провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 грудня 2016 року у складі судді Чех Н. А. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 28 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Прокопчук Н. О., Семенюк Т. А.,

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що вона є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1. З25 квітня 2004 року вона перебувала з ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 30 травня 2011 року. У вказаній квартирі, крім неї, зареєстровані відповідач та їх діти - дочка ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та син ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2. В спірному житловому приміщенні ОСОБА_5 не проживав близько п'яти років, оскільки добровільно виїхав на інше місце проживання, хоча періодично з'являвся до дітей. Однак, починаючи з кінця травня 2015 року відповідач став вчиняти активні дії щодо вселення у квартиру. Реєстрація ОСОБА_5 в належному їй житлі порушує її абсолютне право власника, при цьому їх діти є різної статі, у зв'язку з чим не можуть проживати в одній кімнаті. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила визнати відповідача таким, що втратив право користування вищевказаною квартирою.

ОСОБА_4 підтримала позовні вимоги та додатково пояснила, що вказана квартира була надана відповідачу за місцем роботи, однак оформлена на неї у зв'язку з тим, що на той час її колишній чоловік вже не мав права на безоплатну приватизацію житла. У ОСОБА_5 був лише ключ від одного замка вхідних дверей. Вона не мала запасного ключа від іншого замка і не могла виготовити його дублікат через брак коштів. Останній раз відповідач ночував у квартирі у вересні-жовтні 2014 року. Він приходив до дітей, спілкувався з ними. В кінці травня 2015 року ОСОБА_5 В став вчиняти активні дії щодо вселення у спірне житло, але вона відмовила йому в цьому, оскільки в неї з'явився інший чоловік. З квартири відповідача ніхто не виганяв, він має можливість проживати разом з батьками в місті Хмельницькому.

ОСОБА_5 заперечив проти задоволення позову та пояснив, що після того, як у квітні 2015 року він не дав дозволу на виїзд дітей за кордон, позивач перестала впускати його у квартиру та викинула особисті речі. В місті Києві він не має де жити, а тому вимушений ночувати на роботі. ОСОБА_4 відмовляється зробити йому ключ від другого замка вхідних дверей спірного житла. В наданих позивачем актах міститься інформація про його непроживання у квартирі лише протягом п'яти місяців, а не одного року.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 29 грудня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_5 не може вільно проживати у квартирі у зв'язку з відсутністю в нього ключів від всіх замків її вхідних дверей. Через неможливість потрапити у спірне житло відповідач звертався до правоохоронних органів. Отже, факт непроживання ОСОБА_5 у квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення права користування належним його колишній дружині житлом.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 28 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4відхилено. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 грудня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У березні 2017 року ОСОБА_4 подаладо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 28 лютого 2017 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій порушили принцип змагальності сторін, оскільки взяли до уваги лише надані відповідачем пояснення. У 2010 році ОСОБА_5 добровільно залишив спірне житло і до травня 2015 року не вчиняв будь-яких активних дій щодо вселення у квартиру. Відповідач не є членом її сім'ї. Вона надала достатньо доказів для прийняття позитивного рішення. Суди неправильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

28 березня 2018 року справу № 755/14524/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що з 25 квітня 2004 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 30 травня 2011 року. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 року народилася дочка ОСОБА_6, а ІНФОРМАЦІЯ_2 року - син ОСОБА_7.

На підставі свідоцтва про право власності на житло від 21 листопада 2007 року ОСОБА_4 є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1. Позивач набула у власність вказане майно згідно із Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) .

Спірне житло було надано сім'ї відповідача підприємством, на якому він працював, однак право власності на це майно було оформлене за ОСОБА_4 у зв'язку з тим, що її колишній чоловік вже не мав права на безоплатну приватизацію.

У вказаному житловому приміщенні, крім позивача, зареєстровані ОСОБА_5 (з 2004 року) та їх діти (з 2010 року).

Згідно з актами від 05 січня, 29 квітня та 20 травня 2015 року, складеними сусідами сторін, ОСОБА_5 фактично не проживає за місцем реєстрації з 2010 року.

Суд першої інстанції визнав неналежними доказами вказані акти, оскільки вони складені фізичними особами, а не житлово-експлуатаційною комісією, яка має бути створена відповідними органами. При цьому позивач не змогла дати чітких та послідовних пояснень щодо процедури складання цих документів, а також щодо того, хто та коли відвідував її квартиру для підтвердження обставин, зазначених в актах.

В останні роки ОСОБА_5 інколи приходив до дітей та залишався ночувати у квартирі.

Позивач не заперечувала факту відсутності у відповідача ключів від усіх замків вхідних дверей спірного житла, а відтак і можливості вільно потрапити до нього.

Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені, зокрема, статтями 16, 386, 391 ЦК України.

Згідно із статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, в тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення свого порушеного права від будь-яких осіб шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні своєю власністю.

Відповідно до частини четвертої статті 3 Сімейного кодексу України сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Згідно з частиною другою статті 64 ЖК Української РСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Частиною другою статті 405 ЦК України передбачено, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР слід дійти висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі тих, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї.

Відповідно до частини першої статті 60 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що факт непроживання відповідача у спірній квартирі понад один рік обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення його права користування належним позивачу житлом.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій порушили принцип змагальності сторін, так як взяли до уваги лише надані відповідачем пояснення, не заслуговують на увагу, оскільки суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аргументи скарги про те, що в 2010 році ОСОБА_5 добровільно залишив спірне житло і до травня 2015 року не вчиняв будь-яких активних дій щодо вселення у квартиру, є неспроможними, оскільки при вирішенні питання про втрату членом сім'ї власника житла, в тому числі колишнім, права на користування житловим приміщенням з'ясуванню підлягає як строк його відсутності, так і поважність причини такої відсутності. Оскільки непроживання ОСОБА_5 у квартирі зумовлено поважними причинами, то суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.

Посилання заявника на те, що відповідач не є членом її сім'ї, а тому суди безпідставно застосували до спірних правовідносин положення статей 156 ЖК Української РСР та 405 ЦК України (435-15) , не заслуговують на увагу, оскільки положення вказаних статей також регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та осіб, які в подальшому перестали бути членами його сім'ї.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Судді:	В. А. Стрільчук

	С. О. Карпенко

	В. О. Кузнєцов