У вересні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" (далі - ТОВ "ОТП Факторинг Україна") звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, доОСОБА_4, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 22 серпня 2008 року між Закритим акціонерним товариством "ОТП Банк" (далі - ЗАТ "ОТП Банк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "ОТП Банк" (далі - ПАТ "ОТП Банк"), і ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № ML-703/261/2008 (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав відповідачу кредит в розмірі 70 693 доларів США із встановленням плавучої процентної ставки в розмірі 5,49 % річних + FIDR, із щомісячним погашенням заборгованості згідно з графіком та остаточним поверненням до 23 серпня 2038 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором 22 серпня 2008 року між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_6 було укладено договір поруки № SR-703/261/2008 (далі - Договір поруки), за яким поручитель зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за повне та своєчасне виконання позичальником зобов`язань за Кредитним договором. 26 липня 2013 року між ПАТ "ОТП Банк" та ТОВ "ОТП Факторинг Україна" було укладено договір факторингу, за яким банк передав позивачу право вимоги, зокрема за вказаними Кредитним договором та Договором поруки. ОСОБА_4 не виконував належним чином взятих на себе зобов`язань, у зв`язку з чим в нього станом на 18 липня 2014 року утворилася заборгованість в розмірі 4 240 314,95 грн, з яких: за тілом кредиту - 69 907,52 доларів США, що еквівалентно 819 295,79 грн, за процентами - 9 165,55 доларів США, що еквівалентно 107 417,58 грн, за пенею - 3 313 601,57 грн. Враховуючи викладене, ТОВ "ОТП Факторинг Україна" просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вищевказану заборгованість та судові витрати.

В запереченні на позовну заяву представник ОСОБА_4, ОСОБА_6 - адвокат Пирогов О. І. зазначив, що ТОВ "ОТП Факторинг Україна" не є стороною укладених між банком та відповідачами договорів, доказів того, що воно є новим кредитором, не надало, тому зобов`язання не виконувалися. Позивач не може нараховувати проценти за користування кредитними коштами, а тим більше -використовувати в розрахунках як засіб платежу іноземну валюту, оскільки ТОВ "ОТП Факторинг Україна" не є установою банку і доказів його включення до державного реєстру фінансових установ, наявності в нього ліцензії на здійснення валютних операцій не надано. ТОВ "ОТП Факторинг Україна" також не надало розрахунку пені, належним чином посвідченої копії договору факторингу від 26 липня 2013 року, свого банківського рахунку для сплати заборгованості, тому позовні вимоги є необґрунтованими. Крім цього, представник відповідачів просив застосувати позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в позові, посилаючись на те, що прострочена заборгованість за кредитом виникла 22 січня 2009 року, тобто з цієї дати банку було відомо про порушення його права та розпочався перебіг позовної давності.

Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 19 березня 2015 року у складі судді Сугачової О. О., з урахуванням ухвали цього суду від 31 березня 2015 року про виправлення описки (помилки), позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" заборгованість за кредитним договором від 22 серпня 2008 року № ML-703/261/2007 у розмірі 1 853 426,74 грн. Стягнуто з ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" судовий збір у розмірі 3 441 грн, в рівних частках з кожного. В іншій частині вимог відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_4 порушив умови Кредитного договору, внаслідок чого утворилася заборгованість, що підлягає стягненню солідарно з нього та поручителя на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна", яке у передбачений законом спосіб за договором факторингу набуло право вимоги. Зважаючи на положення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), розмір нарахованої позивачем пені підлягає зменшенню до 926 713,37 грн, що дорівнює сумі заборгованості за тілом кредиту та процентами. Доводи представника відповідачів щодо неправильного розрахунку в іноземній валюті не заслуговують на увагу, так як правовідносини між банком та відповідачами виникли при отриманні кредитних коштів у доларах США. Оскільки умовами Кредитного договору визначено дату остаточного повернення кредиту 23 серпня 2038 року і останній платіж на погашення процентів за користування кредитом позичальник здійснив 12 червня 2014 року, то підстави для застосування позовної давності відсутні.

Справа розглядалася судом апеляційної інстанції неодноразово.

Останнім рішенням Апеляційного суду Харківської області від 26 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Московського районного суду міста Харкова від 19 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" заборгованість за Кредитним договором від 22 серпня 2008 року № ML-703/261/2007 в розмірі 221 463,80 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 18 липня 2014 року становить 2 591 126,46 грн, яка складається з тіла кредиту в сумі 69 907,52 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 18 липня 2014 року еквівалентно 819 295,79 грн, з нарахованих та несплачених процентів у сумі 40 824,44 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 18 липня 2014 року еквівалентно 477 645,90 грн, та пені в сумі 1 295 563,23 грн, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 18 липня 2014 року еквівалентно 110 731,90 доларів США. В задоволенні позовних вимог ТОВ "ОТП Факторинг Україна" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_4 не виконував належним чином своїх зобов`язань за Кредитним договором, останній платіж здійснив 22 червня 2009 року, тому, подавши позов 16 червня 2013 року, позивач пропустив позовну давність щодо частини періодичних щомісячних платежів, відповідно на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за тілом кредиту станом на 18 липня 2014 року, за процентами - за період з 23 вересня 2010 року по 23 вересня 2013 року та, з урахуванням уточнених позовних вимог, за період з 23 жовтня 2013 року по 18 липня 2014 року. До вимог про стягнення пені застосовується позовна давність в один рік, тому пеня складає 39 863 505,60 доларів США, що еквівалентно 466 402 763 грн, однак на підставі частини третьої статті 551 ЦК України розмір пені підлягає зменшенню до суми заборгованості за тілом кредиту та процентами, що складає 1 295 563,23 грн. До Кредитного договору укладалися додаткові договори, а саме: від 16 січня 2009 року № 1; від 17 березня 2010 року № 3; від 17 березня 2010 року № 4; від 22 серпня 2011 року № 5; від 22 серпня 2011 року № 6, за умовами яких було змінено графік платежів та процентна ставка за Кредитним договором, внаслідок чого відбулося збільшення обсягу відповідальності поручителя без його згоди, тому порука ОСОБА_6 припинилася з підстав, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг.

У липні 2017 року ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_5 . подали до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просили скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 червня 2017 року та ухвалити нове рішення.

Касаційна скарга мотивована тим, що стягуючи заборгованість за Кредитним договором, апеляційний суд вийшов за межі заявлених позовних вимог і не звернув увагу на те, що надані позивачем розрахунки заборгованості у гривні за офіційним курсом Національного банку України до долара США є неправомірними і необґрунтованими. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції неправильно визначив початок перебігу позовної давності та не врахував, що починаючи з 22 травня 2009 року позичальник не здійснював щомісячних платежів на погашення заборгованості за Кредитним договором, тому з 23 травня 2009 року в банку виникло право на пред`явлення вимоги про повне дострокове повернення кредиту та розпочався перебіг трирічної ї позовної давності.

У вересні 2017 року ТОВ "ОТП Факторинг Україна" також подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 червня 2017 року і залишити в силі рішення Московського районного суду міста Харкова від 19 березня 2015 року в частині стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до поручителя, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про припинення поруки ОСОБА_6 з підстав, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України, оскільки процентна ставка за Кредитним договором не підвищувалася і 22 серпня 2011 року між ОСОБА_6 та ПАТ "ОТП Банк" було укладено додатковий договір № 4 до Договору поруки, згідно з умовами якого поручитель погодився з усіма змінами та доповненнями до Кредитного договору.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 липня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_5, витребувано матеріали справи з Московського районного суду міста Харкова.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 вересня 2017 року клопотання ОСОБА_4 задоволено. Виконання рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 червня 2017 року зупинено до закінчення касаційного провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "ОТП Факторинг Україна".

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

31 травня 2018 року справу № 643/19380/13-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).

Згідно з частиною першою статті 303, частиною першої статті 304 ЦПК України 2004 року під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України (1618-15) 2004 року.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Апеляційним судом встановлено, що 22 серпня 2008 року між ЗАТ "ОТП Банк", правонаступником якого є ПАТ "ОТП Банк", і ОСОБА_4 було укладено Кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 70 693 доларів США із встановленням плавучої процентної ставки в розмірі 5,49 % річних + FIDR, із щомісячним погашенням заборгованості згідно з графіком та остаточним поверненням до 23 серпня 2038 року.

До Кредитного договору сторонами укладалися додаткові договори: від 16 січня 2009 року № 1, згідно з пунктом 2.1.1 якого Кредитний договір доповнено графіком платежів, а пунктами 2.1.4, 2.1.5 передбачено збільшення процентної ставки на 4 % у випадку порушення позичальником своїх зобов`язань; від 25 серпня 2009 року № 2 та від 17 березня 2010 року № 3, згідно з якими внесено зміни та доповнення до Кредитного договору в частині використання для розрахунку фіксованої процентної ставки у певні періоди; від 17 березня 2010 року № 4, згідно з умовами якого внесено зміни та доповнення до Кредитного договору щодо права банку вимагати дострокового виконання зобов`язань у цілому або у визначеній банком частині; від 22 серпня 2011 року № 5, згідно з яким внесено зміни та доповнення до Кредитного договору в частині використання для розрахунку фіксованої процентної ставки у певні періоди; від 22 серпня 2011 року № 6, згідно з яким передбачено збільшення процентної ставки на 4 % у випадку порушення позичальником своїх зобов`язань.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

З метою належного виконання ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань 22 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6 було укладено Договір поруки, за яким поручитель зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за повне та своєчасне виконання позичальником зобов`язань за Кредитним договором.

Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною першою статті 1077 та частиною першою статті 1078 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

26 липня 2013 року між ПАТ "ОТП Банк" та ТОВ "ОТП Факторинг Україна" було укладено договір факторингу, за яким банк передав позивачу право вимоги, зокрема за вказаними Кредитним договором та Договором поруки.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

ОСОБА_4 не виконував належним чином взятих на себе зобов`язань, у зв`язку з чим, згідно з наданим позивачем розрахунком, в нього станом на 18 липня 2014 року утворилася заборгованість за тілом кредиту - 69 907,52 доларів США, за процентами - 9 165,55 доларів США, за пенею - 282 737,53 доларів США.

Відповідно до статті 611 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Якщо в зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов`язання" (статті 530, 631 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов`язання є невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав. При цьому поняття "позовна" вказує на форму захисту шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права.

Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше регулятивне, друге охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1674цс17.

Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому, якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.

Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення.

Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України в постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Звертаючись до суду з цим позовом, з урахуванням уточнених 14 жовтня 2014 року позовних вимог, ТОВ "ОТП Факторинг Україна" просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за Кредитним договором станом на 18 липня 2014 року в загальному розмірі 4 240 314,95 грн, з яких: за тілом кредиту - 69 907,52 доларів США, що еквівалентно 819 295,79 грн; за процентами - 9 165,55 доларів США, що еквівалентно 107 417,58 грн, за пенею - 3 313 601,57 грн.

Частково задовольняючи позовні вимоги ТОВ "ОТП Факторинг Україна", суд першої інстанції виходив з обґрунтованості цих вимог щодо стягнення заборгованості за тілом кредиту та процентами і зменшив пеню на підставі частини третьої статті 551 ЦК України до 926 713,37 грн, що дорівнює сумі заборгованості за тілом кредиту та процентами.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив з того, що заявлена позивачем сума заборгованості за Кредитним договором підлягає зменшенню, оскільки позивачем пропущено позовну давність щодо частини періодичних щомісячних платежів. При цьому, визначаючи розмір загальної заборгованості в сумі 2 591 126,46 грн, суд апеляційної інстанції включив до розрахунку заборгованість за процентами в розмірі 40 824,44 доларів США і не звернув уваги на те, що таких позовних вимог ТОВ "ОТП Факторинг Україна" не заявляло, а, з урахуванням уточнених позовних вимог, просило стягнути на його користь заборгованість за процентами в розмірі 9 165,55 доларів США.

Враховуючи, що після уточнення позовних вимог 14 жовтня 2014 року ТОВ "ОТП Факторинг Україна" у встановленому процесуальним законом порядку більше їх не змінювало та виходячи із закріпленого у статті 10 ЦПК України 2004 року принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд мав розглянути саме наведені в уточненні до позовної заяви вимоги про стягнення заборгованості за процентами.

Стягуючи з ОСОБА_4 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" пеню в розмірі 1 295 563,23 грн, апеляційний суд, пославшись на положення частини третьої статті 551 ЦК України, виходив з того, що розмір пені підлягає зменшенню до суми заборгованості за тілом кредиту та процентами. При цьому, зважаючи на помилкове визначення цим судом розміру процентів, висновок про стягнення пені у вищевказаному розмірі також є необґрунтованим.

Таким чином, визначений апеляційним судом розмір кредитної заборгованості та її складових не відповідає закріпленому у статті 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог до поручителя, апеляційний суд виходив з того, що додатковими угодами, укладеними між кредитором і позичальником, було внесено зміни до Кредитного договору, внаслідок чого відбулося збільшення обсягу відповідальності поручителя без його згоди. При цьому рішення апеляційного суду не містить висновків щодо укладених між банком та поручителем додаткових договорів до Договору поруки, копії яких надані позивачем та долучені судом першої інстанції до матеріалів справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Всупереч усталеній практиці ЄСПЛ, вимогам статей 212, 303, 316 ЦПК України 2004 року апеляційний суд не дослідив належним чином зібраних доказів та не спростував аргументів представника відповідачів про спірність наданого банком розрахунку заборгованості, зокрема щодо нарахованих процентів і пені з урахуванням позовної давності, а також не дослідив додаткових договорів до Договору поруки.

В оцінці спірних правовідносин Верховний Суд виходить з такого.

Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18, зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

В суді першої інстанції представником відповідачів було подано до суду та долучено до матеріалів справи копію листа ТОВ "ОТП Факторинг Україна" від 03 квітня 2014 року № 700/14-4-3/466, надісланого Офоха Узочукву Крістоферу, згідно з яким ТОВ "ОТП Факторинг Україна" на підставі пункту 1.9 Кредитного договору вимагало достроково виконати боргові зобов`язання за Кредитним договором у повному обсязі.

Пред`явивши вимогу про дострокове погашення заборгованості, ТОВ "ОТП Факторинг Україна" відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило строк виконання основного зобов`язання, що вказує на необґрунтованість вимог позивача про стягнення заборгованості за процентами та пенею, нарахованими після зміни строку виконання основного зобов`язання.

У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з пунктом 1.5.1 Кредитного договору його сторони передбачили, що повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівковим перерахуванням на поточний рахунок.

Згідно з пунктом 1.9.1 Кредитного договору банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов`язань в цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником та/або поручителем та/або майновим поручителем своїх боргових та/чи інших зобов`язань за цим договором чи іншими укладеними з банком договорами та/або умов документів забезпечення. При цьому зобов`язання позичальника щодо дострокового виконання боргових зобов`язань в цілому настає з дати відправлення банком на адресу позичальника відповідної вимоги та повинно бути проведено позичальником протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги.

Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення.

Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Отже, порука - це строкове зобов`язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб`єктивне право кредитора.

За змістом пунктів 1.2, 4.1, 4.2 Договору поруки поручитель та боржник відповідають як солідарні боржники, що означає, що кредитор може звернутися з вимогою про виконання боргових зобов`язань як до боржника, так і до поручителя, чи до обох одночасно. Договір поруки набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до повного виконання боргових зобов`язань за Кредитним договором. Відповідальність поручителя припиняється лише після виконання боргових зобов`язань в повному обсязі.

Тобто договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється.

Аналіз вищенаведеної частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом вказаного строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, в тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Таким чином, закінчення строку, встановленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватися і до поручителя.

У разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Тобто банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання пред`явити вимоги до поручителя.

У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних періодичних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Вищевказане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду, не знайшовши підстав для відступу від нього у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18).

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України).

За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту.

Відповідно до частини другої статті 555 ЦК України поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов`язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.

З огляду на викладене поручитель, хоч і пов`язаний з боржником певними зобов`язальними відносинами, але є самостійним суб`єктом у відносинах з кредитором.

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення його обсягу відповідальності. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Таким чином, у зобов`язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком.

Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов`язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов`язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов`язання.

Такі правові висновки щодо застосування статті 559 ЦК України наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 755/18438/16-ц (провадження № 14-275цс19).

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої, частиною четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Апеляційний суд не дослідив належним чином зібраних доказів, зокрема наданий банком розрахунок заборгованості на предмет його відповідності умовам Кредитного договору, не перевірив доводів позичальника про зміну строку виконання основного зобов`язання на підставі вищенаведених умов договору та не спростував їх, не дав належної оцінки доводам та запереченням учасників справи щодо збільшення обсягу відповідальності поручителя без його згоди з урахуванням додаткових договорів до Договору поруки, не визначився з правовими підставами заявленого позову, не встановив вищевказаних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов помилкових висновків по суті заявлених позовних вимог. В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з`ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Також суду слід взяти до уваги правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).

Головуючий	В. О. Кузнєцов
Судді:	В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко
	В. А. Стрільчук

	М. Ю. Тітов