Постанова

Іменем України

01 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 464/8650/16-ц

провадження № 61-22693св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Державне підприємство "Львівський бронетанковий завод" Державного концерну "Укроборонпром",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства "Львівський бронетанковий завод" Державного концерну "Укроборонпром" про визнання звільнення незаконним та стягнення середнього заробітку за час незаконного звільнення,

за касаційною скаргою Державного підприємства "Львівський бронетанковий завод" Державного концерну "Укроборонпром" на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 грудня 2016 року у складі судді Горбань О. Ю. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 березня 2017 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцька Р. П., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом,

уточнивши який, просив визнати незаконним його звільнення з роботи з посади слюсаря-ремонтника бойових і спеціальних машин ІІ розряду згідно з наказом Державного підприємства "Львівський бронетанковий завод" Державного концерну "Укроборонпром" (далі - ДП "Львівський бронетанковий завод", підприємство) від 20 квітня 2015 року № 60 та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час незаконного звільнення з 20 квітня 2015 року по 24 травня 2016 року включно в розмірі 46 752,24 грн.

В обґрунтування заявлених вимог посилався на те, що він з 14 серпня 2014 року перебував у трудових правовідносинах з ДП "Львівський бронетанковий завод", 20 квітня 2015 року його звільнено з роботи у зв`язку з призовом на строкову військову службу, згідно з пунктом 3 статті 36 КЗпП України.

З 27 травня 2015 року по 24 травня 2016 року він проходив строкову військову службу, після проходження якої його повторно прийнято на роботу.

Вказуючи на те, що всупереч вимог законодавства України відповідач проігнорував надані йому гарантії щодо збереження місця праці та середнього заробітку за час проходження служби, незаконно звільнивши його за пунктом 3 статті 36 КЗпП України без збереження заробітної плати за весь цей час, просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Сихівський районний суд м. Львова рішенням від 27 грудня 2016 року поновив ОСОБА_1 строк на звернення до суду. Визнав незаконним та скасував наказ від 20 квітня 2015 року № 60 К (п) про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 3 статті 36 КЗпП України. Стягнув з ДП "Львівський бронетанковий завод" на користь ОСОБА_1 46 752,24 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20 квітня 2015 року по 24 травня 2016 року включно. Стягнув з ДП "Львівський бронетанковий завод" на користь держави 1 102,40 грн судового збору.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач звільнений з роботи без законних на те підстав, а тому позов в частині визнання звільнення ОСОБА_1 незаконним підлягає задоволенню, а наказ про звільнення позивача - скасуванню. При ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 27 березня 2017 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 грудня 2016 року залишив без змін.

Апеляційний суд мотивував ухвалу тим, що суд першої інстанції при розгляді справи не допустив неправильного застосування норм матеріального та порушень норм процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та заперечень на неї, їх узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій 18 квітня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ДП "Львівський бронетанковий завод" просить скасувати рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 березня 2017 року, і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права - пункту 3 статті 36, статті 119 КЗпП України.

Позивач документально підтвердив факт того, що він був призваний для проходження строкової військової служби, а не на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період відповідно до пункту 4 статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу". Ураховуючи це позивач був правильно звільнений на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України і йому були надані підприємством передбачені статтями 44, 119 КЗпП України гарантії, пов`язані зі звільненням працівника у зв`язку з його призовом на військову службу.

10 серпня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ОСОБА_1 на касаційну скаргу, мотивовані тим, що вирішуючи питання про нормативно-правове регулювання, яке підлягає застосуванню при вирішенні спору, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що частина друга статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", яка діяла в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду" від 15 січня 2015 року № 116-VIII (116-19) (набрав чинності 08 лютого 2015 року), що визначав збереження місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності на строк не більше одного року, як за громадянами, призваними на строкову військову службу так і за громадянами, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період. І хоча аналогічні зміни до статті 119 КЗпП України були внесені лише 14 травня 2015 року Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду" № 433-УІП (433-19) , станом на момент виникнення спірних правовідносин відповідні гарантії надавалися позивачу згідно зі статтею 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", а тому аргументи відповідача про помилку у кваліфікації виду служби, на яку призивався та яку проходив позивач, у вказаній справі жодним чином не впливають на вирішення справи в частині встановлення порушення відповідних гарантій збереження робочого місця та середнього заробітку за ОСОБА_1 під час проходження військової служби.

Посилання у касаційній скарзі на необхідність застосування частини третьої статті 119 КЗпП України в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, яка не передбачала відповідних гарантій для військовослужбовців, які проходили строкову військову службу, всупереч положенням частини другої статті 119 КЗпП України та частини другої статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", не відповідає конституційним основам правопорядку, який визначає дію принципу верховенства права (статті 8 Конституції України) та недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини у правотворчій та правозастосовній діяльності (частина третя статті 22 Конституції України). А тому, за наявного на момент виникнення спірних правовідносин правового регулювання, суди правильно застосували норми частину другу статті 119 КЗпП України та частину другу статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у сукупності яких встановлено право Позивача на збереження робочого місця та середнього заробітку під час проходження військової служби

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали зСихівського районного суду м. Львова.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

04 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 червня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві Зайцеву А. Ю .

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 14 серпня 2014 року перебуває у трудових відносинах з ДП "Львівський бронетанковий завод" Державного концерну "Укроборонпром", на посаді слюсаря-ремонтника бойових і спеціальних машин ІІ розряду.

Згідно з витягом з наказу від 20 квітня 2015 року № 60К (п) ОСОБА_1 слюсаря-ремонтника БіСМ цеху № 3 з 20 квітня 2015 року звільнено у зв`язку з призовом на військову службу, за пунктом 3 статті 36 КЗпП України, на підставі його заяви та наявності повістки.

В період з 27 травня 2015 року по 24 травня 2016 року включно ОСОБА_1 проходив строкову військову службу в Збройних силах України (у військовій частині А 3571).

13 червня 2016 року ОСОБА_1 прийнятий на роботу в ДП "Львівський бронетанковий завод" слюсарем-ремонтником бойових і спеціальних машин ІІ розряду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального

права чи порушення норм процесуального права.

Колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в

касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до положень статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Згідно пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України (у редакції, чинній на час призову та звільнення позивача з роботи) підставою припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Статтею 119 КЗпП України (у редакції, чинній на час призову та звільнення позивача з роботи) визначено, що на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу" (2232-12) і "Про альтернативну (невійськову) службу" (1975-12) , "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (3543-12) , надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.

За працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв`язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв`язку з прийняттям на військову службу за контрактом, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, більше ніж на один рік.

За змістом частини другої статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (в редакції, яка діяла на час призову та звільнення позивача з роботи), за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Наведені зміни до статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" внесено Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду" від 15 січня 2015 року (116-19) № 116-19, що набрав чинності 08 лютого 2015 року.

Пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (2232-12) передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Положення пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України та частини третьої статті 119 КЗпП України приведено у відповідність із частиною другою статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" Законом України № 433-19 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу, що набрав чинності 11 червня 2015 року.

Вказаним законом пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України викладено у новій редакції, за якою підставою припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника-фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу; у частині третій статті 119 КЗпП України слова "призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період" замінено словами "призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період", а слова "до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року" - словами "до дня фактичної демобілізації".

Таким чином, за працівником, призваним на строкову військову службу після 08 лютого 2015 року (дня набрання чинності Законом України від 15 січня 2015 року № 116-19), зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві (установі, організації), в якому він працював на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно застосував вищенаведені положення статей 36, 119 КЗпП України, статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу", та дійшов законного і обґрунтованого висновку, про звільнення позивача без законних підстав та з порушенням норм трудового законодавства, у зв`язку із чим наказ про його звільнення підлягає скасуванню.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що на час дії особливого періоду в Україні на позивача поширювались гарантії та пільги, в тому числі й збереження середнього заробітку на підприємстві.

Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 332/1699/16 (провадження № 61-10876св18), 26 червня 2019 року у справі № 336/5580/16-ц (провадження № 61-28289св18).

Аргументи касаційної скарги про неправильне застосування та тлумачення судами норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в касаційному порядку.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду першої та апеляційної інстанцій та переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державного підприємства "Львівський бронетанковий завод" Державного концерну "Укроборонпром" залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді А. Ю. Зайцев

С. Ю. Бурлаков

Є. В. Коротенко