розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 31 травня 2017 року у складі судді Скрипниченко Т. І. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 13 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Попової С. А., Зайцевої С. А., Кочегарової Л. М.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Громадської організації "Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України" (далі - ГО "Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України"), третя особа - Приватне підприємство "Еківок" (далі - ПП "Еківок"), про визнання права власності.

Позов обґрунтовано тим, що 01 березня 1998 року між ГО ""Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України" та ПП "Еківок" укладений договір № 4 про надання в оренду нежитлових приміщень літ. "В", "Г", "З", "а" -загальною площею 249,3 кв.м, що знаходиться на АДРЕСА_1 .

01 лютого 1999 року між ПП "Еківок" та ОСОБА_1 укладено договір № 5 строком до 31 грудня 1999 року, за яким вказані нежитлові приміщення передані позивачу в користування.

У той же день між власником вказаних приміщень та ПП "Еківок" укладено додаткову угоду до договору № 4, згідно з якою ПП "Еківок" наділено правом здавати спірні нежитлові приміщення в суборенду, після закінчення строку якої підлягають оформленню документи на право власності на ці приміщення за суборендарем з дозволу власника - ГО "Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України".

31 грудня 1999 року дія договору № 5 від 01 лютого 1999 року закінчилась, але позивач з січня 2000 року і надалі постійно, відкрито, безперервно і добросовісно користується вказаним приміщенням до теперішнього часу, тобто понад 15 років. підтримуючи стан будівель у належному технічному стані, проводячи поточні ремонти та сплачуючи комунальні послуги. ПП "Еківок" жодних претензій ОСОБА_1 щодо звільнення цих приміщень до 2016 року не заявляло. Посилаючись на статтю 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), просив визнати за ним право власності на зазначені спірні нежитлові приміщення за набувальною давністю.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 31 травня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки позивачу достовірно було відомо про право власності відповідача на спірне майно, право власності на стороні володільця за давністю виникає поза волею та незалежно від волі колишнього власника.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 13 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 31 травня 2017 року залишено без змін.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що відповідно до частини третьої статті 344 ЦК України, якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять років з часу спливу позовної давності. Позивач звернувся до суду із вказаним позовом у серпні 2016 року, тобто до настання строку, визначеного у частині третьої статті 344 ЦК України. Таким чином, вважати позивача добросовісним набувачем спірного майна не можна.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 31 травня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 13 вересня 2017 року, скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач більше 15 років володів майном на підставах, не заборонених законом, що узгоджується з приписами статті 328 ЦК України, згідно з якою право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності. Відповідно до статті 344 ЦК України позивач набув право власності в порядку набувальної давності на приміщення, які розташовані на АДРЕСА_1, оскільки позивач з 01 січня 2001 року користується вказаним нежитловим приміщенням, сплачує за комунальні послуги. Виходячи з цих обставин вважає, що він добросовісно заволодів цим майном і продовжує відкрито і безперервно володіти ним протягом 10 років.

У січні 2018 року від ГО "Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України" надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких вона просила суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду без змін.

Зазначала, що набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю здійснюється за умови, що річ, яка опинилась у володінні особи, є об`єктивно чужою, володілець суб`єктивно вважає майно своїм, володілець майна має бути добросовісним набувачем, володіння здійснюється протягом усього строку відкрито та продовжувалось безперервно, строк такого володіння нерухомим майном складає 10 років. Виходячи з цього, ОСОБА_1 заволодів спірними приміщеннями незаконно та був недобросовісним набувачем.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в указаній цивільній справі.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) (далі - ЦПК України (1618-15) ) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Судами встановлено, що 01 березня 1998 року між ГО "Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України" та ПП "Еківок" укладений договір оренди № 4, відповідно до якого підприємство отримало в оренду приміщення літ. "В", "Г", "З", "а", загальною площею 249,3 кв. м на АДРЕСА_1 . Строк дії договору встановлено до 31 грудня 2002 року.

01 лютого 1999 року між цими ж сторонами укладено додаткову угоду, відповідно до якої внесено зміни до основного договору від 01 березня 1998 року, а саме змінено редакцію пункту 4 цього договору. За змістом якого орендар ПП "Еківок" має право надавати зазначені приміщення в суборенду, а також після закінчення дії договору оформити документи на право власності "суборендаря" усіх нежитлових приміщень, зазначених у пункті 1 цього договору за згодою ГО "Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України".

Відповідно до пункту 1.1 договору суборенди нежитлових приміщень від 01 лютого 1999 року № 5 ПП "Еківок" передає, а ОСОБА_1 приймає у тимчасове платне користування нежитлові приміщення літ. "В", "Г", "З", "а" загальною площею 249,3 кв.м, що розташовані на АДРЕСА_1 .

За пунктом 5.3 цього договору суборендар має право використовувати майно відповідно з його призначенням та умовами договору, зі згоди орендаря та за свій рахунок проводити часткову реконструкцію, поліпшення та поточний ремонт орендованого майна, його технічне переоснащення, після закінчення дії договору оформити документи на право власності суборендаря всіх нежитлових приміщень, зазначених в пункті 1.1 цього договору, за згодою власника.

Після закінченні строку дії договору 31 грудня 1999 року нежитлові приміщення за актом приймання - передачі суборендованих приміщень були повернуті позивачем орендарю ПП "Еківок".

Відповідно до свідоцтва про право власності, витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, нежитлові будівлі, розташовані на АДРЕСА_1, загальною площею 423,4 кв. м, до складу яких увійшли і спірні нежитлові приміщення, належать на праві приватної власності ГО "Маріупольська міська організація Товариство Червоного Хреста України". Земельна ділянка площею 0,0845 га, на якій розташовані будівлі, використовується власником цих будівель за договором оренди земельної ділянки від 25 листопада 2015 року, строк дії договору 10 років з моменту державної реєстрації.

Відповідно до довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 14 квітня 2017 року, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, знаходиться у комунальній власності та належить Маріупольській міський раді.

ГО "Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України" надано бухгалтерські документи щодо оплати ремонту та акт прийому виконаних будівельних робіт спірного приміщення.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22 березня 2016 року, позовні вимоги ГО "Маріупольська міська організація Товариство Червоного Хреста України" до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні нежилим приміщенням та його звільненні задоволені. Зобов`язано ОСОБА_1 звільнити нежитлове приміщення, розташоване на АДРЕСА_1, та звільнити від особистих речей зазначене нежитлове приміщення. Усунуто перешкоди у користуванні ГО "Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України", нежитловим приміщенням, розташованим на АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.

Норми права інституту набувальної давності регулюють один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередньому титулі права власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналіз категорії добросовісності заволодіння майном як умови набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України дає підстави для висновку, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного права означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно реалізовувати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки. При вирішенні таких спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Добросовісний володілець майна у момент заволодіння ним не знає (не може і не повинен знати) про неправомірність такого заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка у подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх наведених умов у сукупності.

Відсутність добросовісності у позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

При вирішенні спорів, пов`язаних з набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не ґрунтується на жодній правовій підставі володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18).

У постанові від 27 червня 2019 року у справі № 175/2338/16-ц (провадження № 61-2017св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду визначив, що за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Отже, позивач ОСОБА_1 не може вважатися таким, що набув у власність спірне нежитлове приміщення за набувальною давністю.

Так, у справі встановлено, що позивачу з моменту початку користування спірним майном та на час судового розгляду достовірно було відомо про право власності відповідача на таке майно, відомостей безперервного відкритого та добросовісного володіння позивачем спірним нерухомим майном, як передбачено положеннями статті 344 ЦК України, судами не встановлено.

За умовами договору оренди приміщень від 01 березня 1998 року № 4 і додаткової угоди до нього можливість набуття суборендарем права власності на спірні нежитлові приміщення поставлена в залежність від волі власника - згоди ГО "Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України".

Позивач, будучи обізнаним про таку передумову, не отримав впродовж дії договору суборенди і користування цими приміщеннями згоди титульного власника приміщень на відчуження йому цього майна.

У цьому випадку власник майна - ГО "Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України" з 2015 року намагається повернути свою власність у судовому порядку.

Впродовж дії договору оренди/суборенди ГО "Маріупольська міська організація Товариства Червоного Хреста України" не заявляло про втрату інтересу до власного майна і не висловлювало погодження на відчуження цього майна суборендарю - позивачу по справі.

З урахування викладеного, суди дійшли правильного висновку про те, що титульний власник не погодився із втратою свого майна, а за обставин справи немає підстав вважати, що позивач добросовісно заволодів спірним майном.

Отже, зазначені обставини в сукупності унеможливлюють застосування до спірних відносин положень статті 344 ЦК України і визнання за ОСОБА_1 права власності на спірні нежитлові приміщення.

Такі висновки судів є правильними, з ними погоджується й Верховний Суд, а тому відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заявник посилається на неправильне тлумачення апеляційним судом частини третьої статті 344 ЦК України та неврахування, що п`ятнадцятирічний строк застосовується у випадку наявності договірних відносин, а таких між позивачем та відповідачем не існувало.

Щодо зазначених доводів необхідно зазначити таке. У справі встановлена відсутність добросовісності у позивача під час заволодіння ним спірним майном, що звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України. У зв`язку з цим апеляційний суд помилково зазначив, що підставою для відмови у позові є недотримання заявником вказаного строку. Проте це не вплинуло на правильність по суті вирішення спору.

Інші аргументи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та не дають підстав для встановлення неправильного застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, викладених у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За наслідками розгляду касаційної скарги встановлено, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, оскільки відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Серявін та інші проти України" (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.