треті особи: ОСОБА_5, Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області, приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенець Олександр Анатолійович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 травня 2018 року у складі судді Корнієнка С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Невідомої Т. О., Пікуль А. А.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області, приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенець О. А., про усунення перешкод у користуванні майном, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Позовна заява мотивована тим, що вона згідно з договором купівлі-продажу від 18 серпня 2015 року, укладеного з ОСОБА_5, є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 є членами сім`ї попереднього власника, добровільно звільнити придбаний нею житловий будинок відмовляються.

Вказувала, що проживання вказаних осіб, які не є членами її сім`ї і дозволу на проживання яких вона не давала, обмежує її права власника майна на володіння, користування і розпорядження належним їй майном.

На підставі вказаного ОСОБА_1 просила суд: виселити

ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з житлового будинку

по АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення; визнати ОСОБА_2,

ОСОБА_3, ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 та зняти їх з реєстрації місця проживання за цією адресою; зобов`язати ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 не чинити їй перешкоди у здійсненні нею права володіння, розпорядження житловим будинком і земельною ділянкою, що розташовані по

Заперечуючи проти задоволення позову ОСОБА_1, у листопаді

2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 пред`явили зустрічний позов про визнання права користування житловим приміщенням.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що у 1980 році ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_5 та після набуття останнім у власність житлового будинку по АДРЕСА_1 вселилася до нього як член сім`ї. ОСОБА_4, 1982 року народження, і ОСОБА_3, 1988 року народження, зареєстровані та проживають в указаному житловому будинку з народження. Весь цей час вони добросовісно користувалися житловим приміщенням, несли тягар його утримання, оплачували комунальні послуги, іншого житла вони не мають. Крім того, між колишнім подружжям ОСОБА_2 і ОСОБА_5 існує спір з приводу поділу спільного майна подружжя, зокрема, й житлового будинку та земельної ділянки, що розташовані по

АДРЕСА_1, що ставить

під сумнів законність придбання цього майна ОСОБА_1 .

На підставі вказаного, ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 просили суд визнати за ними право користування житловим будинком по

Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 листопада 2017 року зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області, приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенець О. А., ОСОБА_5, про визнання права на користування житловим приміщенням прийнято до спільного розгляду з позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 травня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Виселено ОСОБА_7, ОСОБА_4 і ОСОБА_3 із житлового будинку по АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Стягнуто з ОСОБА_7, ОСОБА_4 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 213,00 грн з кожного.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_2, ОСОБА_4 і ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі не мають права користування спірним житловим будинком і незалежно від часу проживання у ньому на вимогу власника цього житла повинні звільнити його. У зв`язку з цим зайвими є вимоги про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні житлом.

Оскільки право користування відповідачами житловим будинком

по АДРЕСА_1 було похідним від права володіння зазначеним майном ОСОБА_5, який згідно з договором купівлі-продажу від 18 серпня 2015 року відчужив його ОСОБА_1, то підстав для задоволення їх зустрічного позову немає.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області

від 15 травня 2018 року змінено. Виключено з мотивувальної частини рішення суду посилання на статті 116, 157 ЖК Української РСР та статтю 405 ЦК України. В іншій частині рішення міськрайонного суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачі проживають і зареєстровані у спірному житловому будинку, чим порушують права ОСОБА_1, як єдиного власника цього майна, на володіння, користування і розпорядження своїм майном, а тому суд першої інстанції

з урахуванням встановлених у справі обставин дійшов обґрунтованого висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення позову ОСОБА_1 і виселення відповідачів зі спірного будинку. Суд послався також на статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) .

Крім того, право на користування спірним житлом у відповідачів було похідним від права на володіння і користування зазначеною нерухомістю ОСОБА_5, який 18 серпня 2015 року скористався своїм правом на відчуження належного йому майна. Оскільки колишній власник відчужив майно, то члени його сім`ї є такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Разом з тим, суд першої інстанції при вирішенні цього спору безпідставно послався на положення статей 116, 157 ЖК Української РСР та статті 405 ЦК України, оскільки правильним є застосування норм ЦК України (435-15) про захист права власності та статті 156 ЖК Української РСР. Однак, вказані обставини не вплинули на правильність вирішення спору районним судом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2, ОСОБА_4 і ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову

ОСОБА_1 відмовити, а їх зустрічний позов задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу і зупинено виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення касаційного провадження.

У лютому 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2019 року зазначену справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2019 року зупинено касаційне провадження у справі № 362/3042/17(провадження № 61-21св19)

до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 569/4373/16-ц (провадження № 61-23044св18)

за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9, треті особи: ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, про виселення, за касаційною скаргою

ОСОБА_8 на рішення Апеляційного суду Рівненської області

від 01 грудня 2016 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року відновлено касаційне провадження у даній справі у зв`язку з розглядом Великою Палатою Верховного Суду вищевказаної справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що положеннями цивільного законодавства не передбачено підстав для виселення із житлового приміщення осіб, які на законних підставах вселилися до нього як члени сім`ї наймача цього житла, та продовжують користуватися житловим приміщенням. Крім того, апеляційний суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин положення статей 116, 157 ЖК Української РСР, які виключають можливість виселення осіб без надання іншого житлового приміщення. Крім того, іншого житла заявники (відповідачі у справі) не мають. Судами не враховано, що між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 існує спір з приводу поділу спільного майна подружжя, зокрема, й житлового будинку

по АДРЕСА_1, що ставить під сумнів законність придбання цього майна ОСОБА_1

Посилались на неврахування судами статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідної прецедентної практики Європейського суду з прав людини.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2019 року ОСОБА_1 і ОСОБА_5 подали відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи, тому підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає.

При цьому посилаються на відповідну практику Верховного Суду України, зокрема у постанові від 05 листопада 2014 року № 6-158 цс 14.

У додаткових поясненнях, поданих до Верховного Суду у жовтні 2019 року, ОСОБА_1 і ОСОБА_5 просили врахувати відмінність фактичних обставин, встановлених у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження

№ 14-298 цс 19, та у цій справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_5 був власником житлового будинку з надвірними будівлями

за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом

від 17 липня 1984 року, а ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 як члени його сім`ї проживали в ньому.

ОСОБА_2 та ОСОБА_5 з 20 вересня 1980 року перебували

у зареєстрованому шлюбі, в цьому ж році вселилася в житловий будинок,

в якому, проживала разом з народженими у шлюбі дітьми: ОСОБА_4,

1982 року народження та ОСОБА_3, 1988 року народження.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області

від 25 березня 2013 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 розірвано.

Згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого 18 серпня 2015 року приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенцем О. А., ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_1 купила житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку, площею 0,0840 га, кадастровий номер 3221455300:01:065:0028, на який він розташований.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області

від 02 червня 2016 року у справі № 362/6789/15-ц у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя та його виділення в натурі відмовлено (т.1, а. с. 36-39).

Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 14 лютого 2018 року (провадження № 61-3201 св 18) касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 21 липня 2016 року про відмову у задоволенні позову

з інших правових підстав скасовано. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 червня 2016 року залишено в силі (т.1, а. с. 236-239).

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 17 травня 2017 року, апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 лютого 2017 року у справі

№ 362/2139/16-ц скасовано та ухвалено нове. У задоволені позову ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки відмовлено (т.1, а. с.13-17).

Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 02 жовтня 2019року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Апеляційного суду Київської області від 17 травня 2017 року залишено без змін (провадження №61-22217 св 18).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2, ОСОБА_4 і ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду(частини перша, друга цієї статті).

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до частини першої статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Цю норму права застосував суд апеляційної інстанції.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Цю норму права апеляційний суд безпідставно виключив з рішення районного суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа- добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Колегія суддів вважає, що не є підставою для виселення членівсім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Такі висновки у подібній справі виклала Велика Палата Верховного Суду

у постанові від 21 серпня2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження

Задовольняючи позов про виселення, суди формально підійшли до встановлення фактичних обставин справи, не врахували необхідність дотримання наведених вище вимог національного законодавства, наведених конвенційних норм та прецедентної практики Європейського суду з прав людини.

По суті, суди виходили лише з одного факту, а саме, ОСОБА_1

є власником житлового будинку, а оскільки відповідачі не є членами її сім`ї й мали похідне право на проживання від прав колишнього власника,

то підлягають автоматичному виселенню.

Крім вищенаведеного, суди взагалі не врахували такі фактичні обставини,

а інші - не повністю встановили.

У справі, що розглядається, ОСОБА_1, придбаваючи житло, знала про проживання в ньому відповідачів, а саме членів сім`ї колишнього власника цього житла. Суди не вказали, чи набули вони охоронюваного законом право на мирне володіння майном у законний спосіб. При цьому не зазначили, чи виявила ОСОБА_1 розумну дбайливість про інтереси відповідачів, не з`ясувала, чи відмовляються відповідачі від свого права користування жилим приміщенням.

Крім того, суди взагалі не дали правової оцінки тому, що відповідачі проживають у спірному житловому будинку доволі тривалий період (колишня дружина ОСОБА_2 з дня одруження, з 1980 року, а їхні діти з дня народження, а саме з 1982 року та з 1988 року).

Суди не досліджували обставини того, чи мають відповідачі інше житло для проживання, що у цій справі має важливе юридичне значення для правильного вирішення спору.

Встановлення зазначених фактичних обставин, їх дослідження та первинна правова оцінка відноситься до повноваження суду першої та апеляційної інстанції, а без цього ухвалити законне, обґрунтоване й справедливе рішення Верховного Суду є неможливим.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).