розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 грудня 2018 року у складі судді Івасюти Л. В. та постанову Волинського апеляційного суду

від 28 березня 2019 року у складі колегії суддів: Русинчука М. М.,

Бовчалюк З. А., Федонюк С. Ю.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом

до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання заповіту недійсним.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 29 січня 2007 року

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 склали заповіт подружжя щодо належної їм

на праві спільної сумісної власності частини квартири

АДРЕСА_1, яку заповіли

їй, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О., зареєстрований в реєстрі

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, а 21 вересня 2010 року

ОСОБА_4 склав власний заповіт щодо належної йому частки квартири

АДРЕСА_1, яку заповів своїй дочці - ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Ю. Б., зареєстрований в реєстрі за № 2005.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер. 23 квітня 2015 року

ОСОБА_6 звернулася до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Волинської області Вовчук М. В. із заявою

про прийняття спадщини за заповітом, складеним ОСОБА_4

29 квітня 2015 року вона звернулася до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О. із заявою про прийняття спадщини за заповітом подружжя ОСОБА_4

Вказувала, що державним нотаріусом Другої Луцької державної нотаріальної контори Горбатюком В. І. 25 листопада 2014 року на підставі заяв спадкоємців заведена спадкова справа за № 56814540. Постановою державного нотаріуса Другої Луцької державної нотаріальної контори

Горбатюка В. І. від 19 травня 2015 року відмовлено ОСОБА_6 у видачі свідоцтва про право на спадщину за оспорюваним заповітом.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 померла, її майнові права та обов`язки,

у тому числі щодо спадкового майна, успадкувала дочка - ОСОБА_2, шляхом подання нотаріусу заяви про прийняття спадщини за законом після смерті матері.

Позивач вважала, що заповіт від 21 вересня 2010 року, складений

ОСОБА_4 після смерті дружини, суперечить вимогам частини третьої статті 1243 ЦК України, так як за життя ОСОБА_5 жоден з подружжя не відмовився від спільного заповіту, а тому підлягає визнанню недійсним.

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просила суд позов задовольнити.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 13 грудня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем

не надано доказів на підтвердження того, що оспорюваний заповіт складений та посвідчений з порушенням вимог чинного законодавства.

Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до вимог частини третьої статті 1243 ЦК України за життя дружини та чоловіка, кожен з них має право відмовитись від спільного заповіту, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Крім того, ОСОБА_1 було відомо про існування оспорюваного заповіту з 2010 року, а з позовною заявою до суду вона звернулась

11 травня 2018 року, тобто з пропуском позовної давності, що є окремою підставою для відмови у позові.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 28 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 13 грудня 2018 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задовлено.

Визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 21 вересня 2010 року на ім`я ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області, зареєстрований

в реєстрі за № 2005.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки наявні у справі докази безпосередньо свідчать про те, що оспорюваний заповіт складений з порушенням положень частини третьої статті 1243 ЦК України, так як за життя ОСОБА_5 жоден з подружжя не відмовився від спільного заповіту, у зв`язку з чим підлягає визнанню недійсним.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що міськрайонний суд безпідставно відмовив ОСОБА_1 у позові з підстав пропуску строку звернення до суду, а доводи ОСОБА_2 про нікчемність заповіту подружжя є безпідставними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову Волинського апеляційного суду від 28 березня 2019 року скасувати, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 грудня 2018 року змінити шляхом доповнення його мотивувальної частини висновком про нікчемність заповіту подружжя та застосування наслідків його нікчемності.

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 20 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 161/8412/18 із Луцького міськрайонного суду Волинської області, зупинено дію постанови Волинського апеляційного суду від 28 березня 2019 року до закінчення касаційного провадження

та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У червні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилковий висновок щодо необґрунтованості доводів ОСОБА_2 про нікчемність заповіту подружжя, оскільки до складу спадкового майна

за заповітом подружжя включається лише майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності (частина перша статті 1243 ЦК України),

а у спільний заповіт включена квартира, яка була приватизована і вона не є майном подружжя.

Вказує, що суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1, однак не зазначив у мотивувальній частині судового рішення підстави нікчемності заповіту подружжя.

Зазначає, що судом апеляційної інстанції було порушено вимоги статей 215, 216, 1243, 1257 ЦК України, що призвело до скасування правильного по суті рішення суду першої інстанції, а також не застосована позовна давність

у спорі, про що було зроблено заяву відповідачем.

Доводи особи, які подала відзив на касаційну скаргу

У червні 2019 року ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що оскаржуване судове рішення

є законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється зазаповітом або за законом (стаття 1217

ЦК України).

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до частини першої статті 1243 ЦК Україниподружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Наведена норма закону дозволяє складання заповіту не однією особою,

а двома, і є вираженням одночасно спільної волі двох осіб, а саме - подружжя. Такий вид заповіту може бути складений лише конкретно визначеними суб`єктами, тобто особами, які перебувають у зареєстрованому шлюбі. За заповітом подружжя спадкодавці заповідають тільки те майно, що набуте ними у спільну сумісну власність.

Згідно з частиною другою статті 1243 ЦК Україниу разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного

з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

Отже, предметом такого заповіту є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і спадкування цього майна відбувається

вдекілька етапів: спершу успадковується частка у спільній сумісній власності одного з подружжя другим з подружжя, який його пережив,

а після смерті останнього зазначене в заповіті майно успадковується спадкоємцями за заповітом. Тобто законом не передбачено право заповідачів на встановлення певних умов, за наявності яких виникає право на спадкування іншим подружжям, позбавлення його права на спадкування, передбачення заповідального відказу тощо, що дозволяється у випадку складання індивідуального заповіту.

Частиною третьою статті 1243 ЦК України передбачено, що за життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

Таким чином, подружжя спільно або кожен з них окремо, за життя обох осіб, вправі змінити чи скасувати заповіт стосовно спільного майна.

У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (частина четверта статті 1243

ЦК України).

Встановлено, що 29 січня 2007 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 склали заповіт подружжя щодо належної їм на праві спільної сумісної власності частини квартири АДРЕСА_1,

яку заповіли ОСОБА_1 Даний заповіт посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О. та зареєстрований в реєстрі за № 340. (а. с. 6).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла (а. с. 7), однак незважаючи на дану обставину та накладення нотаріусом заборони відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя, другий із заповідачів - ОСОБА_4,

21 вересня 2010 року склав власний заповіт, яким належну йому частку

у квартирі АДРЕСА_1 заповів своїй дочці ОСОБА_6 (а. с. 8). Даний заповіт посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області

Троц Ю. Б. та зареєстрований в реєстрі за № 2005.

Враховуючи вищевказане, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що складення заповіту ОСОБА_4 21 вересня 2010 року щодо належної йому частки у квартирі АДРЕСА_1 не узгоджується із частиною третьою статті 1243

ЦК України, оскільки його дружина - ОСОБА_5 (один із заповідачів

за заповітом подружжя), померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

При цьому за життя дружини жоден із подружжя не заявив про намір відмовитися від спільного заповіту чи змінити його, та не реалізував це право у відповідності до встановленої законом процедури.

Частиною першою статті 203 ЦК України закріплено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства,

а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя статті 203 ЦК України).

Загальні підстави недійсності правочину визнечені статтею 215

ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятоюта шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Положеннями статті 1257 ЦК України передбачений вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.

Відповідно до частин першої та другої вказаної норми, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій

статті 203 ЦК України.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України (435-15) щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені

з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Тлумачення наведених норм права та встановлені судами обставини дають підстави вважати, що суд апеляційної інстанції правомірно та обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції і задовольнив позов

ОСОБА_1, оскільки зміст оспорюваного заповіту суперечить частині третій статті 1243 ЦК України, а тому наявні підстави для визнання його недійсним у силу положень частини першої статті 203, частини першої

статті 215 ЦК України, а не для визнання його нікчемним згідно з частиною першою статті 1257 ЦК України, так як особа має право скласти заповіт,

але включила до нього майно, яке їй не належить.

Посилання касаційної скарги про необхідність застосування позовної давності у спорі відхиляються Верховним Судом у силу їх безпідставності, так як вже були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Що стосується посилання касаційної скарги на відповідні судові рішення Верховного Суду України, то вони є безпідставними, так як фактичні обставини у цій справі є відмінними.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 20 травня 2019 року зупинено дію постанови Волинського апеляційного суду від 28 березня 2019 року до закінчення касаційного провадження, слід поновити дію постанови Волинського апеляційного суду від 28 березня 2019 року.