розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 та касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Волочиського районного суду Хмельницької області від 14 червня 2017 року у складі судді Чорного С. Б. та постанову Апеляційного суду Хмельницької області від 10 травня 2018 року у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П`єнти І. В., Талалай О. І.,

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачів

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до відповідачів про визнання права власності на будівельні матеріали.

Позивачі обґрунтовували заявлені вимоги тим, що ОСОБА_4 на праві власності згідно з державним актом належить земельна ділянка на АДРЕСА_1, яка є його особистою приватною власністю. 04 листопада 2013 року між ОСОБА_4 та позивачами укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови, відповідно до якого власник ОСОБА_4 надав, а землекористувачі ОСОБА_1 та ОСОБА_5 прийняли у користування цю земельну ділянку для будівництва на ній будинку. На підставі договору позивачі за весь час будівництва придбали матеріалів та виконали робіт на суму 950 000, 00 грн, будівництво фінансувалося за їх особисті кошти, тому незавершене будівництво житлового будинку на цій земельній ділянці не може належати до об`єкта права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4, тому позивачі просять визнати за ними в рівних частках право особистої власності на будівельні матеріали та роботи незавершеного будівництвом житлового будинку на АДРЕСА_1, виключивши його зі складу спільного майна подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Стислий виклад заперечень відповідача

ОСОБА_4 позов визнав. ОСОБА_3 позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Волочиського районного суду Хмельницької області від 14 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

У своїх висновках суд першої інстанції посилався на те, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 належить ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності подружжя. ОСОБА_3 згоди на укладення договору від 04 листопада 2013 року про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови, згідно з умовами якого ОСОБА_4 передав ОСОБА_5 та ОСОБА_1 право користування земельною ділянкою на 49 років для будівництва будівель (споруд), не надавала і зазначений договір не набув юридичної сили, оскільки не пройшов державної реєстрації у встановленому законом порядку. Враховуючи ту обставину, що позивачами не доведені позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачами права власності на будівельні матеріали та роботи незавершеного будівництвом житлового будинку на спірній земельній ділянці.

Постановою Апеляційного суду Хмельницької області від 10 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, одночасно зазначивши про помилковість посилання суду як на підставу відмови у позові щодо належності земельної ділянки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на праві спільної власності подружжя, однак на правильність рішення це не вплинуло. Також зазначив, що право суперфіцію за договором про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови від 04 листопада 2013 року не пройшло державну реєстрацію, а тому суд першої інстанції зробив вірний висновок, що ця угода не є доказом здійснення будівництва на земельній ділянці на АДРЕСА_1 ОСОБА_5 та ОСОБА_1 . Крім того, саме ОСОБА_4 20 листопада 2013 року подано до Інспекції ДАБК у Хмельницькій області повідомлення про початок виконання будівельних робіт індивідуального житлового будинку на АДРЕСА_1 . Згідно з зазначеним повідомленням земельна ділянка використовується для будівництва на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку від 27 листопада 2009 року, серії НОМЕР_1 .

Суд апеляційної інстанції також зазначив, що судом першої інстанції надано вірну оцінку доказам, а саме: товарним чекам, накладним, рахункам-фактурам, квитанціям на будівельні матеріали, та суд дійшов вірного висновку про відсутність належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці придбані матеріали були використанні у будівництві спірної нерухомості. Договір-заявка від 06 березня 2014 року № 001 на постачання будівельних матеріалів за адресою: АДРЕСА_1, не підтверджує факт доставки саме зазначених у цьому договорі матеріалів за цією адресою. Договір-замовлення від 26 грудня 2014 року № 12 та акт від 20 січня 2015 року № 124 виконаних робіт не є підтвердженням здійснення саме оплати позивачем монтажу чавунної топки на АДРЕСА_1 .

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_4 та ОСОБА_2, не погодившись із зазначеними рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, у червні 2018 року подали до Верховного Суду касаційні скарги із аналогічними підставами та вимогами, в яких просили рішення скасувати та ухвалити нове рішення.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційні скарги обґрунтовувались тим, що суди не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, які підтверджують, що будівництво, придбання будівельних матеріалів відбувалось за особисті кошти відповідачів. Також, на переконання заявників, суди дійшли необґрунтованих висновків про те, що, враховуючи, що спірний договір між колишнім подружжям не зареєстрований, а тому не породжує будь-яких прав та обов`язків, зокрема і право забудови.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, статті 263 ЦПК України, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України 2004 року, статтею 263 ЦПК України, а отже касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 31 травня 1997 року, який розірвано рішенням Волочиського районного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2015 року.

Під час перебування у шлюбі ОСОБА_4 на підставі рішення Волочиської міської ради від 25 грудня 2006 року набув право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 0, 16 га, з них: 0, 10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, 0, 06 га - для ведення особистого селянського господарства, і 27 листопада 2012 року йому видано державний акт, серії НОМЕР_1, на земельну ділянку площею 0, 10 га для обслуговування жилого будинку.

28 жовтня 2013 року за замовленням ОСОБА_4 Волочиським районним відділом містобудування та архітектури Волочиської районної державної адміністрації видано будівельний паспорт на будівництво житлового будинку на зазначеній земельній ділянці; 20 листопада 2013 року ОСОБА_4 повідомив Інспекцію ДАБК про початок будівельних робіт. На час розгляду справи будівництво зазначеного будинку не завершено.

04 листопада 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (правонаступником якого є ОСОБА_2 ) та ОСОБА_6 укладено договір про встановлення права користування спірною земельною ділянкою для забудови, відповідно до якого земельна ділянка на АДРЕСА_1 передана позивачам для будівництва будівель (споруд).

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини першої статті 413 ЦК України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.

Згідно із частиною першою статті 102-1 ЗК України (у редакції, що діяла на момент укладення договору) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України (435-15) . Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту.

За правилом статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до статті 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) .

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, що діяла на момент укладення договору) обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном.

З огляду на наведені положення закону право користування земельною ділянкою, зокрема і суперфіцію, підлягає обов`язковій державній реєстрації, й саме з моменту реєстрації у відповідного суб`єкта виникає право користування таким майном.

З огляду на зазначене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що відсутність реєстрації договору, за яким у позивача виникло право користування спірною земельною ділянкою, зумовлювала неможливість її забудови позивачами та не підтверджувала обставини будівництва саме позивачами.

Доводи касаційних скарг у наведеній частині ґрунтуються на невірному тлумаченні норм матеріального права та спростовуються встановленими у справі обставинами, яким судами першої та апеляційної інстанції надано належну оцінку.

За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною третьою статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Водночас доводи касаційних скарг про те, що судами не надано належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, які доводять обставини використання власних коштів позивачів під час забудови спірної земельної ділянки, фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, 23).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.