розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Полтави, у складі судді Васильєвої Л. М., від 29 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області, у складі колегії суддів: Карпушина Г. Л., Гальонкіна С. А., Абрамова П. С., від 18 вересня 2018 року.

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом зняття з реєстрації та виселення із квартири.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва реєстровий № НОМЕР_1, що видане 11 липня 2017 року приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. Попереднім власником квартири був відповідач ОСОБА_2, а відповідач ОСОБА_3 зареєстрована у спірній квартирі та проживає в квартирі як квартирант ОСОБА_2 . Вказував, що спірна квартира була реалізована у примусовому порядку органами державної виконавчої служби на прилюдних торгах, однак він не може реалізувати своє право власності на спірну квартиру, а саме вселитися в неї, бо відповідачі її не звільнили та не знялися з реєстраційного обліку. Зазначав, що оскільки попередній власник втратив право власності на спірну квартиру, то право на проживання у квартирі втратив і його квартирант. Позивач вказав, що він позбавлений права користуватись своєю власністю, а отже з підстав, передбачених статтею 391 ЦК України, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження належним йому майном.

Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, виселити відповідачів із квартири № АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 29 травня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в даному випадку існує реальна небезпека порушення права власності позивача на спірну квартиру, оскільки він, будучи власником спірної квартири, позбавлений права в ній проживати (володіти квартирою) та розпоряджатись на свій розсуд. Суд дійшов висновку про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 383, 391 ЦК України, а положення статті 109 ЖК УРСР не застосовуються.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 18 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Полтави від 29 травня 2018 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач є власником спірної квартири, однак позбавлений права в ній проживати (володіти квартирою) та розпоряджатись на свій розсуд, а тому його позов про виселення відповідачів є цілком законним та обґрунтованим. Апеляційний суд вказав на правильність встановлення місцевим судом характеру спірних правовідносин сторін у справі та застосування норм матеріального права, які регулюють ці правовідносини, вирішення спору з урахуванням конкретних обставин справи та наданих сторонами доказів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення Київського районного суду м. Полтави від 29 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 вересня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що квартира, передана в іпотеку, не була придбана за рахунок кредиту, зобов`язання по поверненню якого забезпечувалось такою іпотекою. Відповідачі не мають іншого житла. При вирішенні спору судами попередніх інстанцій у порушення вимог статті 47 Конституції України, частини другої статті 109 ЖК Української РСР задоволено позовні вимоги та виселено відповідача із єдиного житла, без надання іншого постійного житла. Судами також безпідставно не застосовано до спірних правовідносин положення статті 40 Закону України "Про іпотеку".

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом зняття з реєстрації та виселення із квартирипризначено до судового розгляду.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

03 липня 2017 року ОСОБА_1 придбав у власність на публічних торгах квартиру АДРЕСА_1, яка раніше належала ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 12 вересня 2002 року, що підтверджується свідоцтвом від 11 липня 2017 року, виданим приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. (а. с. 7).

Право власності на спірну квартиру за позивачем зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а. с. 8-9).

На час розгляду справи в спірній квартирі зареєстрований позивач ОСОБА_1 та відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, які в ній проживають (а. с. 10).

Згідно договору іпотеки від 04 квітня 2013 року ОСОБА_2 передав належну йому квартиру АДРЕСА_1 в рахунок забезпечення виконання умов кредитного договору від 04 квітня 2013 року, що був укладений між ОСОБА_2 та кредитною спілкою "Полтава і полтавці" на суму 25 000 грн на строк до 04 квітня 2015 року.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 29 вересня 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь КС "Полтава і полтавці" заборгованість за кредитним договором № 22 від 04 квітня 2013 року у розмірі 84 240, 00 грн та судові витрати у розмірі 515, 20 грн.

Згідно акту про реалізацію предмета іпотеки від 03 липня 2017 року прилюдні торги з приводу реалізації спірної квартири відбулися при примусовому виконанні зведеного виконавчого провадження № 52719757.

Позиція Верховного Суду

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом.

Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" № 898-IV (далі - Закон № 898-IV (898-15) ) та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Аналогічний висновок висловлено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У справі, що розглядається, новий власник, який придбав житло на прилюдних торгах, не може одноособово користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього.

Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій виходили із того, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 319, 383, 391 ЦК України, а положення статті 109 ЖК Української РСР не застосовуються.

Разом з тим усталена практика Верховного Суду України засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із звернення стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно", що міститься в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".

Стаття 109 ЖК Української РСР закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України. Законом України від 22 вересня 2011року № 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" (3795-17) внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Судами встановлено, що спірне житлове приміщення позивачем (новим власником) придбане на публічних торгах 03 липня 2017 року, при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов`язані з придбанням спірної нерухомості.

Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у придбаній новим власником квартирі, обмежує право останнього на користування майном. Спірна квартира придбана у процедурі реалізації предмета іпотеки державним виконавцем при примусовому виконанні зведеного виконавчого провадження № 52719757. Державний виконавець, здійснюючи реалізацію предмета іпотеки, повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді зареєстрованого місця проживання у ній відповідачів.

Кредитор при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК Української РСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, що містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення.

Тобто новий власник при добросовісній реалізації вищепереліченими суб`єктами правовідносин своїх прав та обов`язків мав при придбанні нерухомого майна знати про наявність прав відповідачів на користування квартирою.

При цьому новий власник має право на звернення з вимогами про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування покупця квартири про її обтяження.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

Враховуючи вимоги як міжнародних договорів, так і національного законодавства, поведінку учасників правовідносин, позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, у задоволенні позовних вимог із урахуванням гарантій, передбачених частини другої статті 109 ЖК Української РСР, за відсутності відомостей про інше постійне жиле приміщення, яке підлягає наданню відповідачам у зв`язку із виселенням, слід відмовити.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Головуючий	Д. Д. Луспеник
Судді	О. В. Білоконь Б. І. Гулько

	Є. В. Синельников
	С. Ф. Хопта