провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня 2015 року у складі судді Каліушка Ф.А та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Кабанченко О. А., Кравець В. А., Желепи О. В,

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про зобов`язання не чинити перешкод у користуванні кімнатою, посилаючись на те, що на підставі рішення Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2012 року він є співвласником квартири АДРЕСА_1 . Цим рішенням визнано за сторонами право власності по 1/2 частині вказаної квартири за кожним, визначено порядок користування нею та виділено в його користування кімнати площею 18,6 кв. м та 18,7 кв. м. Відповідач чинить йому перешкоди у користуванні виділеною рішенням суду кімнатою площею 18,6 кв. м, зокрема 31 липня 2013 року без його згоди ОСОБА_2 зняла дверне полотно, вивезла його з квартири та відмовляється повертати, відтак у нього відсутня можливість користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Враховуючи викладене та посилаючись на положення статті 41 Конституції України, частини першої статті 16, пункту 4 частини другої статті 16, статей 317, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), позивач просив зобов`язати відповідача не чинити йому перешкод у користуванні власністю шляхом встановлення дверного полотна до вищевказаної кімнати.

ОСОБА_2 в письмових поясненнях на позовну заяву просила відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що позивач набув право власності на спірну кімнату лише 22 липня 2014 року, а двері були зняті у зв`язку з їх ремонтом під час перебування квартири у спільній сумісній власності. Після ремонту, а саме 15 серпня 2014 року двері були повернуті на місце, відтак жодних перешкод позивачу у користуванні його власністю вона не чинить.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня 2015 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що дії відповідача щодо зняття дверного полотна були вчинені нею 31 липня 2013 року під час перебування всієї спірної квартири у спільній сумісній власності сторін та до виділення позивачу кімнати в користування. Звертаючись до суду з вимогою про зобов`язання не чинити перешкод у користуванні власністю шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення, позивач не довів, яким чином було порушено його право саме як власника цього майна.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня 2015 рокузалишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду відповідають обставинам справи та вимогам закону, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Докази, на які посилається позивач, не підтверджують позовних вимог і не спростовують доводів відповідача про те, що 15 серпня 2014 року двері нею були встановлені.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У травні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 грудня 2015 року таухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2016 року і справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що місцевий суд не взяв до уваги положення статей 63, 65, 66, 68 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ), частини другої статті 369 ЦК України, за змістом яких розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, навіть після розірвання шлюбу, здійснюється виключно за взаємною згодою співвласників, а відповідач не надала суду доказів того, що він як другий співвласник квартири надав згоду на зняття та вилучення дверей з квартири. Переглядаючи судове рішення в апеляційному порядку, апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду щодо права відповідача на зняття дверей, оскільки квартира перебувала у спільній сумісній власності, проте не врахував, що відповідач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження повернення дверей на місце. Надана відповідачем квитанція до прибуткового касового ордера від 15 серпня 2014 року № 7 про сплату коштів за ремонт та встановлення дверей є фіктивною, відповідачем не оформлено акт встановлення дверей у квартирі за підписом двох свідків, не надано фотографій встановлених дверей з датою фотографування.

У травні 2016 року ОСОБА_2 подала заперечення на касаційну скаргу, в якому просила її відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін, посилаючись на те, що судами попередніх інстанцій досконало вивчено матеріали справи, оглянуто оригінали поданих документів, встановлено фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Доводи скарги не спростовують правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не свідчать про порушення ними норм матеріального та процесуального права.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали з Дарницького районного суду міста Києва.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

10 квітня 2018 року справа № 753/14154/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства (частини друга-четверта статті 13 ЦК України).

Разом з тим, згідно з частиною першої статті 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов).

Судами встановлено, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 12 червня 2012 року було визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

31 липня 2013 року відповідачем були зняті міжкімнатні двері з дверного блоку кімнати, площею 18,6 кв. м, що не заперечувалося відповідачем.

В подальшому рішенням Апеляційного суду міста Києва від 22 липня 2014 року визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності за кожним по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1, визначено порядок користування даною квартирою та виділено у користування ОСОБА_1 . кімнати площею 18,6 кв. м та 18,7 кв. м, а також лоджію, вихід на яку є з кімнати площею 18,7 кв. м, у користування ОСОБА_2 виділено кімнати площею 23,6 кв. м та 14,7 кв. м, місця загального користування залишено у спільному користуванні сторін.

Згідно з частинами першою, третьою статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року, в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Аналогічна правова норма міститься і в чинній редакції ЦПК (1618-15) України (частина 4 статті 82).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що дії відповідача щодо зняття спірного дверного полотна були вчинені 31 липня 2013 року під час перебування всієї квартири у спільній сумісній власності сторін та до виділення позивачу спірної кімнати у власність з правом особистого користування та розпорядження нею.

Поняття, зміст права власності та порядок його здійснення закріплені у статтях 316, 317, 319 ЦК України, системний аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно користується своїм майном, проте користування майном, яке є об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної), має особливості.

Зокрема, згідно з частиною першою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічне положення містить стаття 368 ЦК України.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Одним із визначальних засад цивільного судочинства є змагальність сторін.

Відповідно до частини третьої статті 10, частини першої статті 11, частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року, які розкривають зміст зазначеного принципу судочинства та обов`язку доказування, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Таким чином, процесуальний закон покладає обов`язок доказування на сторони, а суд відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, а також наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій та сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

За таких обставин доводи заявника про те, що відповідач не надала суду доказів того, що він як другий співвласник квартири надав згоду на зняття та вилучення дверей з квартири, не заслуговують на увагу, оскільки саме на позивача як співвласника квартири та сторони у справі покладено обов`язок доказування тих обставин, якими підтверджуються заявлені ним вимоги.

За змістом статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості.

Звертаючись до суду з вимогою про зобов`язання не чинити перешкод у користуванні власністю шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення, позивач не довів, яким чином було порушено його право саме як власника цього майна.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи є аналогічними доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки суду апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Судді:	В. А. Стрільчук

	С. О. Карпенко

	М. Ю. Тітов