розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 травня 2015 року у складі судді Фролової І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2015 року Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення без надання іншого житла.

Позовна заява мотивована тим, що 01 січня 2007 року між позивачем та ОСОБА_2 (колишнім чоловіком відповідача) укладено договір строкового користування спірним жилим приміщенням НОМЕР_1, згідно з умовами якого останньому надано жиле приміщення для проживання як військовослужбовцю військової частини А 0515 у складі сім`ї з трьох осіб. Договір автоматично пролонговано на один календарний рік, строк його дії закінчився 31 грудня 2008 року, проте займане приміщення після вказаної дати не було звільнене. На письмове попередження про звільнення займаного спірного приміщення відповідач не реагує. На час звернення до суду у спірній кімнаті ОСОБА_1 проживає одна.

Позивач вказував також, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2010 року шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, тому на підставі пункту 6.11 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року № 737 (z0024-12) (далі - Інструкція № 737), відповідач підлягає виселенню. У спірному жилому приміщенні відповідач не зареєстрована, доказів, того, що вона працює у структурних управліннях Міністерства оборони України, не надано.

На підставі викладеного Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) просила виселити ОСОБА_1 із займаного нею приміщення - кімнати АДРЕСА_4, без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст судових рішень

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 25 травня 2015 року позов задоволено.

Виселено ОСОБА_1 із займаного нею приміщення у будівлі, а саме кімнати АДРЕСА_4, без надання іншого житлового приміщення.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Квартирно-експлуатаційної частини (місто Київ) судовий збір у розмірі 243,60 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що строк дії договору від 01 січня 2007 року, укладеного між Квартирно-експлуатаційною частиною (місто Київ) та колишнім чоловіком ОСОБА_1 - військовослужбовцем ОСОБА_2, закінчився 31 грудня 2008 року і не продовжувався, а відповідач є колишнім членом сім`ї військовослужбовця, спеціальний дозвіл на проживання у спеціально пристосованій казармі їй та її колишньому чоловіку не видавався, тому у відповідача відсутні правові підстави для подальшого проживання на спірній жилій площі.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва (в складі колегії суддів: Качан В. Я., Кирилюк Г. М., Рубан С. М.) заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що підлягають виселенню з казарми без надання іншого жилого приміщення особи, які самоправно зайняли жилу площу, і колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу, а також особи, які підпадають під підстави, передбачені статтею 116 ЖК України.

Постановою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року (в складі колегії суддів: Ступак О. В., Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Усика Г. І.) ухвалу суду апеляційної інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки зазначеним доводам апеляційної скарги та не викладено мотиви на їх спростування, не викладено мотиви, чи взяв до уваги апеляційний суд надані відповідачем докази, чи відхилив, і з яких підстав, не з`ясовано, в якій кімнаті проживає відповідач та з ким, з якої кімнати її просить виселити позивач, чи припинив чинність договір строкового користування жилим приміщенням, статус приміщення, в якому проживає відповідач, чи підлягає вона виселенню без надання іншого жилого приміщення, не з`ясовано мету, яку переслідував позивач, подавши позов про виселення відповідача без надання їй іншого жилого приміщення після її проживання у спірному жилому приміщенні протягом тривалого часу, тобто існування тривалих зв`язків із спірним місцем проживання, співрозмірність між виселенням відповідача та метою позивача, пропорційність балансу інтересів сторін.

Апеляційним судом не взято до уваги, що після розірвання шлюбу у 2010 році ОСОБА_1 постійно протягом тривалого часу проживає у спірному жилому приміщенні, оскільки іншого житла не має, питання про її виселення у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу позивачем не порушувалося.

Верховний Суд зауважив, що перевіряючи доводи апеляційної скарги, з метою правильного та справедливого вирішення спору у цій справі, суд апеляційної інстанції не з`ясував, чи виселення ОСОБА_1 без надання іншого жилого приміщення відповідатиме статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), за встановлених судами таких обставин: проживання відповідача у спірному приміщенні протягом тривалого часу - з 2007 року, не порушення позивачем питання про виселення відповідача відповідно до встановленого Інструкцією № 737 порядку, вселення відповідача у гуртожиток як члена сім`ї військовослужбовця, що зазначено у спеціальному ордері, відсутність у відповідача іншого житла.

Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року (в складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д., Кравець В. А.) заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що не мають правового значення і доводи апеляційної скарги, що у спірному жилому приміщенні відповідач проживає понад 15 років та вчасно несе витрати на утримання даного приміщення, оскільки вона вселена на підставі строкового договору найму, дія якого фактично припинена з 01 січня 2015 року, тому тривалість проживання не є безумовною підставою для залишення за відповідачемправа проживання та користування приміщенням.

Відповідач вселилася у спірне жиле приміщення на підставі строкового договору найму, на підставі якого проживала до кінця 2014 року. Разом з цим, у зв`язку з вимогою позивача про звільнення спірного жилого приміщення, на 2015 рік договір не пролонговано.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідач, у разі виселення зі спірного житлового приміщення, втратить належне їй впродовж 18 років право на житло і стане безпритульною, оскільки не має іншого житла, що суперечить Конституції України (254к/96-ВР) , законам України, світовим стандартам та міжнародним правовим актам.

Вселення у спірне приміщення ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є законним, оскільки відповідач набула законного права на житло на підставі спеціального ордера від 08 вересня 2000 року № 55, виданого військовою частиною А2659 Міністерства оборони України. Ордер було видано військовослужбовцю - ОСОБА_2 (колишньому чоловіку ОСОБА_1 ) на сім`ю з трьох осіб, зокрема на їхнього сина ОСОБА_3, 2000 року народження.

Відповідач поставила перед судом обґрунтовану вимогу про визнання права проживання, оскільки будівля, в якій вона у теперішній час проживає, належить до житлового фонду, а право проживання виникло на законних підставах за наявності спеціального ордера.

Судами не дотримано вимог законодавства, неповно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, складено висновки, які не відповідають матеріалам справи, порушено норми матеріального та процесуального права.

Доводи інших учасників справи

У травні 2019 року Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) подала відзив на касаційну скаргу, зазначивши, що відповідач вселилася у спірне жиле приміщення на підставі строкового договору найму, як член сім`ї військовослужбовця на підставі чого і проживала до кінця 2014 року, то правовідносини, які виникли між сторонами, випливають із цивільно-правової угоди (договірні відносини). Разом з цим, у зв`язку з вимогою позивача про звільнення спірного жилого приміщення, на 2015 рік договір не пролонговано.

Постанова апеляційного суду ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, ураховуючи обставини справи та положення закону.

Після закінчення строку дії цивільно-правової угоди відповідач втратила право користування спірним приміщенням та проживання в ньому, отже вона підлягає виселенню.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

15 травня 2019 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2019 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 проживає у кімнаті АДРЕСА_4 .

Суди також встановили, що 08 вересня 2000 року військовою частиною А2659 ОСОБА_4 із сім`єю, що складає: дружина ОСОБА_1, син ОСОБА_3, було видано спеціальний ордер № 55 на право зайняття в гуртожитку кімнати АДРЕСА_4

Між Дніпровською квартирно-експлуатаційною частиною району (власник) в особі начальника Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини району (з одного боку) та військовослужбовцем військової частини А0515 ОСОБА_2 (з іншого боку) 01 січня 2007 року укладено договір НОМЕР_1 строкового користування житловим приміщенням.

Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що власник надає, а користувач на визначений у пункті 5.1 цього договору строк, приймає у платне строкове користування жиле приміщення з характеристикою, викладеною у пункті 1.2 договору, з оплатою, визначеною у пункті 2.1.1 договору, для проживання військовослужбовця ОСОБА_2 зі складом сім`ї з трьох осіб.

Пунктом 1.2 договору встановлено, що надається жиле приміщення: кімната № 412 у будинку АДРЕСА_10, жила площа 17,4 кв. м, загальна площа 24,36 кв. м.

Відповідно до пункту 5.1 договору цей договір діє з 01 січня 2007 року до 31 грудня 2007 року.

У разі відсутності письмової заяви однієї зі сторін про припинення договору за місяць до закінчення терміну його дії, договір вважається продовженим на той самий строк і на умовах, які передбачені у цьому договорі (пункт 5.2 договору).

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2010 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1

Листом тимчасово виконуючого обов`язки начальника 1 служби 5 департаменту військової частини А0515 підполковника Чергінця О. С. від 22 вересня 2014 року, адресованого директору 5 департаменту військової частини А0515, запропоновано начальнику Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини (району), яке перейменовано у Квартирно-експлуатаційну частину (місто Київ), встановленим порядком вжити заходів щодо виселення ОСОБА_1 з кімнати № 412 .

На підставі листа від 23 вересня 2014 року № 751 про проведення аналізу законності проживання осіб у будівлі спеціального призначення № 15 військового містечка № 40 на вул. Якіра, 13 / 38 у м. Києві, Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) встановила обставини про те, що у даному приміщенні проживає колишня дружина військовослужбовця ОСОБА_2 - ОСОБА_1

Листом від 08 жовтня 2014 року № 763 Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) повідомила ОСОБА_1 про звільнення займаного жилого приміщення - кімнати № 412 . Повідомлення отримано ОСОБА_1 15 жовтня 2014 року.

Апеляційний суд встановив, що будівля, у якій розташоване спірне жиле приміщення, є військовим майном та відноситься до казарменно-житлового фонду.

На підставі Директиви міністра оборони України від 05 листопада 1999 року № 115/1/0426 та акта приймання (передачі) будинків, споруд і території військового містечка від 10 червня 2000 року казарменно-житловий фонд: військове містечко № 40 (будівля № 15) на АДРЕСА_4 передана на баланс Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини (району).

Згідно з наказом начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України від 23 жовтня 2014 року № 123 ДСК "Про перейменування Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини (району)" зі змінами Дніпровську квартирно-експлуатаційну частину (район) перейменовано у Квартирно-експлуатаційну частину (місто Київ).

Відповідно до інвентарної картки обліку основних засобів у бюджетних установах будинок АДРЕСА_4 є гуртожитком.

Встановлено, що Квартирно-експлуатаційна частина (місто Київ) є балансоутримувачем гуртожитку - будівлі АДРЕСА_4, в якій проживає відповідач.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 9 ЖК Української РСР громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно зі статтею 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК Української РСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Як встановлено судами, ОСОБА_1 вселилася у кімнату АДРЕСА_4 на підставі строкового договору найму житлового приміщення, укладеного 01 січня 2007 року між Дніпровською квартирно-експлуатаційною частиною району (власник) в особі начальника Дніпровської квартирно-експлуатаційної частини району та військовослужбовцем військової частини А0515 ОСОБА_2 (чоловіком відповідача).

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2010 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Встановлено, що ОСОБА_2 проживає окремо від ОСОБА_1 разом з сином, а відповідач весь час з 2007 року проживає у кімнаті АДРЕСА_4

Пояснення ОСОБА_1, що вона іншого місця проживання не має, матеріалами справи не спростовуються.

У договорі найму, на підставі якого відповідач проживає у спірному житлі передбачено, що у користування передано жиле приміщення для проживання військовослужбовця ОСОБА_2 зі складом сім`ї з трьох осіб.

Як встановлено вище, цей договір діє з 01 січня 2007 року до 31 грудня 2007 року. У разі відсутності письмової заяви однієї зі сторін про припинення договору за місяць до закінчення терміну його дії, договір вважається продовженим на той самий строк і на умовах, які передбачені у цьому договорі (пункти 5.1, 5.2 договору найму).

Отже, виконуючи вимоги пунктів 5.1, 5.2 договору найму та частини першої статті 821 ЦК України, сторони не заявляли про припинення договору до жовтня 2014 року.

Відповідач отримала попередження про виселення15 жовтня 2014 року.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Зі справи вбачається, що ОСОБА_1 набула право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї свого чоловіка.

Позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, сам факт не проживання чоловіка відповідача у спірному приміщенні не є безумовною підставою для виселення членів його сім`ї, у тому числі і колишніх.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Відповідач не є також особою, що самоправно вселилася до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК Української РСР, для її виселення відсутні.

Оскільки, як встановили суди, ОСОБА_1 вселилися у кімнату в гуртожитку на підставі договору строкового користування житловим приміщенням, постійно проживає там з 2007 року, не має іншого житла на момент подання позову про виселення, то є підстави стверджувати, що вона має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є її "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції.

Посилання позивача на те, що підлягають виселенню зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу, не може бути беззаперечним аргументом на користь припинення права на повагу до житла відповідача у формі такого втручання держави як виселення з кімнати у гуртожитку, де проживає ОСОБА_1

Зазначення в ордері про кімнату НОМЕР_2 не має правового значення в силу вимог Конвенції, зокрема статей 1, 8, які захищають право на житло, тому доводи позивача в цій частині не заслуговують на увагу.

Оскільки зміст і спрямованість діяльності держави визначають права та свободи людини і їх гарантії, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга статті 3 Конституції України), Верховний Суд погоджується з доводами відповідача і відхиляє решту аргументів позивача як явно необґрунтовані.

Позивач не аргументував ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідача без надання їй іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті. А обґрунтування пропорційності виселення ЄСПЛ вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції.

Відтак, навіть якщо врахувати, що позивач діє з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які згідно з абзацом третім частини першої статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" (в редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідач втратила право на користування службовим приміщенням у зв`язку з розірванням шлюбу з військовослужбовцем, членом сім`ї якого вона була, то пропорційність цій меті виселення відповідача, наявність в якої іншого житла суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані заперечення.

Враховуючи відсутність у ОСОБА_1 іншого житла, виселення її з кімнати гуртожитку, де вона проживає тривалий час, покладе на неї надмірний тягар.

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково задовольнили позовні вимоги.

Встановлені судами обставини, а також наявні у матеріалах справи докази дають підстави для скасування судових рішень, з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Статтею 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права, це порушення призвело до ухвалення незаконних судових рішень, тому рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду необхідно скасувати, прийняти нову постанову про відмову в задоволенні вказаних вимог.