розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців, у складі судді Піхало Н. В., від 17 липня 2017 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області, у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Владичана А. І., Міцнея В. Ф., від 03 жовтня 2017 року.

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про поділ майна подружжя, визнання недійсним договору дарування та витребування майна.

Свої вимоги позивач мотивувала тим, що в період з 07 червня 2001 року по 08 грудня 2010 року перебувала у шлюбних відносинах з ОСОБА_2

Від шлюбу у сторін є спільний син, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, який постійно проживає з нею.

Також зазначала, що у період шлюбу за спільні з відповідачем ОСОБА_2 кошти ними було придбано нерухоме майно, а саме: частина адміністративно-виробничої будівлі літ. А, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 75, 50 кв. м, та квартира АДРЕСА_3, відповідно, при розлученні питання щодо невизнання відповідачем за нею права спільної сумісної власності на вказане нерухоме майно, а також поділу цього майна не виникало.

Неодноразово уточнюючи та змінивши позовні вимоги, просила визнати частину адміністративно-виробничої будівлі літ. А, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 75,50 кв. м, та квартиру АДРЕСА_3, спільною сумісною власністю подружжя та в порядку поділу визнати за нею та ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку вказаного майна за кожним, а також припинити право спільної сумісної власності.

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування та витребування майна.

Посилалась на те, що 02 жовтня 2015 року їй стало відомо про наявність договору дарування № 3794 від 09 вересня 2015 року, який був укладений ОСОБА_2 без її згоди та за умовами якого останній відчужив спірну квартиру, яка є спільною сумісною власністю подружжя, своєму сину ОСОБА_3, просила визнати договір дарування недійсним та витребувати на підставі статті 388 ЦК України з незаконного володіння ОСОБА_3 належну їй 1/2 частку спірної квартири та скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомості про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на спірну квартиру.

В листопаді 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_1 про визнання спірного майна його особистою приватною власністю.

Зазначав, що нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 придбано ним за власні кошти, які він сплатив продавцю за договором авансу від 08 квітня 2001 року, укладеним між ним та ОСОБА_6, сплативши прим цьому 90 відсотків вартості приміщень в розмірі 42 500 грн, що еквівалентно 8 500 доларів США, однак договір купівлі-продажу приміщень в нотаріальному порядку між ними було укладено з незалежних від нього причин вже у період шлюбу із ОСОБА_1, а саме 28 травня 2002 року, та сплачено решту обумовленої вартості нерухомого майна, а тому вважає що це нерухоме майно є його особистою власністю та поділу не підлягає.

Крім того, зазначив, що спірна квартира АДРЕСА_3 хоча і була придбана у період шлюбу між ним та ОСОБА_1, однак також не може бути визнана спільною сумісною власністю, оскільки була придбана не за спільні кошти подружжя, а за кошти, отримані в кредит згідно укладеного між ним та АТ "УкрСиббанк" кредитного договору від 22 травня 2006 року.

Із урахуванням зазначеного, просив визнати квартиру АДРЕСА_3 та нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю, а також залишити квартиру АДРЕСА_3 у власності ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 17 липня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано квартиру АДРЕСА_3, та приміщення адміністративно-виробничої будівлі літ "А", загальною площею 75,5 кв. м, що складається з 1-16 приміщення площею 18,9 кв. м, 2-1 приміщення, площею 43,7 кв. м, 2-2 приміщення, площею 12, 9 кв. м, та складають 5/100 ідеальних часток цілісного майнового комплексу, що знаходиться по АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 11/100 часток квартири АДРЕСА_3, та на 1/2 частку приміщення адміністративно-виробничої будівлі літ "А", загальною площею 75,5 кв. м, що складається з 1-16 приміщення, площею 18,9 кв. м, 2-1 приміщення, площею 43,7 кв. м, 2-2 приміщення, площею 12,9 кв. м, та складає 5/100 ідеальних часток цілісного майнового комплексу, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_3, та адміністративно-виробничої будівлі літ "А", загальною площею 75,5 кв. м, що складається з 1-16 приміщення, площею 18,9 кв. м, 2-1 приміщення, площею 43,7 кв. м, 2-2 приміщення, площею 12,9 кв. м, та складає 5/100 ідеальних часток цілісного майнового комплексу, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_3 .

Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомості про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на об`єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_3 .

Витребувано у ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 11/100 ідеальних часток квартири АДРЕСА_3 .

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 89/100 частин квартири АДРЕСА_3 .

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_2 - відмовлено.

Вирішено питання судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є, згідно частини першої статті 60 СК України їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. В той же час квартира, що знаходиться в АДРЕСА_3, була придбана за рахунок спільних коштів подружжя, а також особистих коштів ОСОБА_2, отриманих у кредит. Договір дарування квартири укладений за відсутності згоди іншого співвласника.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 03 жовтня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задоволено частково.

Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 17 липня 2017 року в частині визначення часток у квартирі АДРЕСА_3 та витребування у власність частки ОСОБА_1 змінено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 8/125 частки квартири АДРЕСА_3 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 117/125 частин квартири АДРЕСА_3 .

Витребувано у ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 8/125 часток квартири АДРЕСА_3 .

В решті рішення залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції неправильно визначено розмір грошових коштів, отриманих ОСОБА_2 в кредит, за рахунок яких придбано спірну квартиру. Суд апеляційної інстанції визначив, що спільною сумісною власністю є 128/1000 частин спірної квартири, а також приміщення адміністративно-виробничої будівлі по АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційні скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просить скасувати рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 17 липня 2017 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 03 жовтня 2017 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами при прийнятті рішень не було взято до уваги те, що шлюб між сторонами було розірвано у 2007 році, однак з позовом про поділ майна подружжя ОСОБА_1 звернулась у 2015 році, тобто з пропуском встановленого статтею 72 СК України трирічного строку звернення до суду із такою вимогою, та не подала заяву про його поновлення.

Заявник вважає, що подружжям під час проживання однією сім`єю сплачено 5 441, 74 доларів США за квартиру, а тому внесок дружини становить 1/2 від вказаної суми - 2 720, 87 доларів США, що відповідає 5/100 часток у спільній квартирі. З огляду на вказане вище висновки судів щодо розміру часток сторін у квартирі не відповідають дійсним обставинам справи, що призвело до постановлення незаконних рішень.

Крім того, оскільки ОСОБА_2 є власником спірної квартири, то він має право розпорядитися нею на власний розсуд та без згоди ОСОБА_1, відповідно вимоги позивача про визнання договору дарування квартири недійсним та витребування майна також є безпідставними.

Окрім того, ОСОБА_1 не висувала вимоги щодо визначення складу 8/125 часток спірної квартири, рішення в цій частині є таким, що не підлягає до виконання та є незаконним, оскільки в рішенні не зазначено, якими нормами закону суд керувався при його постановленні в цій частині.

Заявник вважає, що судами не було встановлено джерело походження коштів, які були сплачені за нежитлове приміщення по АДРЕСА_1, однак у матеріалах справи міститься розписка щодо оплати вартості нежитлового приміщення ОСОБА_2 ще до його одруження з позивачкою, а отже нежитлові приміщення не підлягають поділу у рівних частках.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - ЦПК України (1618-15) ), який набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до пункту 4 Перехідних положень ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

11 червня 2019 року на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу № 725/4864/15-ц розподілено судді-доповідачу.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом першої інстанції встановлено, що з 07 червня 2001 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, а рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 січня 2007 року шлюб розірвано.

У період шлюбу за договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 28 травня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хусід С. М., зареєстрованим в реєстрі за № 2496, ОСОБА_2 придбав у болгарської фірми "КАРІ-ПРЕЦІЗ" частину в адміністративно-виробничій будівлі літ "А", загальною площею 75,5 кв. м, що складається з 1-16 приміщення, площею 18,9 кв. м, 2-1 приміщення, площею 43, 7 кв. м, 2-2 приміщення, площею 12,9 кв. м, що складають 5/100 ідеальних часток цілісного майнового комплексу, що знаходиться по АДРЕСА_1 (а. с. 33, т. 2).

Право власності за ОСОБА_2 на вказане приміщення зареєстровано у Державному реєстрі права власності на нерухоме майно.

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 травня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Іщенко А. В. та зареєстрованим в реєстрі за № 4632, ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_7 у власність квартиру АДРЕСА_3 (а. с. 246, т. 1).

У відповідності до нотаріально посвідченої заяви від 22 травня 2006 року ОСОБА_7, колишнім власником спірної квартири, підтверджено отримання від ОСОБА_2 готівкових коштів в розмірі 255 530 грн у рахунок розрахунку за продане нерухоме майно та засвідчено факт відсутності будь-яких претензій до ОСОБА_2 з приводу проведення розрахунку за продану квартиру (а. с. 250, т. 1).

Судом першої інстанції встановлено, що 22 травня 2006 року між ОСОБА_2 та АКІБ "УкрСиббанк" укладено кредитний договір № 11005357, за умовами якого відповідач ОСОБА_2 отримав кредитні кошти в іноземній валюті в сумі 55 600 доларів США (а.с. 43-49, т.2).

Відповідно до пункту 1.4 цього договору цільовим призначенням кредиту визначено придбання квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . Кредит надається шляхом зарахування коштів на поточний рахунок позичальника для подальшого використання за призначенням (пункт 1.5).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що спірна квартира була придбана хоч і в період шлюбу, але за кошти, які складалися із 255 530 грн отриманих кредитних коштів та 25 250 грн спільних коштів подружжя, що еквівалентно на день придбання 5 000 доларів США.

За період перебування сторін в шлюбі та ведення спільного господарства (до серпня 2006 року) сторони сплатили із спільних коштів в рахунок погашення кредиту 2 118, 77 доларів США.

Таким чином, на придбання спірної квартири було сплачено спільних коштів подружжя в сумі 7 118, 77 доларів США, що складається із першого внеску за квартиру та сплачених коштів на погашення кредиту, й відповідно частка кожного із подружжя становить по 3 599, 39 доларів США.

Решту отриманих по кредитному договору коштів для придбання спірної квартири після припинення шлюбних відносин сплатив ОСОБА_2 та частково погасив ОСОБА_3 в розмірі 22 105 доларів США (квитанція № 182 від 31 серпня 2015 року) (а. с. 38, т.2).

Згідно повідомлення банку від 31 серпня 2015 року борг ОСОБА_2 за кредитним договором анульовано (а. с. 243, т.1) та у зв`язку із повним погашення боргу знято заборону з іпотечного майна (а. с. 244, т. 1).

Таким чином, спільним майном подружжя суд апеляційної інстанції визнав 128/1000 частин квартири, оскільки саме зазначена частина квартири була оплачена за рахунок спільних коштів подружжя.

За таких обставин, частка ОСОБА_1 у праві власності на квартиру визначена у розмірі 64/1000 або 8/125 частин, а особистою приватною власністю ОСОБА_2 визнано 117/125 частин квартири.

09 вересня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування квартири (а. с 132, т. 1), та під час укладення вказаного договору ОСОБА_2 нотаріально посвідченою заявою засвідчив, що на момент набуття вказаної квартири у шлюбі він не перебував, що також вказано у пункті 3.2 договору.

Позиція Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із частиною третьою статі 10 ЦПК України (1618-15) 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом положень статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Крім того, відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України (2947-14) .

Згідно із частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі 372/504/17 (провадження 14-325цс18).

Вирішуючи спір, суд першої і апеляційної інстанції виходили з того, що позивач за зустрічним позовом в порядку статті 60 ЦПК України 2004 року, враховуючи форму договору купівлі-продажу нерухомого майна та момент виникнення права власності, не надав належних та допустимих доказів, які б свідчили про придбання під час перебування у шлюбі нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 за його особисті кошти, а тому не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно, придбане у період шлюбу.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині визнання часток подружжя у праві власності на спірну квартиру АДРЕСА_3, суд апеляційної інстанції права ОСОБА_2 не порушив. Доводи касаційної скарги про необхідність зменшення частки ОСОБА_1 у спірній квартирі є безпідставними.

Судами вірно застосовано положення частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України щодо визнання договору дарування квартири від 09 вересня 2015 року недійсним, оскільки при його укладенні були порушені вимоги ЦК України (435-15) в тій частині, що розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх інших співвласників.

Частиною другою статті 369 ЦК України визначено, що розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Так, відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК Українизагального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК Українизалежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Оскільки, ОСОБА_1 не мала наміру відчужувати належну їй на праві власності частку у квартирі, повноваженнями щодо відчуження ОСОБА_2 не наділяла, й відповідно дії останнього не відповідали волі позивача за первісним позовом, а також те, що вона не схвалила в подальшому вчинений правочин, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що належне їй на праві власності майно вибуло поза її волею, а тому частина спірної квартири підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь позивача за первісним позовом відповідно до статті 388 ЦК України.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого в незмінній частині погодився й апеляційний суд, із урахуванням вказаних норм матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про те, що вирішуючи питання початку перебігу строку позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки саме по собі припинення шлюбу не є свідченням порушення права власності когось із подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б свідчили про заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, яке зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права такого подружжя і вказувати на початок перебігу строку позовної давності.

Тобто визначальним для висновку про застосування строку позовної давності у спорі про поділ майна подружжя, заявленому після розірвання шлюбу, є саме момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та значною мірою зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та висновками апеляційного суду. Судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, зроблені обґрунтовані висновки про задоволення позовних вимог на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 212 ЦПК України, у редакції чинній на момент розгляду справи).

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 17 липня 2017 року у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 03 жовтня 2017 року залишити без змін.

Судді :	Є. В. Синельников
	С. Ф. Хопта
	В. В. Шипович