розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу прокуратури Миколаївської області на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Лисенка П. П., Галущенка О. І., Серебрякової Т. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У серпні 2015 року прокурор міста Миколаєва звернуся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та покладення обов`язку з повернення земельної ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням Миколаївської міської ради від 25 березня 2009 року № 35/42 товариству з обмеженою відповідальністю "Миколаївбудпроект" (далі - ТОВ "Миколаївбудпроект") було надано дозвіл для складання проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 39 542 кв.м, з метою надання її в оренду строком на 10 років, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 .

Ділянка підлягала комерційному використанню названим товариством, і призначалася для обслуговування придбаного ним майна по АДРЕСА_1 .

У подальшому Миколаївська міська рада пунктом 23 та підпунктом 23.1. (який є складовою частиною названого пункту) розділу 4 свого рішення від 04 вересня 2009 року № 36/61 затвердила проект землеустрою, щодо земельної ділянки по АДРЕСА_2, площею

1 000 кв.м, яка є складовою названої вище земельної ділянки, змінивши її цільове призначення та віднісши до земель житлової забудови, й надала її у власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд.

На підставі цього рішення, 03 грудня 2009 року ОСОБА_2 одержав Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140184, згідно якого він став власником земельної ділянки за названою адресою.

Посилаючись на те, що земельна ділянка отримана ОСОБА_2 з порушеннями чинного земельного та водного законодавств, оскільки розташована у прибережній захисній смузі Бузького лиману і відноситься до земель водного фонду з обмеженою сферою використання, прокурор міста Миколаєва просив:

- визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити строк на звернення з даним позовом до суду, оскільки наявність зазначених порушень було виявлено лише в квітні 2015 року під час проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства в діяльності Миколаївської міської ради;

- визнати незаконним та скасувати пункти 23, 23.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1 000 кв.м, нормативною грошовою оцінкою

390 600,00 грн за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект" з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2 ;

- визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140184, виданий ОСОБА_2 та скасувати його державну реєстрацію;

- зобов`язати ОСОБА_2 повернути Миколаївській міській раді земельну ділянку площею 1 000 кв.м, розташовану по АДРЕСА_2, з кадастровим номером 4810136300 12:004:0016.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 жовтня

2015 року позовні вимоги задоволено.

Визнано причини пропуску строку для звернення до суду із позовом поважними та поновлено строк позовної давності.

Визнано незаконними та скасовано пункти 23, 23.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1 000 кв.м, нормативною грошовою оцінкою

390 600,00 грн за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект" з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування земель житлової забудови та господарських споруд по АДРЕСА_2 .

Визнано недійсним виданий ОСОБА_2 державний акт серії ЯИ № 140184 від 03 грудня 2009, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 03 грудня 2009 року за № 010949702137.

Зобов`язано ОСОБА_2 повернути Миколаївській міській раді земельну ділянку площею 1 000 кв.м по АДРЕСА_2, з кадастровим номером 4810136300:12:004:0016.

Стягнуто з Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 на користь держави судові витрати у розмірі 1 218,00 грн (по 609,00 грн з кожного).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що спірну земельну ділянку не можна було надавати ОСОБА_2 у власність, оскільки відповідно до генерального плану міста Миколаєва вона відноситься до території зелених насаджень загального користування та зелених насаджень спеціального призначення і більше того, її виділення проведено без урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, в той час як вона входить до складу прибережної захисної смуги Бузького лиману і знаходиться на відстані від урізу води, яка є меншою ніж це передбачено статтями 88 ВК України та 60 ЗК України (2768-14) . Усі розпорядчі дії та рішення щодо вказаної земельної ділянки, а також правоустановчі документи, слід вважати незаконними й підлягають скасуванню, а на відповідача покладається обов`язок з її повернення Миколаївській міській раді.

Районний суд вважав, що, причини пропуску прокурором позовної давності є поважними, а тому порушене право підлягає захисту.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задоволено частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 15 жовтня 2015 року в частині вирішення вимоги прокурора міста Миколаєва про витребування земельної ділянки скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено прокурору міста Миколаєва у вимозі до ОСОБА_2 про покладення на нього обов`язку повернути Миколаївській міській раді земельну ділянку площею 1 000 кв.м, розташовану по АДРЕСА_2, з кадастровим номером 4810136300 12:004:0016.

В іншій частині рішення залишено без змін.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо повернення земельної ділянки, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції не обґрунтував, з яких підстав він задовольняє вимогу прокурора про витребування землі і, пославшись лише на статтю 16 ЦК України, витребував земельну ділянку на користь Миколаївської міської ради, яка за своїм процесуальним статусом є відповідач по справі, що є неприпустимим. Щодо вказаної вимоги позивачем не було названо будь-якого способу витребування земельної ділянки. Суд на це уваги не звернув і вчинив дію, яку прокурор вимагав, не маючи правової підстави для цього. Апеляційний суд вказав, що без зазначення позивачем підстави для задоволення позовної вимоги суд не може сам її зазначити.

В іншій частині апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

19 травня 2016 року прокуратура Миколаївської області через засоби поштового зв`язку подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2016 року та залишити в силі рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 жовтня 2015 року.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеними законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого порушеного немайнового або майнового права та інтересу. Визначені у частині другій статті 16 ЦК України способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб?єктивних прав. З метою реального поновлення інтересів держави, ураховуючи незаконність рішення міської ради та скасування державного акта, прокурором заявлено вимогу до ОСОБА_2 про зобов?язання повернути спірну земельну ділянку у власність громади, виходячи з положень пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України, статей 122, 152 ЗК України. Оскільки земельна ділянка вибула з комунальної власності незаконно, що встановлено судами попередніх інстанцій, зобов?язання відповідача повернути земельну ділянку є саме тим заходом, який спрямований на відновлення порушеного суб?єктивного права територіальної громади.

Доводи інших учасників справи:

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року поновлено Заступнику прокурора Миколаївської області строк на касаційне оскарження рішення апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2016 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Заводського районного суду міста Миколаєва.

Відстрочено заступнику прокурора Миколаївської області сплату судового збору за подання касаційної скарги до ухвалення судового рішення у справі.

У червні 2016 року матеріали цивільної справи надійшли до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У березні 2018 року касаційну скаргу разом з матеріалами цивільної справи передано до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди з рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2016 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог прокурора міста Миколаєва до ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки.

В іншій частині рішення апеляційного суду Миколаївської області від

25 квітня 2016 року не оскаржується, а тому відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України, рішення суду в цій частині не перевіряється.

Короткий зміст встановлених фактичних обставин справи:

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що пунктами 23, 23.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня

2009 року затверджено проект землеустрою, за яким у власність

ОСОБА_2 передано земельну ділянку площею 1 000 кв.м за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект", з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2 .

На підставі вказаного рішення міської ради ОСОБА_2 видано державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140184 від

03 грудня 2009 року з кадастровим номером 4810136300:12:004:0016.

Зазначений державний акт зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 03 грудня 2009 року за

Встановивши, що спірну земельну ділянку не можна було надавати

ОСОБА_2 у власність, оскільки відповідно до генерального плану міста Миколаєва вона відноситься до території зелених насаджень загального користування та зелених насаджень спеціального призначення, її виділення проведено без урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, в той час як вона входить до складу прибережної захисної смуги Бузького лиману, відстань від урізу води до крайніх точок спірної земельної ділянки становить 146 м, 108,7 м, 123,6 м, яка є меншою ніж це передбачено статтями 88 ВК України та 60 ЗК України, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсними усіх розпорядчих дій та рішень щодо вказаної земельної ділянки, а також правоустановчих документів. Суд поклав на відповідача обов`язок з повернення спірної земельної ділянки Миколаївській міській раді.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог, що стосуються повернення земельної ділянки та ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції не обґрунтував, з яких підстав він задовольняє вимогу прокурора про витребування землі і, пославшись лише на статтю 16 ЦК України, витребував земельну ділянку на користь Миколаївської міської ради, яка за своїм процесуальним статусом є відповідач по справі, що є неприпустимим. Щодо вказаної вимоги позивачем не було названо будь-якого способу витребування земельної ділянки. Суд вчинив дію, яку прокурор вимагав, не маючи правової підстави для цього. Апеляційний суд вказав, що без зазначення позивачем підстави для задоволення позовної вимоги суд не може сам її зазначити.

Проте з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитися не можна.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права:

У постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) Велика Палата Верховного Суду, висловила правову позицію про те, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (2768-14) (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України (2768-14) та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Тому суд апеляційної інстанції погоджуючись з висновком суду першої інстанції про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебуває у комунальній власності міста Миколаєва, мав підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог про повернення спірної земельної ділянки Миколаївській міській раді, та застосувати для цього приписи статті 391 ЦК України та частини другої статті 52 ЗК України.

Верховний Суд констатує, що згідно з принципом jura novit curia("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

У цій справі помилкова з огляду на її обставини юридична кваліфікація позивачем і судом апеляційної інстанції позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, призвела, враховуючи висновки судів щодо суті спору, до неправильного його вирішення.

Усунення перешкод територіальній громаді міста Миколаєва у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що вона належить до земель водного фонду, а саме до прибережної захисної смуги Бузького лиману, та, як зазначив апеляційний суд, знаходиться на території зелених насаджень загального користування.

Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України).

У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, пункт 1 частини першої статті 81, частина перша статті 88 ВК України).

Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59 ЗК України, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України тощо).

Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України, частина перша статті 89 ВК України), у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів(пункт "г" частини другої статті 61 ЗК України, пункт 4 частини першої статті 89 ВК України, підпункт 4 абзацу третього пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому та конкретному водному об`єкту зокрема.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

У справі, рішення в якій переглядається, суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва.

Зважаючи на наведене, висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог прокурора міста Миколаєва про повернення земельної ділянки з підстав не зазначення позивачем аргументів для задоволення цієї позовної вимоги, не відповідає принципам ефективності та передбачуваності судового рішення. Якщо позивачем визначено не ефективний спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, встановив, що виділення спірної земельної ділянки було проведено без урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, в той час як вона входить до складу прибережної захисної смуги Бузького лиману і знаходиться на відстані від урізу води, яка є меншою ніж це передбачено статтями 88 ВК України та 60 ЗК України (2768-14) , дійшов правильного висновку про повернення у комунальну власність Миколаївської міської ради земельної ділянки площею 1 000 кв.м, що розташована по АДРЕСА_2, з кадастровим номером 4810136300:12:004:0016, оскільки неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги:

За змістом статті 413 ЦПК суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

У зв`язку із наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог в частині вимог прокурора міста Миколаєва до ОСОБА_2 про повернення земельної ділянки не відповідає як нормам матеріального права, так і принципу справедливості правосуддя у зв`язку із чим таке рішення в цій частині не може вважатися законним і підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України, як помилково скасованого.

Щодо розподілу судових витрат:

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У зв`язку з відстроченням прокуратурі Миколаївській області сплати судового збору при подачі касаційної скарги та залишенням в силі рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 жовтня 2015 року, відповідно до частини другої статті 136 ЦПК України, з ОСОБА_2 на користь держави підлягає стягненню 243,60 грн.

Керуючись статтями 136, 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу прокуратури Миколаївської областізадовольнити.

Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2016 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог прокурора міста Миколаєва до ОСОБА_2 про повернення земельної ділянки скасувати, залишити в силі в цій частині рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 жовтня 2015 року.

Головуючий	М. Є. Червинська
Судді:	Н. О. Антоненко
	В. М. Коротун
	В. І. Крат
	В. П. Курило