розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Колеснікова Віталія Валерійовича на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року у складі колегії суддів: Локтіонової О. В., Довжук Т. С., Колосовського С. Ю.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У жовтні 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави (далі також - прокурор) звернувся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням Миколаївської міської ради від 30 січня 2009 року № 33/37 товариству з обмеженою відповідальністю "Миколаївбудпроект" (далі - ТОВ "Миколаївбудпроект") надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 23 502 кв.м, з метою надання її в оренду строком на

10 років, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 .

Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/51 затверджено проект землеустрою щодо відведення із земель міста, не наданих у власність або користування, земельної ділянки площею

22 156 кв.м, визначено цільове призначення ділянки, встановлено обмеження у її використанні і передано в оренду ТОВ "Миколаївбудпроект" строком на 10 років. Земельна ділянка підлягала комерційному використанню зазначеним товариством і призначалася для обслуговування придбаного ним майна по АДРЕСА_1 .

Відносно усієї ділянки встановлювалося обмеження, щодо зміни її цільового використання, а щодо її частини площею 2 304 кв.м - спеціальні обмеження типу 4.3.1. класифікатора КОПВНЗТВЗД щодо обмеження забудови в санітарно-захисних зонах інженерно-технічних споруд і комунікацій.

У подальшому, не зважаючи на встановлені обмеження, Миколаївська міська рада рішенням від 04 вересня 2009 року № 36/61 затвердила проект землеустрою щодо земельної ділянки у АДРЕСА_2 площею 878 кв.м, змінила її цільове призначення, віднісши до земель житлової забудови, і надала у власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку і господарських споруд. 29 жовтня 2009 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку за вказаною адресою.

05 червня 2012 року ОСОБА_1 уклала договір купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_2 .

Прокурор зазначав, що земельна ділянка отримана з порушеннями чинного земельного та водного законодавств, оскільки розташована у прибережній захисній смузі ріки Південний Буг і відноситься до земель водного фонду з обмеженою сферою використання, а також зазначав про відсутність договору оренди земельної ділянки з ТОВ "Миколаївбудпроект" при затвердженні проекту землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки.

Ураховуючи викладене, прокурор, уточнивши позовні вимоги, просив: визнати поважними причини пропущення строку позовної давності та поновити строк на звернення з даним позовом до суду, оскільки наявність зазначених порушень було виявлено лише в березні 2013 року, після проведення перевірки на виконання завдання Генеральної прокуратури України від 26 квітня 2013 року та в ході додаткової перевірки додержання вимог містобудівного законодавства у 2014 році; визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року

№ 36/61 в частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 878 кв.м по АДРЕСА_2 ; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_1 та скасувати його державну реєстрацію; повернути земельну ділянку площею 878 кв.м до комунальної власності; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 05 червня

2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 27 липня

2015 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 19 листопада 2015 року позовні вимоги задоволено частково.

Поновлено строк позовної давності.

Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 878 кв.м по АДРЕСА_2 .

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_1 з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 05 червня 2012 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив із того, що при передачі міською радою у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки були порушені норми чинного законодавства, зокрема, у власність фізичної особи з порушенням підстав та порядку надання, передано землю прибережної захисної смуги, яка не могла бути відчужена. Про це прокурор дізнався лише у березні 2013 року, після додаткової, з ініціативи Генеральної прокуратури України, перевірки обставин надання земельних ділянок по АДРЕСА_2, тому суд поновив прокурору строк позовної давності та задовольнив його позовні вимоги до міської ради та ОСОБА_1 . У решті позовних вимог суд відмовив, оскільки вони можуть бути задоволені лише за інших правових підстав, які прокурором не заявлені.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 відхилено.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 19 листопада 2015 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задоволено частково.

Рішення Заводського районного суду міст Миколаєва від 19 листопада

2015 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року в частині позовних вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанцій фактично наділили прокурора статусом самостійного позивача та дійшли передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту порушення земельного законодавства, оскільки згідно витягу зі стенограми 36 сесії Миколаївської міської ради 5 скликання, у роботі даної сесії брала участь помічник прокурора міста Миколаєва - Терещенко В. Ю., у зв`язку з чим органам прокуратури було відомо про прийняте Миколаївською міською радою рішення від 04 вересня 2009 року № 36/61 у момент його прийняття.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня

2016 року позовні вимоги прокурора задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 в частині надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 878 кв.м по АДРЕСА_2 .

Визнано недійсним державний акт серії ЯИ № 140147 на право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_2, виданий ОСОБА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив із того, що спірна земельна ділянка відноситься до території зелених насаджень загального користування і входить до земельної ділянки площею 14 424 кв.м, яка входить до земель прибережної захисної смуги і знаходиться на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману. За таких обставин, спірна земельна ділянка не могла бути виділена ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, оскільки згідно норм Законодавства України у прибережних захисних смугах уздовж річок забороняється будівництво таких споруд.При виділенні ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, Миколаївською міською радою не було дотримано вимог ВК України та ЗК України, у зв`язку з чим її рішення є незаконним і підлягає скасуванню з відповідними похідними від цього правовими наслідками щодо визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147 від 29 жовтня 2009 року.

Щодо строків позовної давності, місцевий суд дійшов висновку, що такий не пропущено, оскільки прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у жовтні 2014 року, а об`єктивна можливість дізнатися про те, що земельна ділянка у вересні 2009 року незаконно вибула з володіння власника (територіальної громади міста Миколаєва) поза його волею шляхом порушення органом місцевого самоврядування прав територіальної громади, а також і інтересів держави, під час реалізації ним своїх повноважень, виникла у прокурора на початку 2013 року, коли розпочалося будівництво із вирубкою зелених насаджень на березі річки в мікрорайоні Леваневців та громадяни району стали протестувати, виходячи на пікети, збори, звертаючись до народних депутатів.

За результатами повідомлень у засобах масової інформації щодо протестів громади проти масового знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі міста Миколаєва та проведення підготовчих будівельних робіт, 11 березня 2013 року винесена постанова прокурора про проведення перевірки, за результатами якої виявлені факти грубих порушень щодо незаконного надання в оренду та у приватну власність фізичним і юридичним особам земель на узбережжі Бузького лиману, загальною площею 31,7 га, та пред`явлено 19 позовних заяв до суду щодо повернення земельних ділянок, які знаходяться у Заводському районі міста Миколаєва у в власність територіальної громади міста.

Встановивши, що оскаржуваним рішенням Миколаївської міської ради порушені інтереси громади і про це останній (громаді) стало відомо лише у 2013 році, суд дійшов висновку, що позов є таким, який подано в межах строку позовної давності.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Колеснікова В. В. відхилено.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня

2016 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Колеснікова В. В., апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

11 квітня 2017 року представник ОСОБА_2 - адвокат Колесніков В. В. подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції, просить скасувати рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди, які визнали недійсним рішення міської ради, оскільки остання, на їх думку, діяла поза межами повноважень (ultra vires), задовольнили позов особи, яка не наділена повноваженнями представництва у цій справі, безпідставно набула статусу позивача. І суд, і прокурор діють поза межам наданих законом повноважень (ultra vires) та вважають за можливе покласти самостійний тягар відповідальності на фізичних осіб - відповідачів у цій справі. Прокурор не обґрунтував правових підстав не зазначення органу для захисту інтересів держави.

Щодо строку позовної давності, то заявник вказує на те, що не має жодного правового значення обізнаність будь-якої особи (територіальної громади, прокурора тощо), крім органу, який уповноважений державою здійснювати функції у спірних правовідносинах (Миколаївська міська рада), а також те, що членами територіальної громади міста Миколаєва є не тільки жителі, що протестують, та виходять на пікети, але і депутати міської ради, які приймали рішення, і мер міста, який підписував рішення та державний акт на право власності на земельну ділянку, і працівники виконкому міської ради, які виготовили текст рішення та зареєстрували його, і помічник прокурора міста Миколаєва, який був присутній на сесії, і навіть прокурори міста Миколаєва, які були зобов`язані здійснювати нагляд за виконанням законів органами місцевого самоврядування.

Вказане було залишено поза увагою судів попередніх інстанцій.

Суди попередніх інстанцій не встановили коли ж саме у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі відповідного органу.

У цій справі суб`єктивне право особи, яка безпідставно набула статусу позивача не порушено, суди не наділені повноваженнями визнавати недійсним та скасовувати рішення органу місцевого самоврядування за позовом, який подано не власником (особою яка наділена повноваженнями власника) або не в інтересах таких осіб (частина перша стаття 21, частина перша стаття 393ЦК України). Наявна самостійна підстава для відмови у задоволенні позовних вимог.

Задоволені судами першої та апеляційної інстанції позовні вимоги, які кореспондуються із способами захисту порушених прав (визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку) не направлені і не призводять до поновлення прав на землю, а тому задоволення судом таких способів захисту суперечить принципу правової визначеності, що є складовою принципу верховенства права, керуватися яким зобов`язаний суд при здійсненні правосуддя.

Судами не правильно застосовано норми ВК України та ЗК України (2768-14) . Висновок про "автоматичне встановлення" прибережних захисних смуг в межах міста Миколаєва є таким, що суперечить спеціальним нормам права та умовам, що склалися.

Доводи інших учасників справи:

01 травня 2017 року прокуратура Миколаївської області через засоби поштового зв?язку подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року залишити без змін.

Додаткові доводи заявника:

22 вересня 2017 року представник ОСОБА_2 - адвокат Колесніков В. В. подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на письмові заперечення прокурора.

Рух касаційної скарги:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2017 року відкрито провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Заводського районного суду міста Миколаєва.

Зупинено виконання рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року та ухвали апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

У травні 2017 року матеріали цивільної справи надійшли до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У березні 2018 року касаційна скарга разом з матеріалами цивільної справи надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року зупинено касаційне провадження у справі № 487/10110/14-ц до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 487/10128/14-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року поновлено касаційне провадження у справі № 487/10110/14-ц.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Короткий зміст фактичних обставин справи:

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що рішенням Миколаївської міської ради від 30 січня 2009 року за № 33/37 ТОВ "Миколаївбудпроект" було надано дозвіл для складання проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею

23 502 кв.м з метою надання її в оренду строком на 10 років, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 .

Пунктом 54 рішення Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року за № 35/51 був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв.м, у тому числі 55 кв.м під капітальною забудовою, 99 кв.м під спорудами, 1 766 кв.м під проходами, проїздами та площадками, 20 236 кв.м під зеленими насадженнями, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 . Вищезазначеним проектом передбачено, що земельна ділянка на північному заході межує із землями водного фонду річки Південний Буг.

Цим же рішенням визначено цільове призначення земельної ділянки, встановлено обмеження у її використанні і передано в оренду строком на

10 років ТОВ "Миколаївбудпроект".

Відносно усієї ділянки встановлювалося обмеження у використані згідно класифікатора КОПВНЗТВЗД правові: типу 1.1 - "зміна цільового використання", а щодо її частини площею 2 304 кв.м ще й спеціальні обмеження типу 4.3.1. - "в санітарно-захисних зонах інженерно-технічних споруд і комунікацій".

Незважаючи на відсутність договору оренди земельної ділянки з

ТОВ "Миколаївбудпроект" рішенням Миколаївської міської ради за № 36/61 від 04 вересня 2009 року були затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею по

1 000 кв.м за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект", з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_2, в тому числі і відповідачу ОСОБА_1 було відведено та передано у власність земельну ділянку площею 878 кв.м по АДРЕСА_2 (пункти 47, 47.1. рішення).

На підставі цього рішення ОСОБА_1 одержала державний акт на право власності на земельну ділянку, серії ЯИ № 140147, згідно якого стала власником земельної ділянки площею 878 кв.м по АДРЕСА_2 . В подальшому земельна ділянка була нею відчужена ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 05 червня 2012 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд:

Щодо повноважень прокурора

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на час подання позову, на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом (частина перша статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду (далі - Закон № 1789-XII (1789-12) )).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду).

Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (частина третя статті 36-1 Закону № 1789-XII). За наявності зазначеної підстави з метою представництва держави прокурор має, зокрема, право в порядку, передбаченому процесуальним законом, звертатися до суду з позовами (пункт 1 частини п`ятої зазначеної статті). Обираючи форму представництва, передбачену частиною п`ятою статті 36-1 Закону № 1789-XII, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення, зокрема, інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту (частина шоста вказаної статті).

ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, 35).

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Суди встановили, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади міста Миколаєва.

Прокурор вказував, що повноваження з розпорядження спірною земельною ділянкою належить до компетенції Миколаївської міської ради, а визначений у законодавстві орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державна інспекція сільського господарства України) не має повноважень звертатися до суду з вимогами, які заявив прокурор у цій справі.

З огляду на вказане, подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, рішення Миколаївської міської ради, на підставі якого ОСОБА_1 безоплатно набула у власність спірну земельну ділянку, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні зеленої зони загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва, та у збереженні прибережної захисної смуги Бузького лиману, і згідно з абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду, набув статус позивача.

Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суди без правових на те підстав самостійно наділили прокурора статусом позивача, не вказавши в інтересах кого він діє.

За обставин цієї справи, наявності суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності, зокрема підвищеного інтересу громадськості до збереження у місті Миколаєві зеленої зони загального користування і прибережної захисної смуги Бузького лиману, прокурор мав звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави.

Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛстаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Щодо цільового призначення спірної земельної ділянки

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України).

До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм(стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин).

До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт "ґ" частини третьої статті 83 цього кодексу).

Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).

Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті "ґ" частини третьої статті 83 і в частині другій статті 59 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України (435-15) - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів (див. також пункт 125.4.1 цієї постанови).

На підставі наданих сторонами доказів суди встановили, що ОСОБА_1 безоплатно отримала у власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд спірну земельну ділянку. Причому, як встановили суди, ця ділянка розташована за 9 м від урізу води.

Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (z0379-96) (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)).

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61- 62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України (2768-14) та ВК України.

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).

Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманівзабороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).

Тобто, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, таку ділянку можна було отримати в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо, а не у приватну власність для житлового будівництва. Згідно із Законом України від 17 травня 2012 року № 4709-VI (4709-17) перелік цих цілей можливого передання в оренду земельної ділянки, зайнятої прибережною захисною смугою, був розширений у ЗК України цілями догляду, розміщення й обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд. Однак передання такої ділянки навіть в оренду для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд ЗК України (2768-14) і після прийняття оскарженого рішення не передбачав.

Більше того, земельні ділянки прибережної захисної смуги уздовж лиману могли використовуватися згідно з чинним на час виникнення спірних правовідносин ВК України лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів (не передбачає можливості житлового будівництва на таких ділянках і чинна редакція частини першої статті 90 ВК України).

У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг" № 2740-VI від 2 грудня 2010 року (2740-17) ).

На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови (пункт 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (486-96-п) ).

Розмір і межі прибережної захисної смуги, зокрема, навколо морських лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації (частини третя статті 60 ЗК України).

Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій(частина перша статті 17 Закону України "Про основи містобудування"), з урахуванням яких визначається цільове призначення земель (абзац четвертий статті 1 Закону України "Про планування і забудову територій", який був чинним на час прийняття оскарженого рішення).

З огляду на вказані приписи Верховний Суд вважає, що законодавство, чинне на момент прийняття оскарженого рішення, вимагало визначати прибережні захисні смуги у межах населених пунктів з урахуванням будь-якої містобудівної документації у цій сфері (а не на підставі "відповідного проекту") та виходячи з конкретних умов забудови, які склалися на місцевості (у цій справі - виходячи з існування фактичної забудови спірної земельної ділянки).

Місцеві правила забудови - це нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування (абзац чотирнадцятий статті 1 Закону України "Про планування і забудову територій").

У пункті 1.4 глави 1 частини ІІ "Вимоги та обмеження використання і забудови земельних ділянок на території міста" Правил використання та забудови території міста Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41 і які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, ця рада передбачила реалізацію розробленого ВАТ "Миколаївводпроект" ще у 1997 році робочого проекту "Установление водоохранной зоны и прибрежной защитной полосы рек Ингул, Ю. Буг и Бугского лимана на территории города Николаева", а також констатувала, що прибережна захисна смуга Бузького лиману належить до природоохоронних планувальних обмежень, які регламентують використання відповідних територій, що не можуть змінювати свої природоохоронні функції.

Крім того, у пункті 3.4 глави 3 частини І "Аналіз сучасного стану міста, існуючої містобудівної документації та виявлення основних тенденцій розвитку міста, які повинні бути покладені в основу розробки "Правил використання та забудови території міста"" Правил використання та забудови території м. Миколаєва міська рада вказала на те, що обов`язковою умовою при реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, є дотримання положень, що стосуються організації водоохоронних зон. Тим самим Миколаївська міська рада визнала пріоритет норм щодо організації водоохоронних зон, зокрема і прибережної захисної смуги, перед вирішенням питань реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, у тому числі питань нової їх забудови.

Частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території такої зони, є прибережна захисна смуга (абзац тридцять восьмий статті 1 ВК України, абзац другий пункту 8.19, пункт 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів).

Тому, плануючи виділення земельних ділянок у місті Миколаєві під будівництво, міська рада мала врахувати, що відповідно до абзацу третього пункту 10.17 Державних будівельних норм (далі - ДБН) 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, уздовж берегів водойм прибережні смуги установлюються завширшки не менше 20 м від урізу води, що відповідає нормальному підпертому рівню водойми. Натомість спірна земельна ділянка, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, розташована за 9 м від урізу води, що всупереч Правилам використання та забудови території міста Миколаєва унеможливлює дотримання положень, які стосуються організації водоохоронних зон.

Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту(абзац восьмий статті 1 Закону України "Про планування і забудову територій").

Ураховуючи обставини справи, Верховний Суд вважає такими, що порушують конкретні умови забудови, які склалися на спірній земельній ділянці до прийняття оскарженого рішення, і такими, що унеможливлюють дотримання режиму прибережної захисної смуги, передання у приватну власність спірної земельної ділянки для нового житлового будівництва, а також з цією метою знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману, про що зазначалось у публікаціях мас-медіа, які стали приводом для проведення у березні 2013 року прокурорської перевірки.

Земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст належать до земель рекреаційного призначення (стаття 51 ЗК України). На цих землях забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина друга стаття 52 ЗК України).

Тому передання у приватну власність земельної ділянки, віднесеної до території зелених насаджень загального користування (земельної ділянки зелених зон і зелених насаджень міст), для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд без зміни її цільового призначення теж суперечило приписам ЗК України (аналогічний висновок викладений у пункті 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 761/31121/14-ц).

З огляду на викладене, враховуючи те, що суд касаційної інстанції не повноважний встановлювати факти, як і змінювати оцінку доказів у справі, Верховний Суд вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширювалася чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, правильно застосували приписи ЗК України (2768-14) і ВК України щодо цільового призначення спірної земельної ділянки.

Щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (2768-14) (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України (2768-14) та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Тому суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши факти початку перебігу позовної давності та належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності міста Миколаєва, мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього кодексу та частини другої статті 52 ЗК України.

Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

У цій справі помилкова з огляду на її обставини юридична кваліфікація позивачем і судами першої й апеляційної інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 387 і 388 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки судів щодо суті спору, до неправильного його вирішення.

Щодо позовної давності

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц).

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 так: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що з позовом до суду прокурор звернувся у межах перебігу позовної давності.

Суд першої інстанції вказав на те, що прокуратура встановила порушення законодавства України переданням у приватну власність спірної земельної ділянки водного фонду під час проведеної у березні 2013 року перевірки після розгляду повідомлень ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знесення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману. Доказів того, що Державна інспекція сільського господарства України до цього знала або могла знати про передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1, немає, а власну перевірку використання земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво котеджів у прибережній зоні мікрорайону "Леваневський" і законності прийнятих рішень Миколаївської міської ради зазначена інспекція провела 30 квітня 2013 року, тобто пізніше, ніж прокурор.Крім того, суд першої інстанції встановив, що факт присутності працівника прокуратури на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття оскарженого рішення на перебіг позовної давності у цій справі не впливає, оскільки безпосередньо в оскарженому рішенні немає відомостей про порушення законодавства; такі порушення органи прокуратури встановили лише під час перевірки у березні 2013 року.

Апеляційний суд також підтвердив, що тільки у лютому 2013 року за повідомленнями у ЗМІ про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі міста Миколаєва та проведення там підготовчих будівельних робіт з`явилася об`єктивна можливість дізнатися про те, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з володіння власника, і у березні того ж року прокурор провів відповідну перевірку.

З огляду на те, що за змістом частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не має можливості встановлювати чи вважати доведеними обставини, які не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, Верховний Суд вважає неприйнятними доводи касаційної скарги, спрямовані на встановлення інших обставин стосовно початку перебігу позовної давності, ніж ті, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій.

Щодо переважання суспільного інтересу у контролі за використанням земельних ділянок, зайнятих прибережними захисними смугами, над приватним інтересом у заволодінні такими ділянками для житлового будівництва

Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади міста Миколаєва зокрема, оскільки люди зацікавлені у попередженні забруднення, засмічення та вичерпання, виснаження Бузького лиману, у збереженні його водності та у зменшенні коливань стоку. Вони зацікавлені у захисті від знищення навколоводних тварин і рослин, зокремазелених насаджень на узбережжі вказаного лиману у зеленій зоні, що, як встановив суд апеляційної інстанції, згідно з Генеральними планами міста Миколаєва задовго до виникнення спірних правовідносин уже була територією спеціального призначення, в якій заборонене будівництво.

Крім того, у пункті 3.3 глави 3 частини І "Аналіз сучасного стану міста, існуючої містобудівної документації та виявлення основних тенденцій розвитку міста, які повинні бути покладені в основу розробки "Правил використання та забудови території міста" Правил використання та забудови території міста Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, також зазначено, що основним недоліком існуючої системи озеленених територій є недостатнє озеленення прибережних територій і недостатньо високий рівень їх благоустрою.

Тому, на думку Верховного Суду, надання спірної земельної ділянки за 9 м від урізу води Бузького лиману у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд і знищення з цією метою зелених насаджень у прибережній захисній смузі не допомагає виправити зазначений недолік системи озеленених територій м. Миколаєва.

Особливий суспільний інтерес до контролю за забезпеченням використання спірної земельної ділянки водного фонду за цільовим призначенням підтверджує й те, що приводом для проведення прокурорської перевірки у березні 2013 року стали публікації у ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знесення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману, де знаходиться вказана ділянка: "В Николаеве жители протестовали против вырубки деревьев в Леваневцем и намерены сносить забор"; "Пока ОСОБА_4 проводит пресс-конференции, противозаконные действия продолжаются, - жители "Леваневцев"; "В "Леваневском" уже почти все деревья вырубили: "Николаевцев приучают к мысли, что власть в городе осуществляет 10 застройщиков, а не губернатор"; "В Николаеве по вине депутатов снова рубят деревья - готовят землю под строительство".

З огляду на викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні земельної ділянки у власності.

Щодо обізнаності із фактичним місцезнаходженням спірної земельної ділянки та законодавчими обмеженнями на її передання у приватну власність

Заволодіння приватними особами ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

За обставин цієї справи встановлення справедливого балансу між суспільним і приватним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органу місцевого самоврядування, але й дій і бездіяльності зацікавлених у набутті у приватну власність спірної земельної ділянки - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (остання рішення судів не оскаржувала).

В силу об`єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, розташованої за 9 м від урізу води, як ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не могли не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям у власність цієї ділянки, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 могли і повинні були знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду та знаходиться у зеленій зоні міста Миколаєва - на території зелених насаджень загального користування (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц):

Як на час прийняття оскарженого рішення щодо ОСОБА_1, так і на час укладення нею договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки з

ОСОБА_2, діяли, зокрема, такі акти:

1) ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", затверджені наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, що встановлювали мінімальну ширину прибережної захисної смуги (не менше 20 м від урізу води);

2) Правила використання та забудови території міста Миколаєва, затверджені рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, які вказували на наявність прибережної захисної смуги Бузького лиману як частини природоохоронних планувальних обмежень, а також передбачали, зокрема, необхідність дотримання положень стосовно організації водоохоронних зон при реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях;

3) Генеральний план міста Миколаєва, затверджений рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, згідно з яким спірна земельна ділянка належала до території зелених насаджень загального користування.

4) ВК України та ЗК України (2768-14) , які: визначали чіткі обмеження на передання у приватну власність земельної ділянки із земель водного фонду; передбачали встановлення у межах існуючих населених пунктів прибережної захисної смуги з урахуванням містобудівної документації таконкретних умов, що склалися (зокрема існуючої забудови відповідної земельної ділянки); виключали можливість виникнення приватного власника земельних ділянок, зайнятих прибережною захисною смугою; обмежували господарську діяльність на цих природоохоронних територіях. Крім того, ЗК України (2768-14) забороняв на земельних ділянках зелених насаджень міст будь-яку діяльність, що може перешкодити використанню цих ділянок за призначенням;

5) Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, які: передбачали виділення уздовж морів і навколо морських заток та лиманів прибережних захисних смуг; встановлювали, що прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності, зокрема з суворими обмеженнями щодо капітального будівництва.

Всі ці акти були доступними, чіткими та передбачуваними. Тому немає підстав вважати, що як перед безоплатним отриманням спірної земельної ділянки ОСОБА_1, так і перед придбанням в останньої цієї ділянки у 2012 році ОСОБА_2, існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними актами та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки.

Більше того, як зазначав прокурор, спірна земельна ділянка поруч з урізом води була вкрита зеленими насадженнями, а в лютому 2013 року - майже через рік після придбання ОСОБА_2 цієї ділянки - навколо останньої була встановлена металева огорожа. Суди також встановили як розташування спірної земельної ділянки, так і те, що у лютому 2013 року розпочалися підготовчі будівельні роботи та масове знищення зазначених насаджень.

З огляду на вказане і ОСОБА_1, і ОСОБА_2 не могли не знати про те, де саме розміщена спірна земельна ділянка, і якими є її межі на місцевості, як на час затвердження ОСОБА_1 проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у приватну власність, так і на час придбання ОСОБА_2 цієї ділянки та встановлення на ній металевої огорожі. Тому немає жодних підстав вважати, що ці відповідачі не могли співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.

Щодо порушення судами гарантій умотивованості судових рішень (пункт 1 статті 6 Конвенції)

У 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" ЄСПЛ нагадав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

У цій справі порушення норм процесуального права, що виявилися, зокрема, у неналежній обґрунтованості судових рішень, відповідно до пункту 3 частини першої статті 409, частини першої та частини четвертої статті 412 ЦПК України з урахуванням вимог статті 400 цього кодексу має виправити суд касаційної інстанції.

Колегія суддів вважає, що, незважаючи на правильні висновки судів стосовно вирішення спору, їхні судові рішення не є належно обґрунтованими. Проте для забезпечення реалізації її права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, у цій постанові Верховний Суд усунув зазначений процесуальний недолік, належно оцінивши всі суттєві аргументи і виправивши допущені судами помилки щодо юридичної кваліфікації спірних правовідносин. А тому є підстави вважати, що суд почув сторони у справі та належно відреагував на їхні доводи та заперечення.

Такий правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), яка оприлюднена 12 листопада 2019 року http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85541621.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

З огляду на наведені вище висновки Верховний Суд вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні судові рішення, неправильно застосували норми матеріального права. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши мотивувальні частини рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня

Головуючий	М. Є. Червинська
Судді:	Н. О. Антоненко
	В. І. Журавель
	В. М. Коротун
	В. П. Курило