розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 23 травня 2018 року у складі судді Любинецької-Онілової А. Г. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 вересня 2018 року у складі колегії судів: Ковальчука О. В., Медвецького С. К., Панасюка О. С.,

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у квітні 2017 року звернувся до суду з позовом до Ямпільського районного медичного центру первинної медико-санітарної допомоги, правонаступником якого є Комунальне підприємство "Ямпільський районний медичний центр первинної медико-санітарної допомоги" Ямпільської районної ради, у подальшому уточненим, про визнання його звільнення незаконним, зобов`язання поновити на посаді, визнання недійсним трудового договору в частині умов, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 02 вересня 2016 року на ім`я керівника Ямпільського районного медичного центру первинної медико-санітарної допомоги він написав заяву про прийняття його на роботу водієм санітарного автомобіля. Про його прийняття на роботу видано наказ від 01 вересня 2016 року № 195.

01 березня 2017 року працівник відділу кадрів звернулась до нього з проханням переписати заяву про прийняття на роботу, не пояснивши причин, на що він погодився, а 03 березня 2017 року його, ОСОБА_1, повідомили, що його звільнено, йому вручили трудову книжку із записом про звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України у зв`язку з закінченням строку трудового договору.

ОСОБА_1 своє звільнення вважав незаконним, оскільки у заяві про прийняття на роботу він не зазначав про намір влаштуватись на цю роботу на певний строк. Наказ про його прийняття на роботу прийнято раніше, ніж він написав заяву про це. У наказі зазначено період роботи до 03 березня 2016 року, хоча позивач стверджував, що про прийняття його на роботу на певний строк йому не було відомо; проставлений в наказі підпис працівника йому не належить, оскільки з цим наказом він ознайомлений не був і, відповідно, свого підпису не проставляв. Окрім того, посада водія санітарного автомобіля за характером роботи і умовами її виконання не підпадає під умову, що потребує укладення строкового трудового договору.

Пославшись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати його звільнення з роботи на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України незаконним та зобов`язати відповідача поновити його на посаді водія санітарного автомобіля; визнати укладений між ним та відповідачем трудовий договір безстроковим та недійсним в частині умов про строковість його дії; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 47 999, 52 грн.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні, зазначив, що не було порушення трудового законодавства під час прийняття на роботу та звільнення ОСОБА_1 Перша заява, яку писав позивач, визначала строк його працевлаштування до 30 грудня 2016 року, тому, щоб покращити умови працівника, йому запропоновано написати другу заяву із визначення строку дії договору до 03 березня 2017 року.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 23 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 11 вересня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалось тим, що позивач не довів обставини, на які посилався як на підставу своїх позовних вимог. Суд зробив висновок про наявність підстав для визнання звільнення позивача з роботи таким, що відповідає вимогам статті 36 КЗпП України й не порушує його прав та інтересів. Суд першої інстанції з урахуванням фактичних даних, отриманих із пояснень позивача (який підтвердив, що він особисто переписав заяву про прийняття на роботу), а також показань допитаних у судовому засіданні свідків, з урахуванням положень статті 109 ЦПК України та клопотання представника позивача частково визнав факт, для з`ясування якого призначалася судова експертиза, а саме, що заява про прийняття ОСОБА_1 на роботу, датована 31 серпня 2016 року, написана ним особисто не 31 серпня 2016 року, а пізніше. Суд враховував також й ту обставину, що позивач ухилився від подання експертам необхідних матеріалів - вільних зразків підпису, про що подав суду заяву, в якій зазначив, що відсутній сенс у поданні ним зразків свого підпису. Суд вважав недоцільним під час вирішення цього спору призначення судової почеркознавчої експертизи наказів від 01 вересня 2016 року № 195 та від 28 лютого 2017 року № 40 з метою ідентифікації підпису позивача на них, оскільки підписання наказів чи відмова від їх підписання є правом працівника. Факт підписання чи непідписання наказів позивачем під час розв`язання цього спору не має вирішального значення.

Додатково суд першої інстанції зазначив, що звільнення позивача у зв`язку із закінченням строку трудового договору не порушує гарантованого статтею 43 Конституції України його права на працю, на яку вільно погоджується особа. Позивач дав вільну згоду на виникнення саме строкових трудових відносин із відповідачем, ця згода письмово підтверджена його заявою, поданою відповідачу до дати закінчення трудового договору, тобто до 03 березня 2017 року. Відсутні докази про примушування позивача до написання цієї заяви чи будь-які неправомірні дії щодо перешкоджання реалізації ним права на працю.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що суд першої розглянув справу, дотримавшись принципу диспозитивності цивільного судочинства, який передбачено статтею 13 ЦПК України, та вирішив спір в межах заявлених позовних вимог і на підставі наявних доказів. Враховуючи характер заявлених позовних вимог, першочерговою та визначальною обставиною, яка підлягає доведенню позивачем та встановленню судом, є незаконність його звільнення відповідачем із займаної посади, всі інші позовні вимоги фактично є похідними. Натомість, з матеріалів справи та встановлених судом обставин, не встановлено, що звільнення позивача із займаної ним посади на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України є незаконним, враховуючи наявність укладеного між сторонами у справі строкового трудового договору, враховуючи зміст заяви позивача від 31 серпня 2016 року, написання та особисте підписання якої він не заперечував.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у жовтні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 23 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 вересня 2018 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано до спірних правовідносин правила статті 23 КЗпП України, а тому помилково визначено, що трудовий договір є строковим. Заявник зазначає, що посада водія передбачена штатним розписом, вона не є сезонною, для неї не характерна строковість трудових відносин. Висновки судів, на переконання ОСОБА_1, ґрунтуються лише на поясненнях відповідача. Вважає, що необґрунтовано судами відмовлено у призначенні судової почеркознавчої експертизи, оскільки заявник заперечував проти наявності його підписів на наказах відповідача. При цьому суди не надали належної оцінки тому, що відповідач не надав оригіналів доказів у справі, з урахуванням того, що за правилами частини третьої статті 81 ЦПК України тягар доказування у справах про поновлення на роботі покладається на роботодавця.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відповідач просив відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1, оскаржувані судові рішення залишити без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження.

За змістом правил частини першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначено за правилами статті 263 ЦПК України, згідно з якими судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні..

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним у статті 263 ЦПК України, касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 31 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до головного лікаря Ямпільського районного медичного центру первинної медико-санітарної допомоги ОСОБА_2 з письмовою заявою, в якій просив прийняти його на посаду водія з 02 вересня 2016 року до 03 березня 2017 року.

Відповідно до наказу головного лікаря Ямпільського районного медичного центру первинної медико-санітарної допомоги від 01 вересня 2016 року № 195 ОСОБА_1 прийнято на роботу водієм автотранспортних засобів (санітарного автомобіля) Ямпільської АЗПСМ з 02 вересня 2016 року до 03 березня 2017 року на підставі контракту (строкового договору), строк дії якого до 03 березня 2017 року. У наказі міститься підпис працівника.

Відповідно до наказу головного лікаря Ямпільського районного медичного центру первинної медико-санітарної допомоги від 28 лютого 2017 року № 40 (хоча датою складання цього наказу і зазначено 03 березня 2017 року, однак сторони визнали, що датою його прийняття є саме 28 лютого 2017 року) ОСОБА_2 ОСОБА_1 звільнено із займаної посади водія з 03 березня 2017 року на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України (закінчення строку трудового договору). У цьому наказі міститься підпис про ознайомлення працівника з ним 28 лютого 2017 року.

Про призначення на зазначену посаду та звільнення до трудової книжки ОСОБА_1 внесено відповідні записи, зокрема, зазначено, що на підставі наказу від 01 вересня 2016 року № 195 ОСОБА_1 з 02 вересня 2016 року прийнято на посаду водія (санітарного автомобіля), а на підставі наказу від 28 лютого 2017 року № 40 - звільнено із займаної посади на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України з 03 березня 2017 року. Трудову книжку ОСОБА_1 отримав 03 березня 2017 року, про що ним поставлено підпис у Книзі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них.

За період роботи на займаній посаді з вересня 2016 року до березня 2017 року ОСОБА_1 нараховувалась та виплачувалась заробітна плата, про що надано довідку від 12 травня 2017 року № 01-2-591.

10 березня 2017 року завідувачем сектору охорони здоров`я Ямпільської районної державної адміністрації Вінницької області Г. Колюшко видано наказ № 13, яким головному лікарю Ямпільського районного медичного центру первинної медико-санітарної допомоги ОСОБА_2 наказано вивести зі штатного розпису Ямпільської ЛА ЗПСМ посаду водія у зв`язку з передачею автомобіля УАЗ Цекинівській ЛА ЗПСМ. 10 березня 2017 року цією ж посадовою особою наказом № 12 головному лікарю районного медичного центру первинної медико-санітарної допомоги ОСОБА_2 наказано передати з Ямпільської лікарської амбулаторії загальної практики сімейної медицини у Цекинівську ЛА ЗПСМ автомобіль УАЗ у зв`язку з виробничою необхідністю.

31 травня 2017 року головним лікарем Ямпільського районного медичного центру первинної медико-санітарної допомоги ОСОБА_2 видано наказ № 01-3-63 "Про зміни у штатному розписі станом на 01 червня 2017 року", яким з 01 червня 2017 року зі штатного розпису Ямпільської АЗПСМ виведено посаду 1, 0 водія та введено посаду 1, 0 техніка об`єднаних служб з обслуговування і поточного ремонту інженерних комунікацій.

Як пояснив позивач, він дійсно підписував заяву про прийняття його на роботу з 01 вересня 2016 року до 03 березня 2017 року, але не тоді, коли стверджує відповідач, а в березні 2017 року. Переписував він цю заяву декілька разів і строк закінчення трудового договору в ній не зазначав, із наказами про його прийняття на роботу та звільнення ознайомлений не був.

На підставі показань свідків, пояснень відповідача судами встановлено, що відповідно до наказу від 01 вересня 2016 року № 195 ОСОБА_1 прийнято на посаду водія на визначений строк, встановлений за погодженням сторін, із 01 вересня 2016 року до 30 грудня 2016 року, на підставі поданої ним заяви. Надалі, 30 грудня 2016 року, працівник відділу кадрів та бухгалтерії доповіли головному лікарю про необхідність звільнення ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням строкового трудового договору. Пізніше позивач власноручно переписав заяву про прийняття його на роботу з 02 вересня 2016 року до 03 березня 2017 року, в якій зазначив дату її подання 31 серпня 2016 року.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Порядок оформлення трудових відносин за строковим трудовим договором є таким самим, як і за безстроковим, але при цьому факт укладання трудового договору на певний строк чи на час виконання певної роботи повинен бути відображений, зокрема у наказі чи розпорядженні роботодавця, яким оформляється цей трудовий договір.

Підставами припинення трудового договору, зокрема, є: закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення (пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України).

Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає окремої заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли особисто складав та підписував заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

У справах щодо застосування керівником або роботодавцем чи створення ним загрози застосування негативних заходів впливу до позивача (звільнення, примушування до звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, скорочення заробітної плати тощо) у зв`язку з повідомленням ним або членом його сім`ї про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) іншою особою обов`язок доказування правомірності прийнятих при цьому рішень, вчинених дій покладається на відповідача (частин третя статті 81 ЦПК України).

Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Установивши, що між сторонами у справі діяв строковий трудовий договір із 02 вересня 2016 року до 03 березня 2017 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки відповідач, як одна із сторін трудового договору, заявивши вимогу про припинення трудового договору та видавши наказ про звільнення позивача із 03 березня 2017 року, тобто в останній день дії договору, діяв відповідно до пункту 2 статті 36 КЗпП України. Крім того, позивач не оскаржував наказ про прийняття його на роботу, у якому зазначено строк трудового договору, із яким працівник ознайомлювався, що не спростовано під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій. З вимогами з приводу вирішення такого трудового спору позивач зобов`язаний був звернутися до суду протягом загального - тримісячного строку, визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України.

За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами права, правильним та обґрунтованим є висновок судів про те, що між сторонами існували строкові трудові відносини та після закінчення строку дії трудового договору сторони не досягнули домовленості про продовження трудових відносин. Як підставно встановили суди, посада, на яку прийнято позивача, потребувала зайняття протягом певного періоду, а тому обґрунтованим є прийняття на таку посаду позивача на певний визначений строк.

Доводи касаційної скарги про те, що укладений трудовий договір між позивачем і відповідачем вважається безстроковим, є необґрунтованими, оскільки факт укладання трудового договору на певний строк підтверджено як власноручно написаною позивачем заявою під час прийняття на роботу, так і наказом про прийняття на роботу, отже, відповідачем підтверджено наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням строку дії договору.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 не заперечував, що ним власноручно написана заява про прийняття на роботу, а також не зазначав, що його примушували переписати заяву із зазначення строку, на який він просив прийняти його на роботу. Судом враховано, що позивач не оскаржував дії відповідача під час прийняття його на роботу, не заперечував проти строкового характеру трудових відносин з відповідачем.

Порушення, допущені роботодавцем, у веденні особистої справи ОСОБА_1 на законність прийнятого рішення про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади не мають правового значення для вирішення спору по суті, оскільки не впливають на припинення трудових правовідносин між сторонами спору, не свідчать про порушення трудових прав позивача, а тому для вирішення спору мають формальний характер.

Враховуючи, що зазначені недоліки не впливають на правильність прийнятого рішення у справі, Верховний Суд, застосувавши правило статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги остаточних висновків апеляційного суду не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат - не впливають.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Доводи касаційної скарги про необґрунтоване відхилення клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи відхилені Верховним Судом, оскільки заявник визнав, що самостійно та власноручно писав заяву про призначення його на посаду водія, наявність чи відсутні підпису заявника на наказах про призначення та звільнення його із займаної посади не впливають на волевиявлення ОСОБА_1, виражене ним у заяві про прийняття на роботу.