В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що з 03 вересня 2011 року перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, від якого дітей не було, такі відносини припинені, шлюб розірвано. Під час шлюбу подружжям за спільні кошти на підставі договору купівлі-продажу від 07 листопада 2013 року придбана квартира АДРЕСА_1, також у жовтні цього ж року придбаний автомобіль марки "Lada Priora", державний номерний знак НОМЕР_1 . Вказане майно є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя.

Враховуючи наведене, позивач просила визнати квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль марки "Lada Priora", державний номерний знак НОМЕР_1, спільною сумісною власністю подружжя, визнати за нею право власності на Ѕ частини вказаного майна.

У грудні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю.

В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_2 зазначив, що автомобіль не може бути визнаний спільною сумісною власністю подружжя, оскільки придбаний виключно за його кошти та кошти його батьків. Відповідач під час перебування в шлюбі не працювала та не мала жодного доходу. Оскільки він мав невеликий дохід, то придбати спірне майно за кошти сімейного бюджету не мав можливості, а тому позичав кошти, зокрема, також і у свого батька. Після придбання квартири за кошти батька також були придбані матеріали для проведення ремонту в квартирі на суму 6 700,00 грн, кабелі для заміни електропроводів на суму 3 200,00 грн.

Враховуючи наведене, ОСОБА_2 просив визнати за ним право особистої приватної власності на автомобіль марки "Lada Priora", державний номерний знак НОМЕР_1 та на квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 12 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Визнано право власності ОСОБА_1 на Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що участь у придбанні спірної квартири та проведенні ремонтних робіт брали обидві сторони у справі та їх батьки, відповідний договір купівлі-продажу укладений в інтересах сім`ї, що не заперечили в судовому засіданні батьки позивача та відповідача, а тому квартира АДРЕСА_1, відповідно до вимог статей 60, 70 СК України є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між позивачем та відповідачем у рівних частинах. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поділ автомобіля, суд зазначив, що згідно з довідкою управління Державтоінспекції, виданою ОСОБА_2, спірний автомобіль, який був зареєстрований на ОСОБА_2, 07 липня 2014 року перереєстрований на нового власника за довідкою-рахунком, а тому, враховуючи те, що автомобіль на час розгляду справи належить на праві приватної власності іншій особі, питання про визнання договору купівлі-продажу недійсним сторонами не ставилося, а отже поділу між колишнім подружжям не підлягає. З наведених підстав суд дійшов висновку також і про відмову в задоволенні зустрічного позову.

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 20 березня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що рішення суду в частині вирішення позовних вимог про поділ спірного автомобіля не було предметом перегляду апеляційним судом, оскільки не оскаржувалося сторонами в цій частині. Щодо залишення без змін в іншій частині рішення суду, апеляційний суд зазначив, що кошти, за які придбано спірну квартиру були заощадженнями подружжя із отриманих у дар на весілля коштів, заробітна плата подружжя, а також отримані у позику кошти. Доводи ОСОБА_2 про те, що квартира є його особистою власністю, оскільки набута за його особисті кошти, а також кошти позичені йому його батьком суд не прийняв до уваги, оскільки він не надав доказів на їх підтвердження, при тому що кошти отримані на підставі договору позики є спільною сумісною власністю та створюють однакові права та обов`язки для кожного з подружжя. Відповідно майно (його частина) набуте за такі кошти є спільною сумісною власністю подружжя.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У квітні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 12 грудня 2016 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 20 березня 2018 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання квартири його особистою приватною власністю задовольнити, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що під час розгляду справи суди допустили неправильне застосування норм матеріального права, а саме положень статті 60 СК України в частині визначення коштів, за які спірна квартира придбана (джерело набуття), а також пунктів 2, 3 частини першої статті 57 СК України щодо визнання майна особистою приватною власністю одного з подружжя. Суди не надали критичної оцінки тому факту, що суми боргових зобов`язань сторін, які виникли у зв`язку з необхідністю придбання спірної квартири, значно перевищують вартість самої квартири, вказаної в договорі купівлі-продажу. Суди досліджували обставини про отримання в борг коштів третіми особами, що немає жодного відношення до цієї справи, оскільки доказуванню підлягають джерело походження коштів у чоловіка та дружини, а не інших сторонніх осіб, у тому числі й батьків сторін. Апеляційний суд із порушенням норм процесуального права відхилив його клопотання про зупинення провадження у цій справі, до розгляду апеляційним судом іншої цивільної справи про визнання недійсним договору позики від 01 листопада 2013 року, який ОСОБА_1 надала як доказ у цій справі на підтвердження заявлених нею позовних вимог. Апеляційний суд своїми діями щодо відмови в задоволенні клопотання про приєднання до матеріалів справи доказів та зупинення провадження у справі порушив одну з основних засад здійснення цивільного судочинства - змагальність. Апеляційний суд навів у мотивувальній частині свого рішення обставини, які не були встановлені судом першої інстанції та апеляційним судом, навпаки такі обставини оспорюються сторонами та мають визначальне значення для правильного вирішення справи.

У червні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила її відхилити, рішення судів залишити без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано справу та надано строк для подання відзиву на неї.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Рішення судів попередніх інстанцій переглядаються Верховним Судом в частині вирішення позовних вимог щодо спірної квартири, оскільки рішення судів в іншій частині не оскаржувалися та не були предметом перегляду апеляційним судом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів відповідають вимогам ЦПК України (1618-15) (у редакції на час їх ухвалення) щодо законності та обґрунтованості.

Судом встановлено, що з 03 вересня 2011 року до 09 вересня 2016 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 30 серпня 2016 року, ухваленому в справі про розірвання шлюбу, встановлено, що сторони з травня 2014 року проживали окремо, спільного господарства не вели та не підтримували подружніх стосунків.

07 листопада 2013 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2, за письмової згоди дружини ОСОБА_1, придбав квартиру АДРЕСА_1 за 280 000,00 грн. Після придбання спірної квартири сторони зареєструвалися та почали проживати в ній.

Як визнано сторонами вони на час придбання квартири суми у розмірі 280 000,00 грн, за яку, як вбачається із договору купівлі-продажу, придбано спірну квартиру, не мали, а тому частина коштів була ними позичена у їхніх батьків та інших осіб. Кожна із сторін на підтвердження таких доводів надали розписки про отримання у позику коштів та договори позики, частина коштів на придбання житла були їх заощадження, отримані від заробітних плат.

Нормативно-правове обґрунтування

Пунктом 3 частини першої статті 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно із частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

За загальним правилом, при розгляді справ про поділ спільного майна подружжя вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшли правильних висновків про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання спірної квартири спільним сумісним майном подружжя та її поділ між сторонами в рівних частинах, та відмову в задоволенні зустрічного позову в частині визнання вказаної квартири особистим майном ОСОБА_2 із тих підстав, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, при цьому ОСОБА_2, спростовуючи презумпцію спільності права власності подружжя на майно не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірна квартира придбана лише за його особисті кошти.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 під час перебування з ним у шлюбі не працювала та не мала самостійного доходу не має значення для вирішення цієї справи з огляду на те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).

Що стосується доводів ОСОБА_1 про те, що кошти для придбання спірної квартири отримані ним у борг, а тому вказане майно є його особистою приватною власністю, то вони не заслуговують на увагу, оскільки якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Інші доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновків судів по суті вирішення позовів, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права, підстави для їх скасування відсутні.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом порушено принцип змагальності судового процесу не заслуговують на увагу, оскільки згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Суди забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального чи процесуального права, що може бути підставою для скасування судового рішення.

Судді:	О. В. Ступак
	С. О. Погрібний Г. І. Усик