розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуОСОБА_2, подану її представником - адвокатом Камінським Валерієм Івановичем, на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 лютого 2018 року, ухвалене у складі суддіГуденко О. А., та постанову апеляційного суду Миколаївської області від 4 червня 2018 року,прийняту колегією у складі суддів: Серебрякової Т. В., Галущенка О. І., Лисенка П. П., та касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на постанову апеляційного суду Миколаївської області від 4 червня 2018 року,

Короткий зміст позовних вимог за первісним і зустрічним позовом

У червні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з позовом до ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_5 і ОСОБА_6, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.

В обґрунтування позову зазначили, що є власниками квартири АДРЕСА_1 по 1/2 частці кожна.

У 2003 році вони виїхали за межі міста ОСОБА_7 і ОСОБА_3, скориставшись їх відсутністю, без дозволу і відома власників вселився до зазначеної квартири.

Станом на час розгляду справи у квартирі АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_3, його дружина ОСОБА_4, їх син - малолітній ОСОБА_5 та син ОСОБА_4 від першого шлюбу - малолітній ОСОБА_6

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вказують, що, повернувшись до міста Миколаєва у 2015 році, вони не мають можливості потрапити до своєї квартири та позбавлені можливості користуватися нею через проживання там відповідачів.

За таких обставин просили усунути їм перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4 та малолітніх ОСОБА_5 і ОСОБА_6 .

У жовтні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_5 і ОСОБА_6, звернулися із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, про визнання права на користування квартирою.

В обґрунтування зустрічного позову зазначили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є відповідно мамою та сестрою ОСОБА_3 .

У спірну квартиру ОСОБА_3 вселився у 1979 році як член сім`ї ОСОБА_1 при отриманні нею ордеру на зайняття цього жилого приміщення та постійно там проживав. У 2003 році ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виїхали на постійне проживання до Республіки Італія, а він продовжив проживати у квартирі, за власні кошти її утримував, іншого житла не має.

Починаючи з 2014 року, разом з ним у спірній квартирі АДРЕСА_1 проживають його дружина ОСОБА_4 та малолітні діти: ОСОБА_5, 2014 року народження, та ОСОБА_6, 2008 року народження.

Вказують, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не позбавлені права користування квартирою і за бажання можуть проживати у ній.

За таких обставин просили визнати за ОСОБА_3, ОСОБА_4, а також малолітніми ОСОБА_5 та ОСОБА_6 право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 лютого 2018 рокуу задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_5 і ОСОБА_6, відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 у 1979 році вселився до спірної квартири як малолітній син наймача - ОСОБА_1 - і має право користування нею, яке не припинилося, тому проживання у цій квартирі його малолітнього сина ОСОБА_5 і дружини ОСОБА_4 із сином від першого шлюбу - малолітнім ОСОБА_6, також є правомірним.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_3 і малолітній ОСОБА_5 за законом мають право користування квартирою АДРЕСА_1, тому визнання цього права за рішенням суду не вимагається, а ОСОБА_4 і малолітній ОСОБА_6 самостійного права користування квартирою не мають, у зв`язку з чим у цій частині позов безпідставний.

Постановою апеляційного суду Миколаївської області від 4 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 лютого 2018 року у частині вирішення первісного позову скасовано і ухвалено у цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Усунено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_6 .

У іншій частині рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 лютого 2018 року залишено без змін.

Стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у відшкодування судового збору по 852,60 гривень кожній.

Задовольняючи частково первісний позов, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_6 не є членами сім`ї власників квартири, вселилися без їх згоди, тому не мають права користування цим жилим приміщенням і на вимогу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 підлягають виселенню.

Відмовляючи у виселенні ОСОБА_3 і малолітнього ОСОБА_5, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_3, як син наймача, набув право користування квартирою у момент вселення до неї у 1979 році і це право не втратив, а для вселення до батьків їх неповнолітніх дітей дозвіл власника не вимагається.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 лютого 2018 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову сторони не оскаржили і у цій частині апеляційний суд рішення не переглядав.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У червні 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просили постанову апеляційного суду Миколаївської області від 4 червня 2018 року у частині задоволення позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасувати і залишити в силірішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 лютого 2018 року у цій частині.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням процесуального права.

Заявники зазначають, що ОСОБА_4 отримала усну згоду від матері ОСОБА_3 - ОСОБА_1 - на вселення у квартиру в день укладення шлюбу.

Вказують, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 знали про їх проживання у квартирі і протягом тривалого часу не заперечували проти цього; саме вони несли витрати на утримання житла, ремонтували його, сплачували комунальні платежі.

Вважають, що наявність у позивачів за первісним позовом статусу власників квартири АДРЕСА_1 є спірним, так як вони оскаржили приватизацію ними цього житла у судовому порядку.

На думку заявників, виселення ОСОБА_4 призведе до порушення прав малолітнього ОСОБА_5, оскільки фактично розлучить дитину із матір`ю.

Також у червні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 лютого 2018 року повністю, а постанову апеляційного суду Миколаївської області від 4 червня 2018 року - у частині відмови у задоволенні первісного позову, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов у повному обсязі.

Вказує, що з грудня 1992 року ОСОБА_3 зареєстрований та проживав у квартирі АДРЕСА_2, тому висновок судів попередніх інстанцій про безперервне проживання ОСОБА_3 у спірній квартирі з 1979 року є помилковим.

Зазначає, що відповідач за первісним позовом проживав у квартирі АДРЕСА_1 на підставі договору оренди із ОСОБА_1 від 1 вересня 2000 року; вона як співвласник згоди на укладення такого договору не надавала. Ці обставини встановлені рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, і мають преюдиційне значення, що не враховано судами попередніх інстанцій.

Вважає, що, оскільки ОСОБА_3 вселився у спірну квартиру у 2000 році на підставі договору оренди, строк дії якого закінчився, він безпідставно продовжує користуватися цим житлом.

Позиція інших учасників справи

У серпні 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_2, у якому послалися на безпідставність її доводів. Вказали, що рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 4 травня 2016 року, яке набрало законної сили, встановлено факт постійного проживання ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 з 1979 року по день ухвалення рішення. Зазначають, що договір оренди від 1 вересня 2000 року є неналежним доказом, так як не підписаний ОСОБА_2, має неточності у паспортних даних ОСОБА_1 і не зареєстрований у житлово-експлуатаційній організації.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і зупинено виконання постанови апеляційного суду Миколаївської області від 4 червня 2018 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_3, а ОСОБА_2 - сестрою.

ОСОБА_1 у 1979 році отримала ордер на вселення у квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю у складі трьох осіб, у тому числі на сина ОСОБА_3

12 липня 2000 року Управління майном комунальної власності Миколаївської міської ради видало ОСОБА_1 і ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на зазначену квартиру у рівних частках - по 1/2 частці.

Згідно з довідкою про склад сім`ї наймача ізольованої квартири станом на час приватизації у квартирі АДРЕСА_1 проживали і зареєстровані дві особи: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

З довідки № 47 від 7 квітня 2015 року, виданої Товариством з обмеженою відповідальністю "Центральний-1", суди встановили, що у різні періоди у вказаній квартирі були зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_3, ОСОБА_2 Станом на дату видачі довідки у квартирі залишається зареєстрованою лише ОСОБА_1 . Починаючи з 10 грудня 1992 року, ОСОБА_3 значиться зареєстрованим у квартирі АДРЕСА_2 .

Відповідно до виданого Управлінням майном комунальної власності Миколаївської міської ради свідоцтва про право власності на житло від 11 лютого 2000 року, квартира АДРЕСА_2 у рівних частках належить ОСОБА_3 і ОСОБА_9 .

З довідки Центрального районного відділу м. Миколаєва Управління державної міграційної служби України в Миколаївській області від 18 травня 2015 року за вих. № 2/1-1199 суди встановили, що ОСОБА_3 під час документування паспортом вперше - 3 листопада 1992 року - у заяві на отримання паспорту зазначив адресою проживання квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з актом про проживання від 14 травня 2015 року, підписаного мешканцями будинку по АДРЕСА_3, ОСОБА_3 з 1979 року по час складання акта проживає у квартирі № 70 цього будинку.

14 лютого 2014 року ОСОБА_3 уклав шлюб з ОСОБА_10 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 народився їх син ОСОБА_5 . Крім того, з ОСОБА_4 проживає її малолітній син від першого шлюбу ОСОБА_6, 2008 року народження.

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_3 з вимогою про виселення зі спірної квартири протягом семи днів, на яку 28 травня 2015 року ОСОБА_3 надав відповідь щодо правомірності свого проживання у цій квартирі.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 березня 2016 року у справі № 490/4622/15-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 20 вересня 2016 року, задоволено позов ОСОБА_3, скасовано розпорядження Управління комунальної власності Миколаївської міської ради № 3830-р від 28 лютого 2000 року про приватизацію ОСОБА_9 та ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_2, визнано недійсним видане 28 лютого 2000 року Управлінням комунальної власності Миколаївської міської ради свідоцтво про право власності на цю квартиру.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2016 року у справі № 490/2488/16-ц, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні позову до Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради, Державного комунального підприємства "Житло", Товариства з обмеженою відповідальністю "Житло", ОСОБА_1 і ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області, Товариство з обмеженою відповідальністю "Центральний-1", ОСОБА_9, про встановлення факту постійного проживання у квартирі АДРЕСА_1 з квітня 1979 року, визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації і свідоцтва про право власності на це нерухоме майно.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 13 лютого 2018 року відмовлено у перегляді рішення апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2016 року за нововиявленими обставинами.

Оцінивши зазначені докази у взаємному зв`язку, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_3 у 1979 році як малолітній син наймача вселився у квартиру АДРЕСА_1 і безперервно там проживає, тому зберігає право користування нею.

Обставини, встановлені рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2016 року, суди не враховували, оскільки дійшли висновку, що вони не мають правового значення при вирішенні цієї справи і не спростовують наявність у ОСОБА_3 права користування квартирою.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційних скарг, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Щодо позовних вимог про виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_6 .

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

За змістом частини першої статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме: подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Таким чином право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статті 383, 391 ЦК України передбачають право власника вимагати захисту порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).

Згідно положень частини третьої статті 116 ЖК Української РСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Таким чином, при вирішенні спору щодо виселення із жилого приміщення особи, яка не є членом сім`ї власника, суди повинні перевірити дотримання встановленого порядку її вселення, наявність згоди на це власника та обумовлення угодою між ними певного порядку користування жилим приміщенням.

Встановивши, що ОСОБА_4 і її малолітній син ОСОБА_6 не є і не були членами сім`ї власників квартири АДРЕСА_1 і докази згоди останніх на їх вселення до цього житла відсутні, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_6 не набули у встановленому законодавством порядку права користування даною квартирою, проживають там безпідставно і підлягають виселенню.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_4 отримала усну згоду від матері ОСОБА_3 - ОСОБА_1 - на вселення у квартиру в день святкування укладення шлюбу, касаційний суд відхиляє, оскільки жодних доказів такого у розумінні цивільного процесуального законодавства не надано, а ОСОБА_1 надання відповідної згоди заперечує. Крім того, співвласником спірної квартири є і ОСОБА_2, згода якої також потребується при вселенні до цього житла.

Посилання заявників на те, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 знали про їх проживання у квартирі і протягом тривалого часу не заперечували проти цього, саме вони несли витрати на утримання житла і ремонтували його, а іншого житла не мають, не спростовує правильності висновків апеляційного суду щодо виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_6 .

Тривале проживання певних осіб у квартирі саме по собі не є підставою для набуття ними права користування таким жилим приміщенням, оскільки відповідне право виникає з визначених законодавством правових підстав, у тому числі у разі вселення до квартири зі згоди власника, чого у цій спраі не встановлено.

Відсутність у осіб, які безпідставно проживають у жилому приміщенні, іншого житла на праві власності не може мати наслідків обмеження прав власників у володінні, користуванні і розпорядженні своїм майном, тому доводи касаційної скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про відсутність у них іншого житла на праві власності не мають правового значення.

Посилання заявників на те, що право власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 є спірним, так як вони оскаржили приватизацію цього житла у судовому порядку, касаційний суд відхиляє, так як на час розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій право власності позивачів за первісним позовом не спростовано і є чинним.

Доводи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про те, що виселення ОСОБА_4 призведе до порушення прав малолітнього ОСОБА_5, оскільки фактично розлучить дитину із матір`ю, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки жодних питань щодо місця проживання матері і дитини чи порядку їх спілкування суди у цій справі не вирішували.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України").

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення в частині вирішення позовних вимог про виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_6 з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду у відповідній частині - без змін.

Щодо позовних вимог про виселення ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_5 .

Відмовляючи у виселенні ОСОБА_3 і малолітнього ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_3 правомірно вселився у спірну квартиру у 1979 році, постійно там проживав і зберігає право користування нею на час розгляду справи, а дозволу власників майна на вселення до батьків їх неповнолітніх дітей не вимагається. Встановлені рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2016 року у справі № 490/2488/16-ц обставини апеляційний суд вважав такими, що не мають правового значення і не спростовують право ОСОБА_3 на користування квартирою.

Проте такі висновки суду апеляційного суду є передчасними.

Так, частина четверта статті 82 ЦПК України визначає, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Предметом позову у справі № 490/2488/16-ц було, зокрема, встановлення факту постійного проживання ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 з квітня 1979 року.

Апеляційний суд Миколаївської області у рішенні від 1 липня 2016 року встановив, що на час приватизації ОСОБА_1 і ОСОБА_2 спірної квартири у липні 2000 року ОСОБА_3 у ній не проживав. Також суд послався на існування договору оренди квартири АДРЕСА_1 від 1 вересня 2000 року, укладеного ОСОБА_3 із ОСОБА_1 . За таких обставин суд дійшов висновку про недоведеність постійного проживання ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 з моменту вселення до неї в 1979 році і на час розгляду справи.

Посилаючись на те, що встановлені рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2016 року обставини не мають правового значення, суд апеляційної інстанції не врахував вимоги статті 82 ЦПК України, згідно з якою обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій бере участь особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Стаття 367 ЦПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

У порушення вимог цієї норми апеляційний суд не спростував доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про те, що рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2016 року встановлено факт непроживання ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 на час її приватизації - у липні 2000 року.

Незважаючи на зазначення у вказаному рішенні про існування договору оренди від 1 вересня 2000 року як правової підстави вселення і проживання ОСОБА_3 у квартирі з вересня 2000 року, суд апеляційної інстанції ці обставини не перевірив.

Касаційний суд, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, процесуальної можливості усунути допущені апеляційним судом недоліки не має, так як не може переоцінювати докази, встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, або встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Оскільки суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, у порушення статті 82 ЦПК України не врахував обставини, встановлені рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2016 року у справі № 490/2488/16-ц, яке набрало законної сили, та не з`ясував правову підставу вселення ОСОБА_3 у спірну квартиру у вересні 2000 року (строковий договір оренди), на що посилаються власники ОСОБА_1 і ОСОБА_2, прийнята апеляційнимсудом постанова в частині вирішення позовних вимог про виселення ОСОБА_3 і малолітнього ОСОБА_5 не може вважатися законною і обґрунтованою, тому відповідно до статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду належить урахувати викладене, встановити характер правовідносин сторін, оцінити у відповідності до вимог цивільного процесуального законодавства рішення апеляційного суду Миколаївської області від 1 липня 2016 року у справі № 490/2488/16-ц, перевірити доводи власників квартири щодо непроживання ОСОБА_3 у квартирі станом на липень 2000 року та тимчасове його вселення на підставі строкового договору оренди у вересні 2000 року і ухвалити судове рішення по суті позовних вимог відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення без змін рішення апеляційного суду в частині виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_6, а в частині вирішення позовних вимог про виселення ОСОБА_3 і малолітнього ОСОБА_5 передає справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо поновлення виконання постанови апеляційного суду

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання.

Оскільки суд дійшов висновку про залишення без задоволення касаційної скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4, відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України касаційний суд поновлює виконання постанови апеляційного суду Миколаївської області від 4 червня 2018 року в частині усунення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_6 .

Керуючись статтями 409, 410, 411, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану її представником - адвокатом Камінським Валерієм Івановичем, задовольнити частково.

Постанову апеляційного суду Миколаївської області від 4 червня 2018 року в частині вирішення позовних вимог про виселення ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_5 скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову апеляційного суду Миколаївської області від 4 червня 2018 року в частині усунення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_6 залишити без змін.

Поновити виконання постанови апеляційного суду Миколаївської області від 4 червня 2018 року в частині усунення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_6 .