розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Апеляційного суду Харківської області від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Шаповал Н. М., Кіпенка І. С., Пилипчук Н. П.,

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк", банк) у серпні 2015 року звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, просило в рахунок виконання основного зобов`язання за кредитним договором у розмірі 1 302 861, 10 грн звернути стягнення на квартиру, загальною площею 25, 9 кв. м, житловою площею 13, 0 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за ПАТ "Дельта Банк".

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), та ОСОБА_1 27 червня 2008 року укладено кредитний договір № 2007/0608/45-020 на суму 50 900, 00 дол. США зі сплатою 11, 90 % річних на строк до 27 червня 2038 року. З метою забезпечення виконання грошових зобов`язань за кредитним договором ОСОБА_1 на підставі договору іпотеки від 27 червня 2008 року № 2007/0608/45-020-Z-1 передала в у іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру, загальною площею 25, 9 кв. м, житловою площею 13, 0 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу права вимоги у згаданих кредитних правовідносинах.

Станом на 07 серпня 2015 року заборгованість ОСОБА_1 перед банком становила: заборгованість за кредитом - 1 069 276, 35 грн, заборгованість за

відсотками - 178 300, 17 грн, пеня - 52 107, 15 грн, сума за ставкою 3 % від простроченої заборгованості у сумі 3 181, 43 грн, разом 1 302 861, 10 грн, у зв`язку з чим банк звернувся до суду з позовом.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позовні вимоги не визнав, просив суд відмовити у їхньому задоволенні внаслідок безпідставності заявлених вимог.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 05 грудня 2016 року позов ПАТ "Дельта Банк" задоволений. Суд звернув стягнення на квартиру, загальною площею 25, 90 кв. м, житловою площею 13, 0 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом визнання права власності на неї за ПАТ "Дельта Банк". Визнано за ПАТ "Дельта Банк" право власності на квартиру, загальною площею 25, 90 кв. м, житловою площею 13, 0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що, враховуючи норми матеріального закону, умови укладених між сторонами договорів й встановлені обставини справи, зокрема, що відповідач не виконав свого обов`язку щодо повернення кредиту відповідно до умов кредитного договору і добровільно не виконав письмової вимоги банку про дострокове повернення суми кредиту в повному обсязі, наявні усі необхідні правові підстави для задоволення вимог позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором із застосуванням процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України "Про іпотеку".

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 16 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 05 грудня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що правові підстави для задоволення заявлених позовних вимог в обраний позивачем спосіб шляхом визнання права власності на іпотечне майно відсутні. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Крім того, таке право набувається виключно з інших, не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "Дельта Банк" просило скасувати рішення суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що позичальник умови кредитного договору не виконав, внаслідок чого позивач набув право на задоволення вимог за рахунок іпотечного майна у судовому порядку. За твердженнями заявника, у Законі України "Про іпотеку" (898-15) передбачена можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду, з огляду на що суди попередніх інстанцій зробили необґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його застосовує.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відповідач відзиву на касаційну скаргу не надав.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 08 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у березні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 27 червня 2008 року між ВАТ "Сведбанк", правонаступником якого є ПАТ "Сведбанк", та відповідачем укладений кредитний договір № 2007/0608/45-020, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 50 900, 00 дол. США з розрахунку 11, 9 % річних за користування кредитом на строк до 27 червня 2038 року.

З метою забезпечення виконання грошових зобов`язань за кредитним договором, ОСОБА_1 на підставі договору іпотеки від 27 червня 2008 року № 2007/0608/45-020-Z-1 передала в іпотеку нерухоме майно у вигляді квартири, загальною площею 25, 90 кв. м, житловою площею 13, 0 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених цим договором, ПАТ "Сведбанк" передало ПAT "Дельта Банк" права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ "Дельта Банк" замінило ПАТ "Сведбанк" як кредитора у правовідносинах, що виникли внаслідок укладення кредитного договору № 2007/0608/45-020.

Позичальник умови кредитного договору належним чином не виконала, у зв`язку з чим станом на 07 серпня 2015 року заборгованість ОСОБА_1 перед банком становила: заборгованість за кредитом - 1 069 276, 35 грн, заборгованість за відсотками - 178 300, 17 грн, пеня - 52 107, 15 грн, 3 % від простроченої заборгованості у сумі 3 181, 43 грн, разом 1 302 861, 10 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини першої та пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів, зокрема може бути визнання права.

У статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто законом визначений вичерпний перелік способів звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, у пункті 12 іпотечного договору передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на розсуд іпотекодержателя відповідно до цього договору або чинного законодавства України за виконавчим написом нотаріуса, рішенням суду або шляхом позасудового врегулювання через передачу іпотекодержателю предмета іпотеки у власність.

Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Сторони, підписавши іпотечний договір, узгодили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового порядку врегулювання спору, і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки, що спростовує доводи касаційної скарги в цій частині.

Статтею 37 Закону України "Про іпотеку" не передбачено можливість визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі рішення суду.

Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (1127-2015-п) , для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі.

Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні відповідне волевиявлення та вчинення певних дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

При цьому позивач не позбавлений можливості відповідно до статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

У статті 392 ЦК України передбачено, що визнання права власності не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Під час розгляду справи Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду врахував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання спору, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. При цьому необхідно врахувати, що у статті 37 Закону України "Про іпотеку" не передбачено можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Таким чином, враховуючи, що фактичні обставини справи, що переглядається, посилання та доводи заявника у цій справі є аналогічними до обставин у справі № 760/14438/15-ц, Верховний Суд не встановив підстав відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду.

Зважаючи на наведене, висновок суду першої інстанції щодо наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності в судовому порядку є помилковим та необґрунтованим.

Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду, оскільки з урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень.

Статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року визначено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Верховний Суд дійшов переконання, що суд апеляційної інстанції розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.