Позовна заява мотивована тим, що сторони у справі є рідними братом та сестрою, проживають у будинку АДРЕСА_1, який вони успадкували після смерті батьків, проте 26 січня 2017 року йому та його сестрі відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті 16 листопада 2007 року матері ОСОБА_4, через відсутність державної реєстрації належного спадкодавцю майна.

Зазначав, що він та його сестра ОСОБА_3 мають рівні права на володіння нерухомим майном.

Ураховуючи викладене ОСОБА_1 просив суд визнати 28/75 часток житлового будинку АДРЕСА_1 спільною власністю сторін з правом державної реєстрації вказаного майна у рівних частках за кожним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 29 березня

2017 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Рішення районного суду мотивовано тим, що між сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спору з приводу поділу нерухомого майна, а саме будинку АДРЕСА_1 немає, позивачем обрано неправильний спосіб захисту порушеного права, оскільки позов пред'явлено до неналежного відповідача фактично на захист інтересів останньої, тому позовні вимоги ОСОБА_1

є необґрунтованими.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 25 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишено без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 29 березня

2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_3 право ОСОБА_1 на частку у житловому будинку не оспорює, вимоги останнього зводяться фактично про визнання права власності за кожною із сторін у цій справі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки позов пред'явлено до неналежного відповідача, тому вважав позовні вимоги необґрунтованими. Суд зазначав, що ОСОБА_1 не були доведені як наявність спірних матеріальних правовідносин, так і та обставина, що його права порушуються або не визнаються сестрою ОСОБА_3 Оскільки апеляційний суд позбавлений можливості залучити до участі у справі належного відповідача, тому у обраний позивачем спосіб право власності сторін на 28/75 часток житлового будинку захисту не підлягає. При цьому вважав, що можливість виникнення права власності передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 травня 2018 року відкрито касаційне провадження

в указаній справі і витребувано цивільну справу № 331/1874/17

з Жовтневого районного суду м. Запоріжжя.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У червні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року вказану справу призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції обґрунтував соє рішення відсутністю підстав для успадкування спірного майна (відсутній документ про реєстрацію майна за спадкодавцем ОСОБА_4.), тобто не визнав це майно спадщиною взагалі, одночасно встановивши, що нерухомість перерозподілялася між родичами купівлею-продажем.

Зазначав, що суди встановлюючи, що ОСОБА_3 не є належним, відповідачем у цій справі, так і не визначилися, яка саме особа, фізична чи юридична, порушує права ОСОБА_1, що свідчить про грубе порушення судами процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Судами не було враховано той факт, що договір купівлі-продажу спірної частини будинку, у якому проживають він та відповідач, було укладено 22 серпня 1997 року, тому він не підлягав нотаріальному посвідченню, тобто висновки судів про те, що відсутність нотаріального посвідчення біржового договору № 5043.К, є однією із перешкод для оформлення спадкових прав

є необґрунтованими.

Суд першої інстанції помилково обґрунтовував свої висновки нормами ЦК України (435-15) , який набув чинності лише 01 січня 2004 року, оскільки договір купівлі-продажу спірної частки будинку, в якому він та відповідач проживають, було укладено 22 серпня 1997 року.

Відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі свідоцтв про право на спадщину від 26 січня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були видані свідоцтва про право на спадщину після смерті батька ОСОБА_6 на 11/75 часток будинку АДРЕСА_1 кожному, та на 1/6 частку кожному після смерті матері ОСОБА_4 (а.с. 10-13).

Відповідно до договору купівлі-продажу № 5043.К від 22 серпня 1997 року, зареєстрованого Запорізькою регіональною біржею нерухомості, ОСОБА_4, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 придбали

у власність в рівних частках 14/25 частин житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с. 31-32).

14/75 часток житлового будинку, що належали ОСОБА_7 за цим договором, на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя

від 25 вересня 2000 року були зареєстровані у встановленому законом порядку та успадковані ОСОБА_4, та у подальшому в порядку спадкування за законом розподілені між сторонами у справі.

Інші частки у житловому будинку АДРЕСА_1, які були придбані ОСОБА_4 (спадкодавець) та ОСОБА_3 (відповідач) за цим же договором, тобто по 14/75 кожного із співвласників,

у встановленому законом порядку не були зареєстровані.

Постановами державного нотаріуса Четвертої Запорізької державної нотаріальної контори Бережко С. М. від 26 січня 2017 року

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_4 на її 14/75 часток житлового будинку кожному, оскільки договір купівлі - продажу № 5043.К, зареєстрований Запорізькою регіональною біржею нерухомості 22 серпня 1997 року, є неналежним документом, що посвідчує право власності спадкодавця, та не зареєстрований у встановленому законом порядку (а.с. 18-23).

Спору між сторонами з приводу розподілу спадщини немає, оскільки за заявою відповідача ОСОБА_3 її брат ОСОБА_1 був включений до складу спадкоємців після померлих батьків, про що 26 січня 2016 року були подані відповідні заяви до нотаріальної контори.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником ОСОБА_2, підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що позивачі не обґрунтували належним чином своїх позовних вимог, не довели порушення своїх прав відповідачем, а викладені ними доводи не дають підстав вважати, що обраний спосіб захисту відповідає закону, оскільки жодних прав позивачів у даному випадку відповідачем порушено не було.

Проте, з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можна.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, у редакції 2004 року, чинній на час розгляду справи судами, кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України (254к/96-ВР) та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові

від 12 червня 2013 року в справі №6-32цс13.

Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 130 ЦПК України у редакції 2004 року, чинній на час розгляду судами справи, якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному частиною третьою цієї статті, суд, зокрема, вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

Звертаючись до суду з позовом, позивач просив суд визнати 28/75 часток житлового будинку АДРЕСА_1 спільною власністю його та ОСОБА_1 у рівних частках за кожним з правом державної реєстрації вказаного майна.

При цьому посилався на те, що право власності на 14/75 частин спірного будинку належить ОСОБА_1 на підставі зазначеного договору купівлі-продажу від 22 серпня 1997 року, за яким вона придбала цю частину житлового будинку разом із спадкодавцем, їх матір'ю ОСОБА_4 та який рішенняЖовтневого районного суду м. Запоріжжя від 25 вересня 2000 року районного суду визнаний дійсним. Отже зазначені докази доводять право власності покійної ОСОБА_4 на частину будинку, яку вони із рідною сестрою ОСОБА_3 прийняли у спадщину, проте не мають можливості оформити свої законні права, у зв'язку із зазначеною відмовою нотаріуса видати їм відповідні свідоцтва.

Також посилався на те, що вони є єдиними спадкоємцями першої черги за законом щодо майна померлої їх матері ОСОБА_4, довгий час користуються спірним майном, набули на нього права у законний спосіб, користуються ним та позбавлені можливості оформити на нього право власності у зв'язку з відмовою нотаріуса, та наведеними обставинами.

При цьому посилався на те, що ОСОБА_3 визнала позов, що не суперечить вимогам статті 61 ЦПК України 2004 року і має враховуватися судом, та не є перешкодою для визнання такого права у судовому порядку у зв'язку з тим, що воно не визнається державою в особі нотаріального органу.

В інший спосіб захистити законно набуте ним та відповідачем право, вони з відповідачем позбавлені можливості.

У порушення статті 10 ЦПК України 2004 року суди не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не роз'яснили сторонам у справі їх права та обов'язки, про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій не сприяли здійсненню їхніх прав, встановлених законом.

При цьому не врахували вимог закону про те, що суд визначає норму права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин виходячи зі змісту позовних вимог, та визначається щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог і необхідності захисту порушеного права у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Суди не надали оцінку зазначеним доводам позивача про те, що рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 25 вересня 2000 року визнано дійсним договір №5043.К від 22 серпня 1997 року, зареєстрованого Запорізькою регіональною біржею нерухомості купівлі-продажу 14/25 частини житлового будинку АДРЕСА_1 укладеного між ОСОБА_9 та ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_3 Визнано за ОСОБА_7 право власності на 14/75 частини житлового будинку АДРЕСА_1 та зареєстровано таке право. Таке ж право власності відповідно на 14/75 частин набули за цим договором ОСОБА_4 та ОСОБА_3

Таким чином суди першої та апеляційної інстанцій не забезпечили повний та всебічний розгляд справи, належним чином не встановили усі необхідні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не визначилися зі складом осіб, чиїх інтересів стосується вирішення цього спору, що призвело до передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 При цьому посилались на те, що позивач звернувся з позовом до неналежного відповідача, хто, крім спадкоємців першої черги за законом є належним відповідачем у цих правовідносинах, не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин у справі й не визначився із складом осіб, які є належними відповідачами та мають брати участь у розгляді справи.

Отже, передчасними є висновки судів про те, що позивач не довів свого права на спадкове майно, й мотиви суду щодо можливості виникнення права власності за рішенням суду передбачені лише у статтях 335 та 376 ЦК України щодо майна, право власності на яке набуто у 1997 році,

як і висновки щодо захисту його права у порядку статті 392 ЦК України

на час його звернення за захистом права у березні 2017 року, яке порушується і не визнається.

При цьому, розглядаючи позов, обґрунтований доводами про визнання права власності на спадкове майно, суди не перевірили зазначених доводів та підстав для визнання права власності на спірне майно у порядку спадкування за законом. У судових рішеннях такі висновки відсутні,

а позовні вимоги щодо права на спадкове майно не вирішені.

При цьому суди не визначилися з характером спірних правовідносин, та правовою нормою, яка підлягає застосуванню з урахуванням наведених обставин і доводів щодо виникнення у спадкодавця ОСОБА_4та спадкоємця ОСОБА_3 права власності на це майно на підставі дійсного договору купівлі-продажу від 22 серпня 1997 року, та прийняття сторонами у справі цієї частини майна після смерті ОСОБА_4, як спадкового. Також суди не сприяли у здійсненні захисту права ОСОБА_3, набутого нею за указаним договором, яке входить до спільної власності спірного будинку та впливає на розмір часток у праві власності на частину спадкового майна, яке позивач доводить прийняттям його у спадок після смерті матері разом із ОСОБА_3, та яке є взаємопов'язаним з вимогами позивача, оскільки вирішення цього позову стосується прав та обов'язків останньої.

Таким чином, у порушення статей 212- 214, 303, 315 ЦПК України 2004 року суди не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених позовних вимог, не дослідили та не дали належної правової оцінки зібраним у справі доказам, що мають значення для правильного вирішення спору та не вирішили спір відповідно до вимог закону.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати та надавати оцінку доказам, вирішувати питання про склад осіб, які беруть участь у справі, порушення норм процесуального права допущені обома судами, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак не може вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Відповідно до пункту першого частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушення норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої