Позовна заява мотивована тим, що 12 вересня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ВАТ "Райффайзен Банк Аваль"), правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 014/8701/82/77026, за умовами якого, позичальнику наданий кредит у сумі 62 600,00 грн строком до 12 вересня 2018 року зі сплатою 21,45 % річних. 12 січня 2010 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору, за умовами якої, позичальнику збільшено строк користування кредитом на 120 календарних місяців, у зв`язку з чим, датою остаточного погашення кредиту визначено 12 вересня 2028 року. Додатково позичальнику встановлено кредитні канікули з 12 січня 2010 року до 12 грудня

2010 року та погоджено новий графік погашення кредиту.

ОСОБА_1 належним чином не виконувала взяті на себе зобов`язань за кредитним договором, у зв`язку з чим станом на 06 квітня 2015 року виникла заборгованість у сумі 100 430,64 грн, з яких: 75 030,35 грн - заборгованість за кредитом, у тому числі прострочена заборгованість за кредитом у розмірі 373,09 грн, 8 207,90 грн - заборгованість за відсотками, у тому числі прострочена заборгованість за відсотками у розмірі 7 105,57 грн, 17 192,39 грн - пеня.

13 лютого 2015 року банк направив ОСОБА_1 вимогу про дострокове виконання зобов`язань за кредитним договором, яка нею не виконана.

Посилаючись на вказані обставини, ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" просило стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість станом на 06 квітня 2015 року за кредитним договором від 12 вересня 2008 року № 014/8701/82/77026 у сумі

Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 28 серпня 2015 року позов ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором

від 12 вересня 2008 року № 014/8701/82/77026 у розмірі 100 430,64 грн, із яких: заборгованість за тілом кредиту - 75 030,35 грн, заборгованість за процентами -

8 207,90 грн, пеня за прострочення кредиту та відсотків - 17 192,39 грн.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2015 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду задоволено, заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 серпня 2015 року скасовано, справу призначено до розгляду в загальному судовому порядку.

04 лютого 2016 року ОСОБА_1 подала зустрічний позов до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про визнання недійсною додаткової угоди.

Зустрічний позов мотивовано тим, що пункт 2.3 додаткової угоди № 1 до кредитного договору не відповідає вимогам чинного законодавства України, зокрема

статтям 1048, 1054 ЦК України та статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів".

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила визнати пункт 2.3 додаткової угоди № 1 до кредитного договору від 12 вересня 2008 року № 014/8701/82/77026, укладеного між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1, недійсним. Крім того, у зв`язку з тим, що укладення додаткової угоди відбулося під впливом тяжкої для неї обставини та на вкрай невигідних для неї умовах, просила визнати додаткову угоду № 1 до кредитного договору від 12 вересня 2008 року № 014/8701/82/77026, укладену між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1, також недійсною.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року позовні вимоги ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором у розмірі 93 590,18 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення в частині первісного позову мотивоване тим, що вимоги позивача в частині стягнення боргу за тілом кредиту та процентами є обґрунтованими, оскільки позичальник порушив умови кредитного договору, проте вимоги про стягнення пені підлягають задоволенню у межах спеціальної позовної давності, тобто за один рік.

У частині вимог за зустрічним позовом рішення мотивоване тим, що надані відповідачем документи жодним чином не підтверджують того, що додаткова угода від 12 січня 2010 року № 1 укладена під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Крім того, відсутні підстави для визнання недійсними пунктів 1.1 та 2.3 додаткової угоди від 12 січня 2010 року № 1, оскільки ці вимоги є недоведеними та необґрунтованими, а збільшення строку дії договору пов`язано з виникненням боргу та наданню відповідачу кредитних канікул. До того ж, сплив позовної давності щодо вимог за зустрічним позовом, про який заявлено позивачем, не підлягає застосуванню, враховуючи те, що підстав для задоволення зустрічного позову немає і суд відмовляє в їх задоволені по суті спору, а не у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 21 лютого 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про визнання недійсної додаткової угоди скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимогах у зв`язку зі спливом позовної давності.

У решті рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог за позовом банку про стягнення боргу за тілом кредиту, процентами та пені на загальну суму 93 590,18 грн, оскільки такий висновок є правильним та таким, що ґрунтується на вимогах закону. Разом з тим апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову щодо визнання недійсним пункту 2.3 додаткової угоди № 1 до кредитного договору

від 12 вересня 2008 року, укладеного між сторонами, оскільки встановив порушення вимог статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" у момент вчинення оспорюваної додаткової угоди, проте вважав, що відповідач звернулась до суду із зустрічним позовом поза межами позовної давності, про застосування якої заявлено позивачем, тому відмовив у задоволенні зустрічного позову з інших підстав.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У липні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду міста Києва від 21 лютого 2018 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити її зустрічні позовні вимоги, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що пункт 2.3 додаткової угоди не відповідає вимогам статей 1048, 1054 ЦК України, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", проте апеляційний суд відмовив у задоволенні зустрічного позову з підстав пропуску строку позовної давності, але зустрічний позов подано відповідно до вимог статті 123 ЦПК України, а отже, в межах строку, передбаченого статтею 123 ЦПК України. Крім того, додаткову угоду до кредитного договору укладено з

ОСОБА_1 під впливом тяжких для неї обставин і на вкрай невигідних умовах, тому на підставі статті 233 ЦК України додаткова угода підлягає визнанню недійсною.

До того ж, апеляційний суд не дослідив, що умови пункту 16.3 кредитного договору суперечать чинному законодавству, тому нарахування пені у розмірі 1 % від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки є незаконним.

У листопаді 2018 року від ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому заявник просить залишити вказану касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Встановлено, що 12 вересня 2008 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та

ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 014/8701/82/77026, за умовами якого відповідачу наданий кредит у сумі 62 600,00 грн строком до 12 вересня 2018 року, зі сплатою 21,45 % річних. Погашення кредиту повинно відбуватися щомісячно, 12 числа кожного календарного місяця, протягом всього строку дії договору шляхом здійснення платежів у розмірі 1 270,56 грн.

12 січня 2010 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору від 12 вересня 2008 року

№ 014/8701/82/77026, відповідно до якої сторони досягли згоди про зміну умов погашення кредиту, відповідно до якої строк повернення кредиту збільшено

до 12 вересня 2028 року (пункт 1.1 додаткової угоди).

Станом на дату укладення додаткової угоди фактична заборгованість позичальника за кредитним договором зі сплати суми кредиту складає 59 990,85 грн (пункт 2.1 додаткової угоди).

Згідно з пунктом 2.2 додаткової угоди станом на дату укладення цієї угоди заборгованість позичальника за кредитним договором, строк якої настав, складає

7 458,57 грн, у тому числі: 209,22 грн - заборгованість із погашення суми кредиту та

7 249,57 грн - заборгованість із погашення процентів.

Відповідно до оскаржуваного пункту 2.3 додаткової угоди № 1 із 12 січня 2010 року фактична заборгованість за сумою кредиту збільшується на суму заборгованості за процентами, тобто на 7 249,57 грн.

Згідно з пунктами 3.1, 3.1.1 додаткової угоди № 1 сторони домовились тимчасово на період із 12 січня 2010 року до 12 грудня 2010 року (кредитні канікули) зменшити розмір щомісячного платежу позичальника за кредитним договором, зокрема: протягом дії строку кредитних канікул сукупна заборгованість позичальника зі сплати процентів за кредитом відповідно до умов кредитного договору становить

10 511,59 грн, яка підлягає сплаті - 45,70 % річних, шляхом здійснення щомісячних платежів у розмірі 400,00 грн.

13 лютого 2015 року відповідачу направлено вимогу про дострокове виконання зобов`язань у зв`язку з порушеннями умов кредитного договору та додаткової угоди та надано строк для погашення - не більше 30 календарних днів із дати цієї вимоги.

Отже, реалізувавши своє право на повернення кредиту достроково, банк змінив строк виконання зобов`язання з 12 вересня 2028 року на 15 березня 2015 року.

Задовольняючи частково позов та стягуючи заборгованість станом на 06 квітня

2015 року, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги позивача в частині стягнення боргу за тілом кредиту та процентами є обґрунтованими, оскільки позичальник порушив умови кредитного договору, проте вимоги про стягнення пені підлягають задоволенню у межах спеціальної позовної давності, тобто за один рік.

У частині відмови у задоволенні зустрічного позову рішення суду мотивоване тим, що надані відповідачем документи жодним чином не підтверджують того, що додаткова угода від 12 січня 2010 року № 1 укладена під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Крім того, відсутні підстави для визнання недійсними пунктів 1.1 та 2.3 додаткової угоди від 12 січня 2010 року № 1, оскільки ці вимоги є недоведеними та необґрунтованими, а збільшення строку дії договору пов`язано з виникненням боргу та наданням відповідачу кредитних канікул. До того ж, сплив позовної давності щодо вимог за зустрічним позовом, про який заявлено позивачем, не підлягає застосуванню, враховуючи те, що підстав для задоволення зустрічного позову немає і суд відмовив у їх задоволенні по суті, а не у зв`язку з пропуском позовної давності.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог банку про стягнення боргу за тілом кредиту, процентами та пені на загальну суму 93 590,18 грн, оскільки такий висновок є правильним та обґрунтованим. Разом з тим апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними пункту 2.3 додаткової угоди, оскільки суд вважав, що тіло кредиту не може збільшуватись за рахунок заборгованості за процентами та вбачав у цьому порушення вимог статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", проте відповідач звернулась до суду із зустрічними позовом поза межами позовної давності, про застосування якої заявлено позивачем.

Верховний Суд не погоджується в повній мірі з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо визначеного розміру стягнутої заборгованості та із судом апеляційної інстанції в частині вирішення зустрічного позову з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо свободи договору

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 627 ЦК України закріплено принцип свободи договору, а саме: відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 6 ЦК України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Узагальнюючи наведене, можна дійти висновку, що цивільно-правове регулювання має дозвільну спрямованості, що уособлюється у загальному принципі приватного права: "дозволено все, що не заборонено законом".

Отже, свобода визначення умов договору є однією із складових свободи договору. Відповідно, зміна договору відбувається за згодою сторін (статтю 651 ЦК України).

Щодо строку нарахування відсотків за кредитним договором

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Частиною першою статті 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів.

Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Саме такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та

від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).

Щодо позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За змістом статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Щодо недійсності правочину

Згідно із статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно з частиною другою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" у редакції, чинній на час укладання спірних договорів, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо);

е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. У разі ненадання зазначеної інформації суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Відповідно до статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" у редакції, чинній, на час укладання спірних договорів, яка регулює визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними (окремих положень, а не договору в цілому).

Відповідно до частини п`ятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" у редакції, чинній на час укладання кредитного договору, до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача;

3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Статтею 233 ЦК України встановлено також, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведене, висновок апеляційного суду про те, що умови пункту 2.3 додаткової угоди № 1 щодо збільшення фактичної заборгованість за сумою кредиту на суму заборгованості за процентами - суперечить вимогам чинного законодавства, а саме статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" є помилковим, оскільки зміна умов договору за згодою сторін, у тому числі шляхом збільшення суми кредиту за рахунок простроченої заборгованості за відсотками за кредитом, відповідає принципу свободи договору, не суперечить вимогам цивільного законодавства і положенням статті 11 названого Закону, а є реалізацією правомочностей сторін договору, а тому підстави для визнання цього пункту додаткової угоди недійсним відсутні.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсними оскаржуваних пунктів додаткової угоди на підставі статті 233 ЦК України, оскільки відповідачем не доведено, що умови пункту 1.1 додаткової угоди про пролонгацію строку дії кредитного договору на 10 років та про зарахування заборгованості за процентами у рахунок кредитної заборгованості - є вкрай невигідними умовами для відповідача, крім того, судом враховано, що додаткова угода одночасно передбачала кредитні канікули для відповідача тривалістю 1 рік.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення заборгованості за тілом кредиту у розмірі 75 030,35 грн є правильними, оскільки відповідач не виконувала належним чином зобов`язання за кредитним договором.

Разом з тим висновки судів про стягнення з ОСОБА_1 пені та відсотків за період

з 16 березня 2015 року по 06 квітня 2015 року є помилковими, оскільки строк повернення кредиту змінено банком із 12 вересня 2028 року на 15 березня 2015 року шляхом пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості, тому зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти та пеню за кредитом. З урахуванням наведеного, вимоги позивача про стягнення процентів за період із 16 березня 2015 року по 06 квітня 2015 року є безпідставними, а тому не підлягають задоволенню.

Враховуючи викладене, стягненню підлягає заборгованість за відсотками у розмірі 7 237,85 грн та пеня у розмірі 8 706,63 грн, яка існувала на день закінчення строку дії кредитного договору. Вимоги банку про стягнення заборгованості за відсотками у сумі 970,05 грн (8 207,90 - 7 237,85) та пені у сумі 1 645,30 грн (10 351,93 - 8 706,63), тобто поза межами строку дії договору є безпідставними, а тому рішення суду першої та апеляційної інстанцій підлягають зміні шляхом зменшення сум стягуваної заборгованості.

Відповідно до статті 412 ЦПК України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Статтею 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, зміни рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині стягнення розміру заборгованості за відсотками та пенею, а також про скасування рішення апеляційного суду в частині вирішення вимог зустрічного позову із залишенням у цій частині в силі рішення суду першої інстанції.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, то з ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 176,32 грн.

Керуючись статтями 141, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 21 лютого 2018 року змінити у частині вирішення первісного позову про стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" заборгованості за відсотками за користування кредитом із 8 207,90 грн до 7 237,85 грн та пенею з 10 351,93 грн до 8 706,63 грн.