розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2019 року у складі колегії суддів Ясеновенко Л. В., Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та Коломийської міської ради, треті особи: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням виконавчого комітету Коломийської міської ради народних депутатів від 16 травня 1995 року йому було надано у користування 946 кв м. земельної ділянки для обслуговування належного йому домоволодіння на АДРЕСА_1 .

У подальшому, рішенням Коломийської міської ради народних депутатів № 93 від 18 квітня 1996 року йому була передана вказана ділянка у приватну власність, а 13 березня 1997 року - видано державний акт на право приватної власності на землю.

Зазначив, що у 2010 році відповідач ОСОБА_2, який є суміжним землекористувачем, розібрав існуючу огорожу між їх земельними ділянками та встановив металеву огорожу, змістивши межу в сторону його земельної ділянки, в результаті чого самовільно зайняв 169 кв. м належної йому земельної ділянки.

Вказує, що у липні 2010 року йому стало відомо про те, що рішенням Коломийської міської ради № 2293-42/2009 від 07 жовтня 2009 року ОСОБА_2 передано у власність 169 кв. м земельної ділянки на АДРЕСА_2 для ведення садівництва та видано державний акт на право власності.

Заявник вважає, що Коломийська міська рада не вправі була передавати у власність частину належної йому земельної ділянки без попереднього припинення його права власності.

Ураховуючи наведене та уточнивши позовні вимоги ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати рішення Коломийської міської ради № 2293-42/2009 від 07 жовтня 2009 року щодо передачі у власність ОСОБА_2 169 кв. м земельної ділянки на АДРЕСА_2, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 202237, скасувати його державну реєстрацію та зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0946 га для обслуговування домоволодіння на АДРЕСА_1 шляхом демонтажу металічної огорожі на межі їх земельних ділянок та встановлення межі відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії І-ІФ № 002978 від 13 березня 1997 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2019 року у складі судді П`ятковського В. І. у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що хоч позивач і довів суду, що його право користування спірною земельною ділянкою порушене відповідачем, проте позов задоволенню не підлягає через сплив строків позовної давності.

Районний суд зазначив, що суд не може взяти до уваги посилання позивача, що про порушення свого права як землевласника він дізнався тільки восени 2015 року, коли отримав відповідь нотаріуса і став готувати документи з метою відчуження земельної ділянки. Суд, виходячи з наявних доказів, дійшов висновку, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізнався ще весною 2010 року, коли ОСОБА_2 встановив металеву огорожу між земельними ділянками, а він став звертатися у різні державні органи за захистом порушеного права.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Коломийської міської ради, треті особи: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Коломийської міської ради № 2293-42/2009 від 07 жовтня 2009 року щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 169 кв. м для ведення садівництва по АДРЕСА_2 .

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 202237, виданий 08 лютого 2010 року на ім`я ОСОБА_2 на підставі рішення Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року № 2293-42/2009 на земельну ділянку площею 0,0169 га для ведення садівництва по АДРЕСА_2 та скасовано його державну реєстрацію.

Зобов`язано ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_1 в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0946 га для обслуговування домоволодіння по АДРЕСА_1 шляхом демонтажу металічної огорожі на межі їх земельних ділянок та відновлено межу відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії І-ІФ № 002978 від 13 березня 1997 року.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння (стаття 391 ЦК України), є негаторним.

Позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує саме правопорушення.

При цьому апеляційний суд посилається на роз`яснення, що містяться в пункті 36 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" (v0005740-14) .

Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки суд першої інстанції встановив, що позивач є власником земельної ділянки, права якого порушено внаслідок дій відповідача з незаконної зміни межі земельної ділянки позивача, такі обставини є підставою для відновлення порушених прав позивача, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2019 року скасувати та залишити в силі рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2019 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення апеляційного суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

Вважає, що судом першої інстанції правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за пропуском строку давності. При цьому посилається на пункт 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 (va007700-04) "Про практику застосування судами земельними законодавства при розгляді цивільних справ".

Зазначає, що про порушення свого права позивач дізнався ще весною 2010 року, коли було встановлено металеву огорожу між земельними ділянками.

Заявник звертає увагу суду на те, що згідно із висновком судового експерта Юзвенко Римми від 16 березня 2017 року № 222 фактична площа земельної ділянки, якою користується ОСОБА_2 на місцевості складає 0,0198 га і не відповідає площі 0,0169 га (тобто різниця складає 29 кв. м), а фактична площа земельної ділянки ОСОБА_1 складає 0,0748 га і не відповідає площі, зазначеній у державному акті на право приватної власності на землю серії І-ІФ № 002978, яка складає 0,0946 га (тобто різниця складає 198 кв. м).

При цьому посилається на те, що судом не встановлено, яка саме частина земельної ділянки входить у площу, зазначену у державному акті позивача, та ким ще захоплено 169 кв. м земельної ділянки позивача.

Крім того заявник вказує, що судом апеляційної інстанції не досліджено інвентарну схему спірної земельної ділянки, ширина якої становить 22,10 метри, однак у державному акті на право приватної власності на землю зазначено 27,35 метри.

Доводи особи, що подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2019 року Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області подало відзив на касаційну скаргу, у якому зазначає, що при прийнятті рішення покладається на розсуд суду. При цьому посилається на положення ЗК України (2768-14) , Закону України "Про землеустрій" (858-15) , Закону України "Про державний земельний кадастр" (3613-17) та вважає, що при проведенні державної реєстрації спірної земельної ділянки керувалося чинними на той час положеннями вказаних нормативній документів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом першої інстанції встановлено, що в користуванні ОСОБА_1 перебувала земельна ділянка площею 0,0946 га для будівництва індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1, що підтверджується витягом із рішення Коломийської міської ради № 155 від 16 травня 1995 року та копією схеми коректури земельної ділянки ( том 1 а. с.11, 12).

Згідно із Державним актом про право приватної власності на землю від 13 березня 1997 року серії І -ІФ № 002978 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0946 га. Згідно із державним актом, на момент набуття позивачем права власності на земельну ділянку, суміжним землекористувачем по межі від А до Б була громадянка ОСОБА_5 (том 1 а. с. 13).

Відповідно до договору дарування від 01 грудня 1998 року ОСОБА_1 отримав в дар незакінчений будівництвом житловий будинок з господарськими спорудами в АДРЕСА_1 (том 1 а. с. 15).

На підставі рішення Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року № 2293-42/2009 ОСОБА_2 отримав у власність земельну ділянку площею 0,0169 га для ведення садівництва по АДРЕСА_2 . 08 лютого 2010 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 202237(том 1 а. с. 16, 78).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у 2010 році ОСОБА_2 звів металеву огорожу між зазначеними земельними ділянками із зміщенням межі в сторону земельної ділянки ОСОБА_1, у зв`язку з чим останній неодноразово звертався до компетентних органів із скаргами, що стверджується копіями заяв ОСОБА_1 Коломийському міському голові від 25 березня 2010 року, Коломийському МВ УМВС від березня 2010 року, начальнику відділу Держкомзему м. Коломия від травня 2010 року, та відповідями на них.

Відповідно до відповіді Управління Держкомзему у Івано-Франківській області від 13 липня 2010 року № 07.034-33/235 при уточненні відповідності місця розташування та меж земельної ділянки, мір ліній, визначених у Державному акті на право власності на земельну ділянку серії І-ІФ-№ 002978 фактичним мірам ліній на місцевості встановлена накладка на неї земельної ділянки, яка надана ОСОБА_2 для ведення садівництва згідно державного акту серії ЯИ № 202237 (том 1 а. с. 17).

Згідно з висновком судового експерта Юзвенко Римми від 16 березня 2017 року за № 222 фактична площа земельної ділянки, якою користується ОСОБА_2 на місцевості складає 0,0198 га і не відповідає площі 0,0169 га, зазначеній в державному акті на право власності на земельну ділянку від 08 лютого 2010 року серії ЯИ № 202237, кадастровий номер 2610600000:08:002:0086, а фактична площа земельної ділянки ОСОБА_1 складає 0,0748 га і не відповідає площі, зазначеній в державному акті на право приватної власності на землю серії І-ІФ № 002978, яка складає 0,0946 га.

Відповідно до ситуаційного плану земельних ділянок ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які знаходяться у їх власності згідно правовстановлюючих документів та фактичного користування ними, встановлено, що альтанка та прибудова до гаражу, побудовані відповідачем, знаходяться на спірній ділянці, яка входить в площу, зазначену в Державному акті ОСОБА_1 (том 1 а. с. 196-203).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини п`ятої статті 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Встановивши, що право користування позивача спірною земельною ділянкою порушене відповідачем, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову у зв`язку зі спливом строків позовної давності.

Вважаючи, що районним судом при ухваленні рішення допущено помилку, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов ОСОБА_1 зазначивши, що заявлений позов є негаторним, а тому строк позовної давності до таких вимог не застосовується.

Колегія суддів із висновком апеляційного суду не погоджується та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 78 та частиною другою статті 90 ЗК України передбачено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Способи захисту прав на земельні ділянки визначені статтею 152 ЗК України. Зокрема, частинами першою та другою цієї статті передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Громадяни та юридичні особи можуть захистити права на земельні ділянки шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт б) частини третьої статті 152 ЗК України).

Наявність права власності на землю не лише наділяє правами, а і зобов`язує, у тому числі обов`язком не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

Отож, встановивши, що відповідач зайняв частину земельної ділянки, належної позивачу, встановивши металеву огорожу та побудувавши альтанку та прибудову до гаражу, суди попередніх інстанцій, керуючись положеннями статті 152 ЗК України та статей 321, 391 ЦК України, дійшли правильного висновку, що порушене право власності позивача підлягає захисту в обраний ним спосіб, що відповідає способу захисту, встановленому частиною третьою статті 152 ЗК України.

Апеляційним судом не вирішувалося питання про призначення додаткової або повторної експертизи, оскільки висновок експерта є повним і обґрунтованим, не суперечить іншим матеріалам справи та не викликає сумнівів в його правильності.

При цьому відповідачем не надано суду належних і допустимих доказів на спростування висновків, зроблених експертом.

Висновок експерта від 16 березня 2017 року за № 222 складений відповідно до статті 147 ЦПК України 2004 року і оцінений судом за правилами, встановленими статтею 89 ЦПК України.

Суд, крім вказаного висновку судової земельно-технічної експертизи, дослідив й інші подані сторонами докази у справі та дійшов правильного висновку про порушення прав позивача.

Щодо доводів заявника про пропуск ОСОБА_1 строку позовної давності колегія суддів не погоджується із висновком апеляційного суду Івано-Франківської області з огляду на таке.

У позовній заяві ОСОБА_1 заявлено три вимоги: визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою. Задовольняючи позовні вимоги, Апеляційний суд Івано-Франківської області, зазначив, що позов ОСОБА_1 є негаторним та не застосував до цих правовідносин позовну давність. Проте апеляційний суд не встановив та не вказав чи є порушення прав ОСОБА_1 триваючим щодо усіх позовних вимог та чи щодо усіх позовних вимог не застосовуються строки позовної давності.

Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати та надавати оцінку доказам, порушення норм процесуального права допущені судом апеляційної інстанції, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.