розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 13 червня 2017 року в складі судді Нєвєрова І. М. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області

від 10 жовтня 2017 року в складі колегії суддів: Стрільчука В. А., Карпук А. К.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2, Поромівської сільської ради Іваничівського району Волинської області, третя особа - Волинська регіональна філія Іваничівського районного відділу "Центр ДЗК" в Іваничівському районі Волинської області, про визнання недійсними рішення сільської ради та державного акта на право приватної власності на землю.

Позовна заява мотивована тим, що у його постійному користуванні перебувала земельна ділянка, площею 0,10 га, цільове призначення якої - ведення особистого підсобного господарства. Указана земельна ділянка була передана йому на підставі рішення Бужанківської сільської ради Іваничівського району Волинської області від 25 вересня 1991 року № 7/2. У 2013 році маючи намір приватизувати указану земельну ділянку позивач звертався до Бужанківської сільської ради Іваничівського району Волинської області із відповідною заявою та рішенням сільської ради від 27 травня 2013 року йому було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність для ведення садівництва орієнтовною площею до 0,12 га у межах населеного пункту АДРЕСА_1, яка межує зі східної сторони - ОСОБА_3, з північної сторони - ОСОБА_4, із західної сторони - ОСОБА_2, з північної сторони - землі загального користування.

У подальшому позивач звертався до Іваничівського районного відділу Волинської регіональної філії "Центр ДЗК" для оформлення відповідної землевпорядної документації з метою подальшої приватизації його земельної ділянки. Для виготовлення даного проекту йому було запропоновано підписати акт погодження меж із суміжними землекористувачами (землевласниками), проте ОСОБА_2, яка межує з позивачем земельною ділянкою, площею 0,25 га, відмовилася підписувати указаний акт.

Проведенням топографічної зйомки на земельній ділянці, яка перебуває у його постійному користуванні з 1991 року, було виявлено, що вільна площа, яку він може отримати у власність, складає лише 0,045 га. Разом з тим йому стало відомо, що приватизація земельної ділянки, площею 0,25 га, ОСОБА_2 проведена за рахунок частини земельної ділянки, що перебуває у його постійному користуванні, та рішенням Бужанківської сільської ради

від 23 червня 1999 року № 5/2 була передана у приватну власність

ОСОБА_2 13 липня 2000 року остання отримала державний акт про право приватної власності на землю, зареєстрований у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 39, площею 0,25 га з цільовим призначенням - для ведення особистого підсобного господарства.

Враховуючи наявність межового спору між ним та ОСОБА_2, а також з урахуванням бездіяльності Бужанківської сільської ради Іваничівського району Волинської області, позивач у 2014 році звертався до Іваничівського районного суду Волинської області з адміністративним позовом щодо визнання бездіяльності сільської ради неправомірною та зобов`язання вчинити певні дії. Проте постановою Іваничівського районного суду Волинської області від 19 червня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними рішення Бужанківської сільської ради Іваничівського району Волинської області від 23 червня 1999 року № 5/2 про передачу безкоштовно у приватну власність земельної ділянки, площею 0,25 га для ведення особистого підсобного господарства ОСОБА_2 та державний акт на право приватної власності на землю, виданий 13 липня 2000 року, зареєстрований у Бужанківській сільській раді у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 39.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Іваничівського районного суду Волинської області від 13 червня

2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 10 жовтня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не доведено, що рішенням Бужанківської сільської ради Іваничівського району Волинської області від 23 червня 1999 року № 5/2 порушено його права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що рішенням Бужанківської сільської ради Іваничівського району Волинської області від 25 вересня 1991 року № 7/2 заявнику була передана спірна земельна ділянка та у відповідності до вимог частини першої статті 22 ЗК Української РСР, у редакції від 18 грудня 1990 року, йому були встановлені межі такої ділянки, після встановлення яких він встановив паркан та почав використовувати її, а тому заявник вважав, що суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що на підставі указаного рішення у позивача не виникло права користування спірною земельною ділянкою. Також, вважав, що посилання судом на те, що позивач приймав участь у приватизації ОСОБА_2 земельної ділянки та підписував акт узгодження меж сусідніми земелекористувачами, не може слугувати підтвердженням того, що позивач знав про приватизацію земельної ділянки ОСОБА_2 за рахунок тієї земельної ділянки, яка перебувала з 1991 року у його користуванні, оскільки жодних змін у користуванні після приватизації відповідачем земельної ділянки не відбулося. Заявник вважав, що судами попередніх інстанцій неповно з`ясовано обставини справи, неналежно досліджено надані докази у їх сукупності та неправильно застосувано норми матеріального та процесуального права.

Відзив інших учасників справи на касаційну скаргу не подано

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) справа передана до Касаційного цивільного суду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Рішенням Бужанківської сільської ради Іваничівського району Волинської області від 25 вересня 1991 року № 7/2 було рекомендовано надати

ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства, площею 0,10 га.

Рішенням тієї ж сільської ради від 27 травня 2013 року № 23/6 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність для ведення садівництва, орієнтовною площею 0,12 га у межах населеного пункту села Шахтарське по вул. Дубинська, яка межує зі східної сторони - ОСОБА_3, з північної сторони - ОСОБА_4, з західної - ОСОБА_2, з північної - землі загального користування.

У подальшому ОСОБА_1 звертався до Іваничівського районного відділу Волинської регіональної філії "Центр ДЗК" для оформлення відповідної землевпорядної документації з метою подальшої приватизації його земельної ділянки. Для виготовлення даного проекту позивачу було запропоновано підписати акт погодження меж із суміжними землекористувачами (землевласниками), проте ОСОБА_2, яка межує з позивачем земельною ділянкою, площею 0,25 га з 2005 року, відмовилася підписувати указаний акт.

23 грудня 2013 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до постійно діючої комісії з питань земельних відносин при Бужанківській сільській раді Іваничівського району Волинської області про вирішення даного земельного спору.

При проведенні топографічної зйомки було встановлено, що частина земельної ділянки, якою користується ОСОБА_1 з 1991 року, йому не належить. Площа, вільна для отримання у власність, становить 0,045 га.

Рішенням Бужанківської сільської ради Іваничівського району Волинської області від 23 червня 1999 року № 5/2 ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку, розміром 0,25 га для ведення особистого підсобного господарства. 13 липня 2000 року їй видано державний акт на право приватної власності на землю. У даному акті вказані суміжні землекористувачі із земельною ділянкою ОСОБА_2, проте прізвища ОСОБА_1 як суміжного землекористувача, не значиться.

При оформленні указаного акта ОСОБА_1 приймав безпосередню участь та вказував прізвища суміжних користувачів земельних ділянок, а тому до місця розташування та розміру земельної ділянки своєї доньки ОСОБА_2 претензій не мав і розумів, що їй у приватну власність передається земельна ділянка, якою він користувався з 1991 року.

Рішення Бужанківської сільської ради Іваничівського району Волинської області від 27 травня 2013 року № 23/6 про надання дозволу ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність для ведення садівництва, орієнтовною площею 0,12 га у

АДРЕСА_1 за рахунок земельної ділянки, якою він користувався відповідно до рішення Бужанківської сільської ради Іваничівського району Волинської області від 25 вересня 1991 року № 7/2, прийняте всупереч статті 118 Земельного кодексу України, а саме: при винесенні даного рішення не було взято до уваги інформацію виконуючого обов`язки начальника Державної інспекції сільського господарства у Волинській області від 20 вересня 2012 року про те, що в натурі по місцевості площа земельної ділянки, щодо якої ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою, становить лише 0,045 га, що додатково стверджується і проведеною топографічною зйомкою місцевості.

Судом установлено, що постановою Іваничівського районного суду Волинської області від 19 червня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 травня 2015 року, у адміністративній справі № 156/353/14-а за позовом ОСОБА_1 до Бужанківської сільської ради Іваничівського району Волинської області, треті особи ОСОБА_2, Волинська регіональна філія Іваничівського районного відділу "Центр ДЗК", про визнання бездіяльності сільської ради неправомірною та зобов`язання вчинити дії у задоволенні позову відмовлено.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтями 22, 23 Земельного кодексу Української РСР, у редакції від 18 грудня 1990 року, встановлено, що право володіння або користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступити до використання наданої земельної ділянки (у тому числі і на умовах оренди) до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право володіння або право користування землею, забороняється. Право володіння або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, районними, міськими радами народних депутатів.

Відповідно до частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, встановивши, що позивач не отримував державного акта на спірну земельну ділянку та з урахуванням того, що на момент передачі ОСОБА_2 у приватну власність частини земельної ділянки, якою користувався позивач, у останнього було відсутнє право на цю ділянку, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 набула право власності на спірну земельну ділянку у відповідності до чинного законодавства на час прийняття рішення щодо передачі їй у власність земельної ділянки та видачі державного акта на таку ділянку, а тому обґрунтовано вважали, що відсутні підстави вважати, що оскаржуваним рішенням сільської ради та державним актом порушені інтереси та права позивача.

Доводи касаційної скарги є необґрунтованими, оскільки зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.