності від 11 лютого 2016 року за № 13306832, виконані приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим А. В.) про право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ "Дельта Банк".

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 30 серпня 2017 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Горбуровим К. Є.

Скасовано державну реєстрацію (рішення про державну реєстрацію індексний номер 36836438 від 30 серпня 2017 року, запис про право власності за № 22094276 від 30 серпня 2017 року, виконаний приватним нотаріусом Горбуровим К. Є.) права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4, здійснену на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2017 року між ОСОБА_4 та ПАТ "Дельта Банк".

В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що укладення оспорюваного правочину, предметом якого є житлове приміщення, право користування яким мала неповнолітня на той час ОСОБА_7, без попередньої згоди на те органу опіки та піклування, оскільки воно видано з порушенням, так як мати дитини, позивач ОСОБА_1 не зверталась до цього органу є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України.

Також суд першої інстанції виходив з того, що звернення стягнення на предмет іпотеки, майно, яке належить до спільної сумісної власності подружжя, відбулось без нотаріальної згоди ОСОБА_1 на укладення іпотечного застереження, в сукупності це є підставою для визнання договору іпотеки недійсним. Виходячи з того, що вказане застереження є окремим від договору іпотеки договором, за яким відбувається розпорядження спільним майном, на його укладення, що проявляється у включенні його до договору іпотеки, потрібна окрема згода іншого з подружжя. Тобто має надаватися нотаріально посвідчена згода другого з подружжя і на укладення договору іпотеки і на включення до нього застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку. У разі відсутності цієї згоди вказане застереження визнається недійсним.

Оскільки договір іпотеки (в якому наявні умови договору про іпотечне застереження), на підставі якого було проведено стягнення на предмет іпотеки, є недійсним, підлягає визнанню протиправним також саме стягнення на предмет іпотеки, оформлене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим А. В., за яким право власності перейшло до ПАТ "Дельта Банк", та підлягає скасування вказана реєстрація.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 08 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_8 задоволено.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 листопада 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам справи.

Апеляційний суд виходив з того, що позивач ОСОБА_1 надала згоду на укладення іпотечного договору, її волевиявлення було вільним і відповідало її внутрішній волі, а сторони іпотечного договору узгодили всі істотні умови договору, у тому числі узгодили питання щодо позасудового врегулювання спору шляхом передачі права власності на предмет іпотеки іпотекодержателю, тому підстав для визнання недійсним іпотечного договору в частині, що стосується іпотечного застереження та визнання недійсним договору про іпотечне застереження, умови якого викладені в положенні пункту 4 іпотечного договору, за відсутності окремої заяви одного із подружжя на їх укладення, немає. До того ж такі умови іпотечного договору не суперечать нормам цивільного законодавства України.

Також апеляційний суд зазначив, що не заслуговують на увагу доводи позивача ОСОБА_1 про те, що їй не було відомо про умови договору, які передбачають право банку на звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, тому такі умови є недійсними, оскільки заявою від 10 квітня 2008 року, яка нотаріально посвідчена, позивач фактично надала згоду на передачу в іпотеку чоловіком квартири, на умовах за його розсудом.

При цьому апеляційний суд виходив з того, що не вбачає дійсних порушень права ОСОБА_2 на житло при укладенні договору іпотеки. Більш того, на дату ухвалення оскаржуваного рішення, а саме 12 листопада 2018 року ОСОБА_2 була повнолітньою, а відтак застосування законодавства щодо захисту прав та законних інтересів дитини є помилковим, оскільки вона в силу статті 6 СК України, вже не має статусу дитини у зв`язку з досягненням нею повноліття, що свідчить про необґрунтованість доводів про порушення її прав та інтересів, як дитини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У травні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просила скасувати судове рішення апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що апеляційний суд ухвалив постанову про задоволення апеляційної скарги, яку підписано неуповноваженою особою. Також апеляційний суд допустив порушення вимог статей 77, 78, 81- 84, 89 ЦПК України, щодо доказування, допустимості та належності доказів, оцінки доказів, зокрема, безпідставно взято до уваги надані у судовому засіданні пояснення ОСОБА_9, досліджені докази, які вона надавала суду за відсутністю належних повноважень на представництво інтересів ОСОБА_4 в апеляційному суді.

Апеляційний суд всупереч вимогам статті 89 ЦПК України надав перевагу одним доказам без урахування інших, не надавши оцінку доказам в їх сукупності.

Також у касаційній скарзі заявник зазначає, що апеляційний суд залишив поза увагою та при ухваленні рішення не врахував обставини, які відповідно до статті 82 ЦПК України, не підлягають доказуванню. Зокрема, у заяві відповідача ОСОБА_3, яка надійшла до суду 14 лютого 2018 року, останній визнав позов та той факт, що позивачеві ОСОБА_1 було повідомлено неправдиву інформацію щодо розміру кредиту, а саме він повідомив, що розмір кредиту складає 10 000,00 грн. Підпис на листі про ознайомлення її з сумою кредиту зроблено ним від її імені. Оформленням згоди органу опіки та піклування у виконавчому комітеті Миколаївської міської ради також займався він, тому ОСОБА_1 ніяких заяв до цього органу не подавала і про наявність такого рішення вона не знала.

Ухвалою Верховного Суду від 17 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

У серпні 2019 року ОСОБА_3 засобом поштового зв`язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому вважає, що судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване рішення, яке помилково скасоване Миколаївським апеляційним судом, тому касаційна скарга є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

У серпні 2019 року ОСОБА_3 засобом поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила касаційну скаргу задовольнити, скасувавши рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

У січні 2020 року від ОСОБА_4 до Верховного Суду надійшли заяви, у яких вона, посилаючись на правильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін.

23 грудня 2019 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 10 квітня 2008 року між ВАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Кредитпромбанк", та ОСОБА_3 у простій письмовій формі укладено кредитний договір № 23/036/08-ZКLN, згідно з умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику у майбутньому кредит (транші) в межах загальної суми 282 800,00 грн, із сплатою процентів за користування кредитними коштами у розмірі 16% річних, у строк до 09 квітня 2023 року.

Відповідно до заяви від 10 квітня 2008 року ОСОБА_1 надала згоду на отримання її чоловіком ОСОБА_3 кредиту за кредитним договором від 10 квітня 2008 року № 23/036/08-ZКLN.

В подальшому до вищевказаного кредитного договору між сторонами укладались додаткові договори, а також додаткові угоди до додаткових договорів.

З метою забезпечення виконання грошових зобов`язань ОСОБА_3 за кредитним договором, 10 квітня 2008 року між ВАТ "Кредитпромбанк" та позичальником ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір, за умовами якого, останній передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з нотаріально посвідченою заявою від 10 квітня 2008 року позивач ОСОБА_1 надала згоду на передачу в іпотеку ВАТ "Кредитпромбанк" її чоловіком ОСОБА_3, квартири АДРЕСА_1 та придбана ними під час шлюбу.

З архівного витягу з рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 25 березня 2008 року за № 610 "Про дозвіл громадянам на укладення договору іпотеки - застави нерухомого майна" убачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1, батькам дитини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, надано дозвіл на укладення та підписання іпотечного договору квартири АДРЕСА_1, враховуючи, що зазначений правочин не порушує прав їхньої дитини. Зазначене рішення виконавчим комітетом Миколаївської міської ради прийнято на підставі заяви ОСОБА_3 .

Відповідно до довідки Товариства з обмеженою відповідальністю "Намив-1" від 12 березня 2008 року у квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_3, ОСОБА_1

20 травня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним договором, ПАТ "Кредитпромбанк" передав ПАТ "Дельта Банк" права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ "Дельта Банк" замінює ПАТ "Кредитпромбанк" як кредитора у зазначених зобов`язаннях, а внаслідок передачі від ПАТ "Кредитпромбанк" до ПАТ "Дельта Банк" прав вимоги до боржників, до ПАТ "Дельта Банк" переходить право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов`язків за кредитними та забезпечувальними договорами.

В подальшому банком проведено стягнення на предмет іпотеки, квартиру АДРЕСА_1 за іпотечним застереженням, зазначеним в тексті іпотечного договору від 10 квітня 2008 року (пункт 4.2), укладеним між ВАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк", та ОСОБА_3, засвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим А. В., за яким право власності перейшло до ПАТ "Дельта Банк".

17 лютого 2016 року рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінова А. В. про державну реєстрацію від 17 лютого 2016 року індексний номер 28298670, внесено запис про право власності від 11 лютого 2016 року за №13306832 на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ "Дельта Банк".

09 серпня 2017 року ОСОБА_4 на електронних торгах придбала квартиру АДРЕСА_1, та відповідно до договору купівлі-продажу від 30 серпня 2017 року, укладеного між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Горбуровим К.Є., остання набула право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 .

На підставі вищезазначеного договору проведено державну реєстрацію (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 36836438 від 30 серпня 2017 року, запис про право власності за №22094276, виконаний приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Горбуровим К. Є.).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом частини першої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з положеннями статей 626- 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов`язанні допускається протягом усього часу існування зобов`язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.

За змістом статей 514, 516 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 ЦК України визначені загальні умови виконання зобов`язання, зокрема, зобов`язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства. Недотримання таких вимог призводить до порушення зобов`язань.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК Українизобов`язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За правилами частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) є три різні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса та договір про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час укладення іпотечного договору) Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Так, відповідно до пункту 3.2.1 договору іпотеки, іпотекодержатель має право звернути стягнення на майно з метою погашення заборгованості іпотекодавця за кредитним договором у разі набуття такого права згідно розділу 4 договору.

В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов`язань.

Зокрема, у пункті 4.1 договору іпотеки зазначено, що за рахунок майна іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається на момент фактичного задоволення разом із сумою кредиту, процентами, штрафними санкціями та відшкодуванням збитків, які виникли у зв`язку із простроченням виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором, витратами, пов`язаними зі зверненням стягнення на майно, та іншими витратами, обумовленими виконанням умов цього договору.

Згідно з пунктом 4.2 цього договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору або умов договору.

У пункті 4.3 договору іпотеки зазначено, що при настанні випадків, передбачених пунктом 4.2 цього договору, іпотекодержатель за 30 календарних днів попереджає іпотекодавця про задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки і якщо протягом цього строку зобов`язання, забезпечене іпотекою, не будуть виконані, іпотекодержатель на свій розсуд задовольняє свої вимоги одним із таких способів: набуває право власності на майно; від свого імені продає майно третім особам і спрямовує отримані кошти на задоволення своїх вимог; дає іпотекодавцю згоду на реалізацію майна третім особам, визначеним іпотекодержателем або погоджених з ним, від свого імені (іпотекодавця), за умови, що кошти, виручені від реалізації, будуть направлені на задоволення вимог іпотекодержателя.

Пунктом 4.4 цього договору передбачено, що у випадку, коли виконання пункту 4.3 договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, у т.ч. звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду.

Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, а в разі звернення стягнення на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріусу - в порядку, визначеному Законом України "Про іпотеку" (898-15) .

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд, дотримуючись вимог статей 367, 374 ЦПК України, визначився в повному обсязі з характером спірних правовідносин, належним чином встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих сторонами доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові з підстав, викладених у судовому рішенні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що сторони між собою, відповідно до умов іпотечного договору, крім інших умов договору, узгодили іпотечне застереження та випадки порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідне застереження в іпотечному договорі визначає спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Чинним законодавством не заборонено сторонам договору іпотеки чи відповідного застереження, що міститься в ньому, передбачити як передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що позивач ОСОБА_1 надала згоду на укладення іпотечного договору, її волевиявлення було вільним і відповідало її внутрішній волі, а сторони іпотечного договору узгодили всі істотні умови договору, у тому числі узгодили питання щодо позасудового врегулювання спору шляхом передачі права власності на предмет іпотеки іпотекодержателю, тому підстав для визнання недійсним іпотечного договору в частині, що стосується іпотечного застереження та визнання недійсним договору про іпотечне застереження, умови якого викладені у пункті 4 іпотечного договору, за відсутності окремої заяви одного із подружжя на їх укладення, немає. До того ж такі умови іпотечного договору не суперечать нормам цивільного законодавства України.

Також апеляційним судом були перевірені доводи позивача ОСОБА_1 про те, що їй не було відомо про умови договору, які передбачають право банку на звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, внаслідок чого такі умови є недійсними, та зауважено, що заявою від 10 квітня 2008 року, яка нотаріально посвідчена, позивач фактично надала згоду на передачу в іпотеку чоловіком квартири, на умовах за його розсудом.

Перевіряючи доводи позивачів щодо порушення права дитини при укладенні батьками забезпечувальної угоди, апеляційний суд виходив зі змісту договору іпотеки, зокрема, отримання за заявою тільки одного із подружжя висновку органу опіки та піклування на укладення іпотечного договору не є підставою для визнання його недійсним. Апеляційний суд дійшов висновку щодо відсутності порушень права ОСОБА_2 на житло при укладенні договору іпотеки, зазначивши, що на дату ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції (12 листопада 2018 року) ОСОБА_2 була повнолітньою, а відтак застосування законодавства щодо захисту прав та законних інтересів дитини є помилковим, оскільки вона в силу статті 6 СК України, вже не має статусу дитини у зв`язку з досягненням нею повноліття, що свідчить про необґрунтованість доводів про порушення її прав та інтересів, як дитини.

Висновки суду апеляційної інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Необґрунтованими є доводи заявника у касаційній скарзі про те, що апеляційний суд не врахував визнання відповідачем ОСОБА_3 позову, оскільки згідно з вимогами частини четвертої статті 206 ЦПК України, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Головуючий	В. О. Кузнєцов
Судді:	В. М. Ігнатенко
	С. О. Карпенко
	Є. В. Коротенко
	М. Ю. Тітов