розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" на рішення Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Колтунової А. І., Кругова С. С., Пилипчук Н. П.,

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК"

(далі - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", банк) у лютому 2014 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське Фінансове Агентство "ВЕРУС" (далі - ТОВ "УФА "ВЕРУС") про стягнення заборгованості за кредитним договором, просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 10 січня 2006 року № DNH4KS20820322 у сумі 34 493, 10 грн та солідарно з ТОВ "УФА "ВЕРУС", ОСОБА_1 10 000 грн.

Позовна заява обґрунтовувалась тим, що 10 січня 2006 року між ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNH4KS20820322, відповідно до умов якого останнім отримано кредит у розмірі 4 635, 10 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 25, 08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Зазначений кредитний договір є договором приєднання та складається з підписаних ОСОБА_1 заяви та Умов надання кредиту фізичним особам

(далі -Умови).

Відповідно до пункту 5.3 зазначених Умов при порушенні позичальником строків платежів за будь-яким з грошових зобов`язань, передбачених договором, більш ніж на 30 днів, позичальник зобов`язаний сплатити банку штраф у розмірі 500, 00 грн та 5 % від суми заборгованості.

З метою виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором між ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ТОВ "УФА "ВЕРУС" укладено договір поруки від 01 вересня 2010 року, відповідно до умов якого боржник та поручитель відповідають перед ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" як солідарні боржники, розмір відповідальності поручителя встановлюється у сумі 10 000, 00 грн.

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору станом на 13 січня 2014 року виникла заборгованість у розмірі 44 493, 10 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 2 847, 36 грн; заборгованість за відсотками за користування кредитом - 13 825, 95 грн; пеня - 25 224, 88 грн; штрафи - 500, 00 грн (фіксована частина), 2 094, 91 грн (процентна складова).

Стислий виклад заперечень відповідача

Відзив на позов не надходив.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2014 року позов ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" задоволено у повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" заборгованість за кредитним договором від 10 січня 2006 року № DNH4KS20820322 у сумі 34 493, 10 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ТОВ "УФА "ВЕРУС" в особі філії ТОВ "УФА "ВЕРУС" у Дзержинському районі м. Харкова на користь ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" заборгованість за кредитним договором від 10 січня 2006 року № DNH4KS20820322 у сумі 10 000, 00 грн.

Задовольняючи позовну заяву ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не виконані належним чином зобов`язання за кредитним договором, у зв`язку з чим утворилася заборгованість у розмірі 44 493, 10 грн, яка підлягає стягненню в розмірі 34 493, 10 грн з ОСОБА_1 та у розмірі 10 000, 00 грн солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ "УФА "ВЕРУС" як поручителя.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 травня 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2017 року заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2014 року в частині вирішення позову ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" до ТОВ "УФА "ВЕРУС" про стягнення заборгованості скасовано. Провадження у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" до ТОВ "УФА "ВЕРУС" в особі філії ТОВ "УФА "ВЕРУС" у Дзержинському районі м. Харкова про стягнення заборгованості закрито.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2014 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовлено у зв`язку з пропуском позовної давності.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що розгляд справи за відсутності відповідача позбавив його можливості надати заперечення проти позову, подати заяву про застосування позовної давності. 20 лютого 2017 року відповідачем направлено до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності. Проте судом першої інстанції зазначена заява необґрунтовано не взята до уваги. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що заява ОСОБА_1 про застосування позовної давності підлягає розгляду судом апеляційної інстанції.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у серпні 2017 року, ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" просило скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2017 року та залишити в силі заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2014 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд апеляційної інстанції не мав правових підстав для застосування позовної давності, оскільки така заява не була предметом розгляду у суді першої інстанції. Також банк зазначив, що у зв`язку з неповерненням грошових коштів за кредитним договором ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" має право на отримання процентів та пені за процентами у межах позовної давності.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2017 відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у червні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року

№ 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 10 січня 2006 року ОСОБА_1 власноруч заповнено та підписано анкету-заяву про отримання строкового кредиту в сумі 4 635, 12 грн на строк 24 місяці, до 10 січня 2008 року, з умовами сплати відсотків за його користування в розмірі 2, 09 % на місяць.

Відповідно до цієї анкети-заяви ОСОБА_1 ознайомлений та згоден з Умовами надання споживчого кредиту, погоджується з тим, що ця заява, разом з Умовами та Тарифами банку становлять між позичальником та банком кредитно-заставний договір.

Під час розгляду справи судом першої інстанції позивачем надано розрахунок заборгованості за кредитним договором від 10 січня 2006 року № DNH4KS20820322, відповідно до якого станом на 13 січня 2014 року розмір заборгованості склав 44 493, 10 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин Верховний Суд застосовує їх системний аналіз.

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом частини першої статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розробляє підприємець, організація, що здійснює підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку, та є професійним учасником ринку надання кредитно-фінансових послуг (в цьому випадку - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК").

Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, то вони повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

Сенс договору приєднання полягає у тому, що його умови визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних умовах та можуть бути прийняті іншою стороною не інакше ніж шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Тобто дійсно вільною в цьому випадку є воля виключно однієї сторони - тієї, яка пропонує для укладення договору саме формуляр (тобто банк). Інша сторона виявляє волю до укладення цього договору лише на стадії висловлення власної волі шляхом прийняття умов такого договору в цілому. Проте не повинно виникати сумнівів у тому, чи дійсно та які саме умови, викладені у формулярі або іншій стандартній формі, приймає позичальник.

У ситуації, коли є сумніви у тому, чи прийняті та які саме умови прийнято споживачем - позичальником, умови не можуть вважатися такими, що прийняті ним в цілому.

Конструкція договору приєднання, викладена у частині першій статті 634 ЦК України, полягає не у тому, що споживач зобов`язаний самостійно ознайомитися з умовами і правилами надання послуг, пропонованими однією стороною, а у тому, що споживач може лише до них приєднатися, не маючи можливості обговорювати умови договору приєднання, пропонуючи свої зміни тощо. Проте сама воля споживача на приєднання до певних умов такого договору, має бути однозначною та свідчити про певне її спрямування на досягнення згоди саме на певних умовах, запропонованих банком.

У законі як загальне правило визначено, що договір приєднання має викладатися на формулярі або іншій стандартній формі, яка має засвідчувати усі прийняті споживачем умови такого договору.

За змістом статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Таким чином, у разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 власноруч заповнено та підписано анкету-заяву про отримання строкового кредиту в сумі 4 635, 12 грн на строк 24 місяці, до 10 січня 2008 року, з умовами сплати відсотків за його користування в розмірі 2, 09 % на місяць. Водночас у підписаному сторонами договорі відсутні умови про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.

Банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив, у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав у борг позичальник) та базового розміру відсотків, стягнути складові його повної вартості, зокрема, пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і проценти за користування кредитними коштами.

Банк, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості, посилався на Умови надання споживчого кредиту фізичним особам.

Водночас, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Умови розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи 10 січня 2006 року заяву позичальника № DNH4KS20820322, а також те, що зазначені документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати неустойки (пені, штрафів).

За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови відсутність у договорі домовленості сторін про сплату пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту надані банком Умови не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують зазначених обставин.

Згідно із частиною четвертою статті 60 ЦПК України 2004 року доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналогічна норма процесуального права міститься й у частині шостій статті 81 чинного ЦПК України (1618-15) .

Надані позивачем Умови, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у цьому випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.

Верховний Суд дійшов висновку, що Умови, які містяться в матеріалах справи, не містять підпису відповідача, а тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 10 січня 2006 року. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді підстави сплати неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань.

Зазначені обставини неправильно встановлені судами першої та апеляційної інстанцій під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача на користь ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" штрафних санкцій.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.

Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.

Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.

У цьому випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів").

Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" дотрималося вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк.

Такі висновки відповідають правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19).

Щодо наявності правових підстав для нарахування процентів після закінчення строку кредитування

У частині першій статті 1048 ЦК України визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

В оцінці застосування наведених норм права Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Встановивши, що строк кредитування за заявою позичальника визначено до 10 січня 2008 року, зробивши висновок про наявність правових підстав для стягнення відсотків за кредитним договором, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що з позовом банк звернувся лише 11 лютого 2014 року, тобто після закінчення строку кредитування, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення відсотків, нарахованих банком після закінчення строку кредитування.

Щодо застосування правил позовної давності апеляційним судом

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема, принципів рівності та змагальності сторін.

Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Такий же правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у

справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18).

Зважаючи на наведене, доводи касаційної скарги про відсутність правових підстав для застосування апеляційним судом позовної давності Верховний Суд визнає необґрунтованими.

Щодо оцінки наявності підстав для застосування позовної давності

За правилами статей 256- 258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування або пред`явлення вимоги про дострокове виконання основного зобов`язання в порядку частини другої статті 1050 ЦК України у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, тому вимоги позивача про стягнення таких процентів є необґрунтованими, що свідчить про відсутність правових підстав для застосування позовної давності до спірних правовідносин.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Тобто позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки на момент спливу строку кредитування у позичальника існувала поточна заборгованість, банк мав право пред`явити позичальнику вимоги про стягнення цієї заборгованості, проте в межах позовної давності.

Верховний Суд дійшов переконання, що, відмовляючи у позові у зв`язку із застосуванням позовної давності в частині позовних вимог про стягнення заборгованості після спливу строку кредитування, суди першої та апеляційної інстанцій насамперед повинні були встановити наявність факту порушення суб`єктивного цивільного права особи, яка звернулась за його захистом, проте таке право не підлягало б захисту у зв`язку із припиненням права на задоволення позову у матеріально-правовому розумінні.

Із системного аналізу наведених норм права Верховний Суд зробив висновок, що банк не мав права на нарахування процентів після закінчення строку кредитування, тобто з 11 січня 2008 року, а також пені, штрафів за кредитом, які стали предметом позову, а отже відсутні підстави стверджувати про наявність факту порушення суб`єктивного цивільного права, тобто суд першої інстанції необґрунтовано стягнув нараховані проценти за кредитним договором після закінчення строку кредитування, пеню та штрафи, а суд апеляційної інстанції помилково застосував позовну давність в цій частині вимог позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Таким чином, Верховний Суд, встановивши порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, зробив висновок про обґрунтованість скасування оскаржуваних судових рішень в частині стягнення процентів починаючи з 11 січня 2008 року, а також пені та штрафів та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову у цій частині за безпідставністю, у іншій частині позову - рішення апеляційного суду підлягає залишенню без змін.

Визначаючи належні межі касаційного розгляду, Верховний Суд врахував, що ухвалення нового рішення у частині позовних вимог про стягнення процентів починаючи з 11 січня 2008 року, а також пені та штрафів про відмову у задоволенні позову за безпідставністю не погіршує становища заявника, оскільки правовий результат вирішення позову по суті, викладений у резолютивній частині оскаржуваного рішення, за своїм змістом залишається незмінним, у задоволенні позову банку відмовлено.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" задовольнити частково.

Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 квітня 2014 року та Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2017 року у частині вирішення позовних вимог про стягнення відсотків, нарахованих після 10 січня 2008 року, стягнення пені та штрафів за кредитним договором скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" до ОСОБА_1 про стягнення відсотків, нарахованих після 10 січня 2008 року, стягнення пені та штрафів за кредитним договором відмовити за безпідставністю.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2017 року у частині вирішення позовних вимог про стягнення суми кредиту та процентів, нарахованих до 10 січня 2008 року залишити без змін.