У січні 2017 року товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор Плюс") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування майном шляхом надання постійного доступу та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позов мотивовано тим, що між акціонерним комерційним банком "ТАС-Комерцбан" (далі - АКБ "ТАС-Комерцбанк") та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, у забезпечення якого відповідачі уклали з банком договір іпотеки, за умовами якого передали в іпотеку банку належну їм на праві власності квартиру

Відповідно до договорів факторингу та відступлення прав вимоги від 28 листопада 2012 року ТОВ "ФК "Вектор Плюс" набуло право вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами.

У зв`язку з порушенням відповідачами зобов`язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту, товариство у передбаченому статтею 37 Закону України "Про іпотеку" порядку набуло право власності на предмет іпотеки, а саме: на квартиру

Проте при спробі потрапити до квартири було виявлено, що у ній незаконно перебувають відповідачі, що перешкоджає власнику встановити стан належного йому майна та вільно ним користуватися.

З урахуванням викладеного та посилаючись на незаконність дій відповідачів, ТОВ "ФК "Вектор Плюс" просило усунути перешкоди у здійсненні права користування квартирою

АДРЕСА_1 шляхом надання постійного безперешкодного доступу до неї, визнати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування квартирою

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 01 березня 2019 року у задоволенні позову ТОВ "ФК "Вектор Плюс" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що доводи позивача фактично зводяться до вимог про виселення відповідачів зі спірної квартири, проте в силу вимог частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (надалі - ЖК УРСР) відповідачі не можуть бути виселені з квартири без надання іншого жилого приміщення, оскільки спірна квартира придбана не за рахунок кредитних коштів.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 30 липня 2019 року апеляційну скаргу ТОВ "ФК "Вектор Плюс" залишено без задоволення, рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 01 березня 2019 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи касаційної скарги

У вересні 2019 року ТОВ "ФК "Вектор Плюс" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати й ухвалити у справі нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанції не враховано, що позивач є законним власником спірної квартири, його право власності не оскаржено, є дійсним, не змінено, не скасовано та не визнано в судовому порядку недійсним, що надає йому право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування своїм майном, а неправомірність дій відповідачів презюмується. Крім того, судами при вирішенні даної справи не було враховано правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

Відзивів на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи

№ 404/261/17-ц із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2019 року справу за позовом ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" до ОСОБА_1,

ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування майном шляхом надання постійного безперешкодного доступу та визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії із п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що 02 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та АКБ "ТАС-Комерцбанк" було укладено кредитний договір № 030/08.07/88-343КЛ, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 33 000 доларів США строком до 01 серпня 2017 року зі сплатою річних відсотків у терміни і на умовах, визначених договором.

З метою забезпечення належного виконання зобов`язань за цим договором, 02 серпня 2007 року між АКБ "ТАС-Комерцбанк" та ОСОБА_1,

ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого відповідачі передали в іпотеку банку належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .

28 листопада 2012 року між публічним акціонерним товариством "Сведбанк", яке є правонаступником відкритого акціонерного товариства "Сведбанк", що в свою чергу є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк", та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" було укладено договір факторингу № 15, на підставі якого банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості за вищевказаним кредитним договором, та договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 02 серпня 2007 року.

Через неналежне виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором, ТОВ "ФК "Вектор Плюс" 03 жовтня 2015 року у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", набуло права власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до положень частини другої статі 389 ЦПК України (1618-15) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги ТОВ "ФК "Вектор Плюс" без задоволення, а оскаржуваних рішень - без змін.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно із положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 3 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) , законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України; та практику Суду як джерело права.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 23 вересня

1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинно здійснюватися "згідно із законом", воно повинно мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) .

У рішенні Європейського суду з прав людини від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (Serkov v. Ukraine), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".

У постанові від 31 жовтні 2018 року у справі №753/12729/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК УРСР, а саме, неможливість виселення без надання іншого жилого приміщення, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Статтею 40 Закону України "Про іпотеку" визначено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути вказане в рішенні суду.

Саме такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року, справа № 405/3/17-ц (провадження № 61-34728св18) та від 21 листопада 2018 року, справа № 369/10433/16 (провадження № 61-33179св18).

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном новим власником можливе лише за умови виселення попереднього власника із іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, проте таке виселення без надання іншого жилого приміщення не допускається.

У даній категорії справ, захисту підлягають не лише права неволодіючого власника, а й права колишнього власника. Отже, судами обґрунтовано застосовано положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.

Доводи ТОВ "ФК "Вектор Плюс", наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Аргументи ТОВ "ФК "Вектор Плюс" про не застосування судами правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, не заслуговують на увагу з урахуванням того, що даний висновок викладено у справі, фактичні обставини в якій відрізняються від встановлених у справі, що розглядається.

При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер правовідносин між сторонами, правильно застосували норми матеріального права, повно і всебічно дослідили матеріали справи та дали належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, а тому касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З огляду на те, що судом касаційної інстанції рішення не змінюється та не ухвалюється нове рішення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Головуючий Судді:	М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев
	В. М. Коротун
	В. П. Курило