розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області в складі судді Семенової Л. М. від 06 жовтня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області в складі суддів: Самчишиної Н. В., Галущенка О. І., Лисенка П. П., від 14 грудня 2017 року,

В С Т А Н О В И В :

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до Заводського районного суду м. Миколаєва з позовом до ОСОБА_5 про визначення місця проживання їх неповнолітньої дитини - сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з нею та стягнення аліментів на утримання сина.

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 травня 2017 року провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_4 про стягнення аліментів закрито.

Позов обґрунтовано тим, що з 2001 року по 2008 рік вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 Від шлюбу учасники справи мають сина - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

У зв'язку із необхідністю лікування сина у 2012 році вона погодилась надати дозвіл на виїзд дитини до Канади, що, як указано позивачем, відбувалось під моральним тиском відповідача, проте в той же день відкликала свою згоду.

З 2012 року їх з відповідачем син мешкає в Канаді разом з батьком.

Натомість згоди щодо цього досягнуто не було, син бажає проживати з нею та вона також бажає аби дитина повернулась додому.

З початку 2016 року відповідач перестав утримувати дитину та, після розірвання шлюбу, згоди щодо місця проживання сина між колишнім подружжям не досягнуто.

Посилаючись на викладене, позивач просила задовольнити позов.

У січні 2017 року ОСОБА_5 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 про визначення місця проживання дитини, у якій просив визнати місце проживання ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 року, з ним.

31 травня 2017 року справа передана до Жовтневого районного суду м. Миколаєва для розгляду за підсудністю.

Питання про прийняття зустрічного позову до спільного розгляду з первісним позовом судами не вирішено.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 06 жовтня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що незаконного переміщення дитини через державний кордон не встановлено. Дитина, якій виповнилось 14 років, сама визначає своє місце проживання, яке вибирає між місцями проживання батьків. Спір про місце проживання такої дитини суд може розглядати лише тоді, коли дитина тримається біля себе одним з батьків за допомогою фізичного чи психічного насильства, однак доказів щодо наявності таких підстав позивачем суду не надано. Надані стороною відповідача письмові докази, а також пояснення самої дитини підтверджують його волю проживати разом із батьком та про відсутність ознак фізичного чи психічного примусу з боку батька щодо такого рішення.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 06 жовтня 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, на думку скаржника, не повно дослідили зібрані у справі докази, ухвалили рішення, ґрунтуючись на припущеннях та дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову. Зазначення, що докази, які досліджені судами є неналежними і не могли бути підставою для відмови у позові. Думку дитини у встановленому законом порядку не з'ясовано. На думку скаржника, суди в оскаржених рішення посилались виключно на телефонну розмову з дитиною, що не передбачено вимогами чинного законодавства.

Касаційна скарга ОСОБА_4 не містить доводів щодо незаконності та необґрунтованості оскаржених рішень в іншій частині, зокрема, щодо вимог зустрічного позову ОСОБА_5, у зв'язку із чим згідно вимог статті 400 ЦПК України справа в указаній частині не переглядається.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_7 з 23 листопада 2001 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2008 року, яке набрало законної сили, шлюб розірвано.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у шлюбі сторін народився син - ОСОБА_6

З 2009 року ОСОБА_6 встановлена інвалідність, дата повторного огляду 15 травня 2014 року.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2007 року стягнуто з ОСОБА_5 на користь позивача на утримання їх сина - ОСОБА_6 аліменти в розмірі 450 грн, щомісяця, до повноліття дитини.

Згідно з довідкою № 1636 від 30 серпня 2016 року, виданої ТОВ "Лески-М", що ОСОБА_6 з народження, з правом на площу, проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2.

03 листопада 2011 року ОСОБА_7 підписала нотаріально засвідчену заяву про її згоду з питання виїзду з України ОСОБА_5 та їх сина ОСОБА_6 на постійне місце проживання за кордон до Канади. Аналогічну заяву позивачем підписано 25 квітня 2012 року.

Того ж дня, ОСОБА_5 склав нотаріально посвідчену заяву про зобов'язання повернути сина в України до 01 вересня 2012 року.

25 квітня 2012 року ОСОБА_7 відкликала свою згоду на виїзд сина сторін за кордон.

В серпні 2016 року позивач звернулась до поліції з приводу незаконного вивезення відповідачем їх сина до Канади.

На письмове звернення ОСОБА_4 до організації по захисту прав дітей в Канаді від 27 вересня 2013 року надане письмове свідчення неповнолітнього ОСОБА_6 під присягою (документи легалізовані Генеральним консульством України в м. Торонто, Канаді), про те, що останній має зареєстроване місце проживання в с. Новомиколаївка Миколаївськоїобласті, але зараз знаходиться в Канаді, проживає зі своїм батьком. Вказував, що його мати проживає в Україні, батьки розлучені. За його бажанням, мати заявляла, що не заперечує забрати його за кордон. До Канади він прибув із батьком влітку 2012 року, мав проблеми зі здоров'ям та мав надію на медичну допомогу лікарів Канади. В 2013 році йому проведено операцію після чого його здоров'я покращилось. В Канаді він мешкає із батьком, його приятелькою ОСОБА_8 та її сином, його однолітком, з якими має добрі стосунки. З матір'ю він підтримує зв'язок, спілкується часто. Бажає її відвідувати, але бажає надалі проживати із батьком та рости в Канаді, де почувається краще.

Згідно пояснень батька дитини - ОСОБА_5, він мешкає в Канаді, може утримувати себе та осіб, які із ним мешкають. З 2012 року син мешкає разом із ним у Канаді та позивач заявила, що не заперечує проти цього. Стан здоров'я сина був незадовільний та він мав надію на його краще лікування у Канаді, де йому зроблено операцію та син потребує подальшого медичного догляду. Вони мешкають разом з його приятелькою ОСОБА_8, яка також має сина однолітка, та їх діти мають між собою добрі стосунки. До дітей ОСОБА_8 ставиться однаково добре, доглядає та опікується ними. Син висловлював йому своє бажання відвідати матір, але надалі бажає проживати у Канаді.

Згідно заяви дитини - ОСОБА_6, від 19 жовтня 2016 року, посвідченої нотаріусом канадської провінції Саскатчеван, вказував на те, що бажає залишитись проживати в Канаді із батьком, який зможе забезпечити йому майбутнє, якісну освіту, турботу та опіку.

Судами установлено, що станом на момент розгляду справи, неповнолітньому ОСОБА_6 виповнилося 14 років і він висловив бажання проживати з батьком.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України (254к/96-ВР) , Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

За правилами статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Відповідно до статті 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Частиною третьою статті 160 СК України передбачено, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Судом апеляційної інстанції указано, що рішення суду першої інстанції про відмову у позові ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визначення місця проживання дитини у даній справі, за встановлених судами обставин, відповідає вимогам міжнародного та національного законодавства щодо принципу якнайкращого забезпечення інтересів неповнолітнього ОСОБА_6

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши, що станом на момент подання позову у даній справі дитині сторін - ОСОБА_6 виповнилося 14 років та врахувавши, що останній скористався можливістю, передбаченою частиною третьою статті 160 СК України та висловив бажання проживати з батьком, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_4

Доводи касаційної скарги щодо незаконності та необґрунтованості оскаржених судових рішень спростовуються положеннями статті 160 СК України, матеріалами справи та обґрунтованими висновками судів першої та апеляційної інстанції, якими враховано найкращі інтереси дитини під час розгляду даної справи.

Доводи касаційної скарги про те, що думку дитини з'ясована судами виключно на підставі телефонної розмови з дитиною, а тому відповідні обставини не належно з'ясовано судами є безпідставними, оскільки оскаржені судові рішення обґрунтовані, зокрема, посиланнями на засвідчені належним чином заяви неповнолітнього ОСОБА_6, що не спростовано скаржником.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди із висновками судів попередніх інстанцій, невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції, були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 (v003p710-03) правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Рішення судів містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.