Постанова
Іменем України
12 червня 2019 року
місто Київ
справа № 369/230/17
провадження № 61-3079св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації, приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Юлія Вадимівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, на постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Кашперської Т. Ц.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У січні 2017 року ОСОБА_1, діючи в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_2, звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації, приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Юлія Вадимівна, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, який мотивувала тим, що протягом періоду з 14 серпня 2010 року до 12 лютого 2013 року перебувала з відповідачем ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі. Шлюб розірваний за рішенням Солом`янського районного суд міста Києва від 12 лютого 2013 року.
Від шлюбу мають дочку, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка у встановленому законом порядку зареєстрована у належному відповідачу житловому будинку на АДРЕСА_1 .
Позивач зазначала, що у жовтні 2016 року вона випадково дізналася про здійснення відчуження колишнім подружжям ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_4 будинку та земельної ділянки на АДРЕСА_1 за договорами купівлі-продажу від 29 червня 2016 року. На думку позивача, укладені договори купівлі-продажу порушують права її малолітньої доньки, оскільки під час їх укладання відповідачами, в порушення вимог статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", статті 177 СК України та частини третьої статті 17 Закону України "Про охорону дитинства", не отримано для цього дозволу органу опіки та піклування, що, у свою чергу, є підставою для визнання їх недійсними.
У зв`язку із наведеним просила визнати недійсними договори купівлі-продажу земельної ділянки, розміром 0, 0897 га, і житлового будинку на АДРЕСА_1, укладені 29 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Стислий виклад заперечень відповідача ОСОБА_3
Відповідач ОСОБА_3 до суду не з`являвся, своєї позиції стосовно позовних вимог не висловлював, про розгляд справи повідомлявся через оголошення у пресі.
Стислий виклад заперечень відповідача ОСОБА_4 .
Відповідач ОСОБА_4 проти позову заперечував, просив відмовити у його задоволенні.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 червня 2018 року позов задоволено. Визнано недійсними договори купівлі-продажу від 29 червня 2016 року, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, щодо земельної ділянки, площею 0, 0897 га, кадастровий номер НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1, номер НОМЕР_2, та домоволодіння, площею 352, 5 кв. м (загальна), 80, 6 кв. м (житлова), за адресою: АДРЕСА_1, номер 1877. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що договір купівлі-продажу будинку відповідно до положень частини першої статті 203 ЦК України є недійсним, оскільки укладений із порушенням частини четвертої статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", без отримання дозволу опіки та піклування на відчуження будинку, а, відповідно, його вчинено з порушенням законних прав та інтересів малолітньої ОСОБА_2, місце проживання якої на момент укладення договору було зареєстровано у спірному будинку.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Здійснено перерозподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтовувалась тим, що передбачене статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їхніх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення. Відповідна позиція щодо тлумачення наведеного положення Закону підтверджена рішеннями Верховного Суду України, який неодноразово звертав увагу, що сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Суд апеляційної інстанції встановив, що малолітня ОСОБА_2 із 2013 року мешкає із матір`ю у АДРЕСА_1 АДРЕСА_2, де вона забезпечена житлом і відвідує дошкільні дитячі заклади. Вчинення продажу батьком будинку на АДРЕСА_1 не порушує прав малолітньої ОСОБА_2, оскільки вона не є власником будинку чи його частини, при цьому є забезпеченою житлом у місті Києві за місцем проживання її матері, що визначено угодою між її батьками щодо сплати аліментів від 01 лютого 2013 року. Доводи позивача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, про те, що дочка зареєстрована у спірному будинку, що, у свою чергу, свідчить про порушення її прав при його продажу, суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими, оскільки дитина мешкає із матір`ю у місті Києві. Факт реєстрації її місця проживання у спірному будинку в с. Музичі із 10 травня 2016 року за умови фактичного непроживання в спірному будинку та наявності у неї іншого місця постійного проживання у місті Києві, за місцем реєстрації матері, не є доказом порушення її прав при відчуженні будинку. Окрім того, статтею 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_2 у лютому 2019 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що апеляційний суд, порушивши процесуальні норми, прийняв оскаржуване рішення виключно на підставі припущень, які суперечать обставинам справи, доведеним в судовому засіданні ОСОБА_1
На переконання заявника, апеляційний суд фактично обмежив права ОСОБА_2 на визначення місця її проживання. Зважаючи на те, що чинним законодавством не надано визначення терміну "місце основного проживання", то апеляційний суд звузив права ОСОБА_2 позбавивши її місця проживання, де вона була зареєстрована та періодично проживала з батьком. За три місяці до відчуження будинку ОСОБА_3 рішенням суду було встановлено, що ОСОБА_2 має право користування цим будинком на підставі того, що вона постійно та регулярно в ньому проживала.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про її безпідставність та необґрунтованість.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів касаційної скарги.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішенні апеляційного суду
Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Солом`янського районного суд міста Києва від 12 лютого 2013 року. Від шлюбу сторони мають малолітню дочку ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідач ОСОБА_3 був власником житлового будинку та присадибної земельної ділянки на АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою Музичанської сільської ради від 21 червня 2016 року № 367 ОСОБА_2 із 10 травня 2016 року зареєстрована у належному ОСОБА_3 житловому будинку на АДРЕСА_1 (том І а.с. 120).
Відповідно до довідки, виданої Музичанською сільською радою 07 грудня 2016 року № 605, малолітня ОСОБА_2 зареєстрована в АДРЕСА_3
(том І а. с. 196).
29 червня 2016 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено договори купівлі-продажу житлового будинку на АДРЕСА_1 та земельної ділянки, площею 0, 0897 га, за цією ж адресою.
При укладення оспорюваних договорів продавцем надано нотаріусу довідку Музичанської сільської ради від 24 червня 2016 року, згідно з якою у спірному домоволодінні зареєстровані ОСОБА_3 (власник), ОСОБА_6 (а.с.135).
Апеляційним судом також встановлено, що за декілька днів до розірвання шлюбу, 01 лютого 2013 року, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали нотаріально посвідчений договір про сплату аліментів на утримання доньки ОСОБА_2 у щомісячному розмірі 8 000, 00 грн, в якому визначили, що малолітня дитина буде постійно мешкати із матір`ю за адресою її проживання.
Після розірвання шлюбу, здійсненого на підставі рішення суду від 12 лютого 2013 року, ОСОБА_3 і ОСОБА_1 проживають окремо. Дитина з часу розірвання шлюбу проживає разом з матір`ю.
ОСОБА_1 разом із малолітньою дочкою мешкає у АДРЕСА_2, яка належить їй на праві спільної власності.
На розгляду у Святошинському районному суді міста Києва вирішувався спір між сторонами з приводу визначення участі батька у вихованні доньки у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа - Служба у справах дітей Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною і зміну регламенту побачень з дитиною, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа - Служба у справах дітей Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, про встановлення регламенту побачень з дитиною.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 14 квітня 2015 року у цивільній справі № 2-6773/14, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 25 серпня 2015 року, встановлено, що позивач разом із дочкою мешкає у АДРЕСА_3 АДРЕСА_2 . За місцем проживання дитини Солом`янська районна у місті Києві державна адміністрація розпорядженням від 22 жовтня 2013 року встановила регламент побачень батька з дитиною, який мати дівчинки порушувала, у зв`язку з чим батько звернувся до суду із позовом.
Мати дівчинки ОСОБА_1 подала зустрічний позов про встановлення регламенту побачень батька з дитиною з урахуванням режиму її дошкільних та інших занять за місцем проживання у місті Києві.
Враховуючи те, що ОСОБА_2 з 2013 року мешкає із матір`ю у АДРЕСА_3 АДРЕСА_2, де забезпечена житлом та відвідує дошкільні дитячі заклади, то обґрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що продаж ОСОБА_3 будинку на АДРЕСА_1 не порушує прав малолітньої дитини, оскільки вона забезпечена житлом у місті Києві за місцем проживання матері.
Матеріали справи містять акти обстеження житлово-побутових умов за адресою спірного домоволодіння, яким зафіксовано, що будинок непридатний до проживання (а.с. 146).
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Оцінюючи доводи щодо наявності правових підстав для визнання оскаржуваних правочинів недійсним відповідно до правил статей 203, 215 ЦК України, Верховний Суд врахував таке.
Статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.
Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Отже, під час вирішення цього спору визначальним є встановлення наявності порушеного права дитини у зв`язку з укладенням оспорюваного правочину
Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом України у постановах від 06 квітня 2016 року у справі № 6-589цс16, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1414цс17, підстав відступити від яких у цій справі Верховним Судом не встановлено.
Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини, зокрема те, що ОСОБА_2 не проживала за адресою спірної нерухомості, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.
Не заслуговують на увагу доводи заявника про те, що апеляційний суд неправомірно звузив права малолітньої ОСОБА_2, позбавивши її місця проживання, де вона була зареєстрована та періодично, але регулярно проживала з батьком з огляду на таке.
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Положення Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (1382-15)
не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.
Окрім цього, відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
В оцінці зазначених норм права Верховний Суд виходить з того, що під час розгляду спорів про право користування жилим приміщенням необхідно враховувати, що стаття 33 Конституції України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність реєстрації місця проживання особи самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Таким чином, місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно та переважно проживає.
Оскільки малолітня ОСОБА_2 на момент відчуження спірного будинку ним не користувалася, оскільки проживала зі своєю матір`ю у іншому населеному пункті, а тому її право не порушене.
Аналіз статті 405 ЦК України, а також статей 64, 156 ЖК Української РСР дають підстави для висновку, що виникнення права користування жилим приміщенням у члена сім`ї власника цього житла, у тому числі й у неповнолітнього члена сім`ї власника, виникає лише стосовно того житла, в якому він постійно проживає (частина друга статті 64 ЖК Української РСР).
Відповідно, Верховний Суд виходить з розмежування таких правових категорій як "місце проживання фізичної особи", а також "право на користування житлом". Якщо місце проживання фізична особа може обрати й у постійному або тимчасовому житлі, то право на користування житлом виникає у особи - члена сім`ї власника житла - виключно в разі займання такого житла за визначенням його власника (частина перша статті 405 ЦК України) та постійного в ньому проживання (частина друга статті 405 ЦК України, частина друга статті 64 ЖК Української РСР).
В оцінці доводів касаційної скарги щодо неоднакового застосування норм матеріального права із посиланням на рішення Верховного Суду від 08 серпня 2018 року у справі №202/5268/15-ц Суд визнає їх необґрунтованим, оскільки у зазначеній справі спір розглянутий за інших фактичних обставин. У наведеній справі Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним правочину, укладеного з порушенням норм чинного законодавства, оскільки посвідчений без попереднього отримання дозволу органу опіки і піклування, при цьому предметом цього правочину є квартира, яка була єдиним місцем проживання дитини.
Водночас у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції не встановив порушення прав дитини, оскільки спірне майно, по-перше, не було місцем проживання дитини, а по-друге, позивачем не доведено, що її права порушені оспорюваними договорами.
Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги позову, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд апеляційної інстанції свої процесуальні дії належним чином обґрунтував, врахувавши при цьому, що доказування не може ґрунтуватися виключно на припущеннях.
Верховний Суд не встановив порушень апеляційним судом норм процесуального права при здійсненні оцінки доказів, які б призвели до неправильного вирішення спору по суті, оскільки судом оцінено докази за їх внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Також під час перегляду справи не виявлено порушення апеляційним судом норм процесуального права чи неправильного застосування норм матеріального права, що є підставою для скасування рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 "Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)", 23).
Також Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004)
призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги
Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.
Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко