розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 січня 2019 року у складі судді Крупінської С. С. та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Грушицького А. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про поділ спадкового майна.

Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_4 ..

Після смерті відкрилася спадщина, яка складається з житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями по АДРЕСА_1, земельної ділянки площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 4,004 га, земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 0,1920 га.

Спадкоємцями після смерті матері була позивач та її брат ОСОБА_5 . Вони прийняли спадщину шляхом звернення в нотаріальну контору із заявами про прийняття спадщини. Проте, оформленням спадщини від імені її брата займалася його дружина ОСОБА_2 за довіреністю. 18 червня 2015 року за ініціативою ОСОБА_2 їй було видано свідоцтво про право власності на спадщину за законом на земельну ділянку площею 4,0040 га та запропоновано підписати договір про поділ спадщини, що вона і зробила. Оформити спадщину на житловий будинок та інші земельні ділянки вони мали пізніше.

Копію договору про поділ спадкового майна нотаріус позивачу не видала при його посвідченні.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер. Спадщину після його смерті прийняла його дружина ОСОБА_2

Наприкінці 2017 року ОСОБА_2 не впустила позивача до батьківської хати.

У травні 2018 року лише після звернення позивача до Головного територіального управління юстиції у Волинській області нотаріус надіслала їй копію договору про поділ спадкового майна від 18 червня 2015 року.

Вважає, що проведеним поділом порушено її право на рівність часток у спадщині, оскільки будь-якої згоди на зміну розміру часток вона не давала, зміст договору не відповідає вимогам статтям 1267, 1278 ЦК України, а тому просить суд визнати договір про поділ спадкового майна від 18 червня 2015 року, укладений між нею та ОСОБА_2 від імені ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Ходачинською Н. І., недійсним.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 січня 2019 року залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року в задоволенні позовних вимог відмолено.

Рішення судів мотивовані тим, що оспорюваний договір було укладено сторонами і нотаріально посвідчено з дотриманням вимог діючого законодавства, сторони добровільно за цим письмовим договором змінили розмір належних їм часток у спадщині, а тому підстав для визнання даного договору недійсним немає. Посилання позивача про укладення договору внаслідок помилки (стаття 229 ЦК України) не підтверджуються належними та допустимими доказами. Вказуючи на те, що оспорюваний правочин укладено із вадами волі позивач не наводить, щодо яких саме обставин, що мають істотне значення, як вона вважає, помилилася. Незнання закону, небажання вникнути у текст підписаного документа, погіршення особистих відносин між сторонами не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Короткий зміст вимог наведених у касаційній скарзі

У травні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 січня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року, в якій просило скасувати судові рішення та ухвалити нове, яким визнати недійсним договір про поділ спадкового майна від 18 червня 2015 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, завірений приватним нотаріусом Луцької районної нотаріальної контори Ходачинською Н. І.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не прийнято до уваги, що в договорі про поділ спадкового майна від 18 червня 2015 року пунктом 3 вказано, що право на спадщину за законом виникає в нас в рівних частках - по Ѕ частки кожному та ніде в договорі не вказано про те, що ці частки за згодою позивача та відповідача змінені та як саме змінені.

Крім того, не взято до уваги, що в договорі не зазначено правовстановлюючих документів спадкового майна, оцінки цього майна, неоговорена грошова компенсація якби змінювалися розміри часток. Суд першої інстанції безпідставно послався на норми матеріального права, що регулюють свободу договору, а не виділ часток в натурі із спільної часткової власності.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу.

19 червня 2019 року матеріали цивільної справи № 161/9023/18 надійшли до Верховного Суду.

20 червня 2019 року матеріали цивільної справи передані доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відмовляючи у визнанні недійсним договору про поділ спадкового майна, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оспорюваний договір було укладено сторонами і нотаріально посвідчено з дотриманням вимог діючого законодавства, сторони добровільно за цим письмовим договором змінили розмір належних їм часток у спадщині, а тому підстав для визнання даного договору недійсним немає.

Такі висновки судів відповідають вимогам закону та обставинам справи.

За положеннями статей 626- 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

Суди встановили, що після смерті ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) відкрилася спадщина, яка складалася з житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями по АДРЕСА_1, земельної ділянки площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 4,004 га, земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 0,1920 га, земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 3,8038 га.

Відповідно до матеріалів спадкової справи ОСОБА_5 прийняв спадщину після смерті матері шляхом звернення з відповідною заявою до нотаріуса 16 лютого 2015 року.

ОСОБА_1 заяву про прийняття спадщини подала 18 лютого 2015 року.

18 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5, від імені якого діяла ОСОБА_2, проведено поділ з виділом в натурі за взаємною згодою спадкового майна за законом, відповідно до якого земельна ділянка площею 4,0040 га, яка передана для ведення особистого селянського господарства, розташована на території Шепельської сільської ради Луцького району Волинської області переходить у власність ОСОБА_1, житловий будинок АДРЕСА_1, земельні ділянки: площею 0,2500 га, яка передана для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель; площею 0,1920 га для ведення особистого селянського господарства, площею 3,8038 га для ведення особистого селянського господарства переходить у власність ОСОБА_5

18 червня 2015 року ОСОБА_1 подала до приватного нотаріуса Ходачинської Н. І. заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом з урахуванням договору про поділ спадкового майна, яке їй було видано 18 червня 2015 року.

Після укладення спірного договору позивач ОСОБА_1 подала нотаріусу заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до норм статті 1267 ЦК України спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України, в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення суду апеляційної інстанції, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За таких обставин, встановивши, що відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного договору про поділ спадкового майна, суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову.

Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, вони зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).