треті особи: приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Савчук НаталіяІванівна, служба у справах дітей Білоцерківської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 червня

2017 року у складі судді Цуранова А. Ю. та ухвалу апеляційного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Волохова Л. А. Матвієнко Ю. О.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Савчук Н. І., служба у справах дітей Білоцерківської міської ради, про визнання договору купівлі-продажу частини квартири недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 20 липня 2016 року між сторонами укладено договір купівлі-продажу частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Під час укладання спірного договору купівлі-продажу був відсутній дозвіл органу опіки та піклування на посвідчення вказаного правочину, а тому оскаржуваним договором порушуються права їх спільної доньки ОСОБА_7.

Частки у спірній квартирі, яка знаходилась у спільній власності, в натурі виділені не були, а тому відчуження 1/2 частини спірної квартири не могло мати місце.

Під час судового засідання, позивач та його представник пояснили, що спірний договір є фіктивним, а нотаріус вступила у змову з відповідачем. Перед підписанням договору неповнолітня ОСОБА_7 була знята з реєстраційного обліку без дозволу служби у справах дітей, що свідчить про порушення вимог Закону України "Про охорону дитинства" (2402-14) .

ОСОБА_4 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, який був підписаний 20 липня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Савчук Н. І. та зареєстрований в реєстрі за № 694.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області

від 08 червня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано необґрунтованістю заявлених позовних вимог, оскільки позивачем не доведено порушеного права малолітньої ОСОБА_7, та не надано доказів фіктивності спірного правочину.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 червня 2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_4, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

27 жовтня 2017 року ОСОБА_4 через прийом громадян подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що спірний правочин укладено без дозволу органу опіки та піклування, а тому висновок судів попередніх інстанцій про відсутність порушених прав малолітньої дитини є неправильним.

При ухваленні оскаржуваних судових рішень, судами застосовано закон, який не поширюється на спірні правовідносини (стаття 234 ЦК України - щодо фіктивності правочину) та не застосовано закон, який підлягав застосуванню (частина третя статті 6, частин шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України, частина третя статті 17 Закону України "Про охорону дитинства", частина четверта статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" - щодо недійсності правочину).

Суд апеляційної інстанції не досліджував питання щодо продажу частини квартири, без виділення її в натурі.

Доводи інших учасників справи:

17 листопада 2017 року ОСОБА_5 через засоби поштового зв'язку подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 09 жовтня

2017 року залишити без змін.

Рух касаційної скарги:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У липні 2018 року касаційну скаргу разом з матеріалами цивільної справи передано до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у запереченні на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій:

Судами встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з

26 січня 2013 року, який рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 вересня 2016 року розірвано.

За час перебування сторін у шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилась донька - ОСОБА_7.

Згідно договору купівлі-продажу від 22 серпня 2014 року ОСОБА_4 та

ОСОБА_5 придбали в ОСОБА_9 по 1/2 частині квартири (кожний) за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 20 липня 2016 року, ОСОБА_4 продав ОСОБА_5 1/2 частину вказаної квартири.

Згідно умов договору, продавець гарантує, що внаслідок цього договору права та законні інтереси малолітніх (неповнолітніх) дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування відчужуваною частиною квартири не порушуються.

Згідно довідки про місце проживання та склад сім'ї, виданої 20 липня

2016 року центром надання адміністративних послуг, № 2595, в указаній вище квартирі зареєстрований ОСОБА_4 (пункт 1.4 договору).

Сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину та що у його тексті вказані всі істотні умови, які стосуються купівлі-продажу частини квартири (пункт 5.2 договору).

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону.

За змістом статті 32 ЦК України, статті 177 СК України та статтею 17 Закону України "Про охорону дитинства" батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК Україниправочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України "Про охорону дитинства" заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 09 жовтня

1979 року в справі "Ейрі проти Ірландії" (пункт 24), рішення від 13 травня

1980 року в справі "Артіко проти Італії" (пункт 35), рішення від 30 травня

2013 року в справі "ОСОБА_14 проти України" (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Апеляційний суд правильно виходив з того, що малолітня ОСОБА_7, майнових прав щодо спірної квартири не мала, крім права користування. На час укладення договору у квартирі не була зареєстрована, натомість на наступний день після укладення договору була зареєстрована за місцем реєстрації матері ОСОБА_5 Дана обставина сторонами визнана .

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої ОСОБА_7 на користування житлом.

Щодо доводів касаційної скарги:

Доводи заявника про те, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень, судами застосовано закон, який не поширюється на спірні правовідносини (стаття 234 ЦК України - щодо фіктивності правочину) та не застосовано закон, який підлягав застосуванню (частина третя статті 6, частин шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України, частина третя статті 17 Закону України "Про охорону дитинства", частина четверта статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" - щодо недійсності правочину), - є безпідставними. Суди правильно застосували норми матеріального права і ухвалили законні та обґрунтовані рішення.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.