Постанова

Іменем України

04 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 235/9835/15-ц

провадження № 61-8142св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

судді: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач 1 - ОСОБА_2,

відповідач 2 - ОСОБА_3,

третя особа - Красноармійський міський відділ Управління Державної міграційної служби України в Донецькій області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області в складі судді Назаренко Г. В. від 14 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області в складі колегії суддів: Космачевської Т. В., Будулуци М. С., Курило В. П. від 16 лютого 2016 року,

ВСТАНОВИВ:

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення з будинку без надання іншого житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку, третя особа - Красноармійський міський відділ Управління Державної міграційної служби України в Донецькій області.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що він є власником домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке належить йому на підставі договору купівлі-продажу. Відповідач є його колишньою дружиною, шлюб між ними розірвано на підставі рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 25 червня 2015 року. Відповідач ОСОБА_3 є сином його колишньої дружини ОСОБА_2 . Відповідачі продовжують проживати в його домоволодінні, натомість він як власник житла не може користуватися цим майном у зв`язку з тим, що відповідачі створили такі умови, за яких він не має можливості користуватися цим майном, через що вимушений винаймати собі житло. Він неодноразово намагався вселитися в будинок, але відповідачі своїми діями перешкоджають йому це робити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 14 січня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що підстав для виселення відповідачів із займаного житлового приміщення не встановлено, а тому підстав для зобов`язання відповідачів знятися з реєстраційного обліку немає. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користуватися займаним приміщенням.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 16 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 14 січня 2016 року залишено без змін.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У березні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 14 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 16 лютого 2016 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу 235/9835/15 з Красноармійського міськрайонного суду Донецької області.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Указану справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 липня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 06 вересня 2007 року по 07 липня 2015 року.

Позивач є власником житлового будинку АДРЕСА_2, що належить йому на підставі договору купівлі-продажу від 08 вересня 2006 року, посвідченого 08 вересня 2006 року приватним нотаріусом Красноармійського міського нотаріального округу Донецької області Богатовою І. О., зареєстрованого в реєстрі за № 7699.

Право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 зареєстровано за позивачем 08 вересня 2006 року за реєстраційним № 15865121 в Красноармійському бюро технічної інвентаризації.

Позивач зареєстрований у належному йому на праві приватної власності будинку з 03 жовтня 2006 року, відповідачі зареєстровані у спірному будинку в якості членів сім`ї власника житлового будинку з 13 грудня 2006 року.

Фактично в будинку АДРЕСА_2 проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що підтверджується довідкою Красноармійської міської ради Донецької області від 22 жовтня 2015 року.

2.Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту. Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як:

- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

- виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання, від вчинення подібних дій;

- абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї.

Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, 40, ЄСПЛ, від 24 квітня 2014 року).

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Згідно частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України. Тлумачення частини третьої статті 16 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України.

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

У частині другій статті 31 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами) передбачено, що до початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред`явити зустрічний позов.

Тлумачення частини другої статті 31 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами) свідчить, що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Аналогічний за змістом висновок міститься у пункті 7.43. постанови Велика Палата Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).

Аналіз положень глави 32 ЦК України (435-15) свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідачі вселилися в будинок і набули право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Суди встановили, що відповідачі вселилися у спірний будинок як члени сім`ї власника будинку ОСОБА_1 . Доказів того, що після розірвання шлюбу за рішенням суду, вони ведуть спільне господарство, проживають однією сім`єю із власником будинку і є членами його сім`ї суду не надано. Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Так, суди попередніх інстанцій, встановивши, що відповідачі користувалась спірним будинком під час дії сервітуту, на час розгляду справи обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, припинились, дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для їх виселення із приміщення, яке належить позивачу на праві власності, набутому в установленому законом порядку.

За таких підстав, колегія суддів вважає наявними підстави для виселення відповідачів із спірного займаного житлового приміщення з підстав, передбачених статтею 406 ЦК України.

Аналогічний висновок зробив й Верховний Суд України у постанові № 6-158цс14, від якого не відступила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові № 14-298цс19 від 21 серпня 2019 року.

Відповідно до абзацу 3 частини першої статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

У постанові у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11 зроблено висновок, що "у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Таким чином вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням".

Тому вимога позивача про зобов`язання знятися з реєстраційного обліку задоволенню не підлягає з огляду на те, що відповідно до статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про виселення.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 141, 400, 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 14 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 16 лютого 2016 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення з будинку без надання іншого жилого приміщення та зобов`язання знятися з реєстраційного обліку, третя особа - Красноармійський міський відділ Управління Державної міграційної служби України в Донецькій області задовольнити частково.

Виселити ОСОБА_2, ОСОБА_3 з будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Красноармійський міський відділ Управління Державної міграційної служби України в Донецькій області, про зобов`язання знятися з реєстраційного обліку, відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення судів попередніх інстанцій втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.