розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Іванченка М. М., Желепи О. В., Рубан С. М.,

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк"), Публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - ПАТ "Альфа-Банк"), Публічного акціонерного товариства "Омега Банк"

(далі - ПАТ "Омега Банк") про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги (факторингу) до фізичної особи.

Позовна заява мотивована тим, що 28 липня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" (далі - ПАТ "Омега Банк"), та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір.

25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладений договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого

ПАТ "Сведбанк" продало (відступило) ПАТ "Дельта Банк", за винагороду, свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, згідно з додатком, зокрема, і за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1

15 червня 2012 року між ПАТ "Дельта банк" та ПАТ "Альфа-Банк" був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ "Дельта банк" відступило ПАТ "Альфа-банк", за винагороду, свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, згідно з додатком, зокрема, і за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1

Також позивач вказувала, що на момент укладення між відповідачами вищенаведених договорів було чинне розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року

№ 231 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг" (далі - Розпорядження № 231), згідно з пунктом 1.2 якого до фінансової послуги факторингу було віднесено операції з фінансовими активами набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі право вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб`єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення.

Посилаючись на те, що наявність обмеження щодо відступлення права вимоги (факторингу) до фізичної особи-боржника, яка не є суб`єктом господарювання, є підставою для визнання договорів купівлі-продажу права вимоги (факторингу) недійсними на підставі частини першої статті 203 ЦК України, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсними договір купівлі-продажу права вимоги (факторингу), укладений 25 травня 2012 року ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" в частині передачі прав вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 липня 2008 року; визнати недійсним договір купівлі-продажу права вимоги (факторингу), укладений 15 червня 2012 року між ПАТ "Дельта Банк" та ПАТ "Альфа-Банк" в частині передачі прав вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 липня 2008 року.

Короткий зміст заочного рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва

від 01 червня 2017 року (у складі судді Савицького О. А.) позов

ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу прав вимоги (факторингу), укладений 25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" в частині передачі прав вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 липня 2008 року.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу прав вимоги (факторингу), укладений 15 червня 2012 року між ПАТ "Дельта Банк" ПАТ "Альфа-Банк" в частині передачі прав вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 липня 2008 року.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договори купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року та від 15 червня 2012 року на час їх укладення суперечили чинному законодавству, а саме Розпорядженню

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 червня

2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних договорів, оскільки вказаними договорами не вирішено питання про її права та обов`язки, наявність договорів про передачу прав вимоги за кредитним договором не змінює обсяг прав та обов`язків позивача, а тому позивач не наділена правом на оспорення зазначених договорів купівлі-продажу прав вимоги за вказаним кредитним договором.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі заочне рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оспорювані договори факторингу суперечать вимогам законодавства, чинного на момент його укладення, зокрема, пункту 1 Розпорядження № 231, оскільки фінансові операції з набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне у майбутньому, до боржників-фізичних осіб не відносилися до фінансової послуги факторингу. Крім того, в касаційній скарзі позивач вказує на те, що спірні правочини є саме договорами факторингу, оскільки таким договорам притаманна можливість здійснювати відступлення як наявної, так і майбутньої грошової вимоги. При цьому скаржник вказував, що його право на звернення із вказаним позовом передбачено законом, оскільки статтею 627 ЦК України визначено право вільного вибору стороною договору у виборі контрагента.

Доводи інших учасників справи

У червні 2018 року ПАТ "Альфа-Банк" подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що рішення апеляційного суду є законним і обґрунтованим, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для його скасування відсутні.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу.

Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2019 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Апеляційний суд установив, що 28 липня 2008 року між ВАТ "Сведбанк", правонаступником якого є ПАТ "Сведбанк", та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 2615/0708/88-025.

25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладений договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ "Сведбанк" продало (відступило) ПАТ "Альфа-банк", за винагороду, свої права вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, згідно з додатком, зокрема, і за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1

15 червня 2012 року між ПАТ "Дельта банк" та ПАТ "Альфа-Банк" укладений договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ "Дельта банк" відступило ПАТ "Альфа-Банк", за винагороду, свої права вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, згідно з додатком, зокрема, і за кредитним договором, укладеним із

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 10 листопада 2015 року, яке набрало законної сили, змінено рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 28 квітня 2015 року в частині порядку стягнення заборгованості за кредитним договором. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, а також стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ "Альфа-Банк" заборгованість за кредитним договором від 28 липня 2008 року за період з 10 серпня 2009 року по 28 липня 2018 року в сумі 1 379 649,36 грн. В решті рішення суду залишено без змін.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 просила визнати недійсними договори купівлі-продажу прав вимоги, вказуючи на те, що за правовою природою спірні правочини є саме договорами факторингу.

Частиною першою статті 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договору відступлення права вимоги (цесії), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, у тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Разом з тим розділ І книги п`ятої ЦК України (435-15) регулює загальні положення про зобов`язання, зокрема положення щодо сторін у зобов`язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша

статті 510 ЦК України).

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов`язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з частиною першою статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом (частина перша статті 516 ЦК України) наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За загальним правилом, відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією з сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1, яка не є стороною оспорюваних договорів, не має права на їх оскарження, оскільки вказаними правочинами не вирішено питання про її права та обов`язки.

Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року визначено, зокрема, що поняття "охоронюваний законом інтерес" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Апеляційний суд не дав оцінки доводам позивача про її законний інтерес та не мотивував спростування цих доводів.

Крім того, відмовляючи в задоволенні позову про визнання недійсними договорів купівлі-продажу прав вимоги, зокрема з підстав того, що спірними правочинами не змінено обсяг прав та обов`язків позивача, апеляційний суд не встановив правову природу спірних правочинів, обсяг прав та обовязків сторін за цими договорами. При цьому апеляційний суд не навів мотивів, з яких не взяв до уваги доводи позивача про те, що спірні договори є саме правочинами факторингу та не спростував їх або не підтвердив у визначеному процесуальним законом порядку.

За загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

З урахуванням зазначеного, апеляційний суд всебічно і повно не з`ясував обставини справи та не встановив достатньо повно їх фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені, тому суд касаційної інстанції позбавлений можливості усунути вказані недоліки і перевірити доводи позивача та відповідачів, оскільки вони потребують встановлення обставин, які не були встановлені судом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.