розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., та касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року у складі судді Фаркош Ю. А. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є.,

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) (далі - ЦПК України (1618-15) ) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус

Переверзева Г. О., про визнання недійсним договору дарування квартири.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до договору купівлі-продажу від 17 грудня 2014 року ОСОБА_5 продав ОСОБА_3 40 % частки у ТОВ "ТД "Камілла" за 8 000 000 грн. ОСОБА_3 зареєстрував частку у статутному капіталі ТОВ "ТД "Камілла" на своє ім'я, однак, кошти за цю частку продавцю не перерахував.

Між ОСОБА_5 та фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1.) 05 травня 2015 року укладено договір про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Камілла" та про заміну первісного кредитора на нового. На час подання позовної заяви ОСОБА_3 не виконав своїх зобов'язань за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Камілла" від 17 грудня 2014 року.

20 травня 2015 року між ОСОБА_6, яка діяла в інтересах ОСОБА_3, та ОСОБА_2 укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_3 подарував своїй матері ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1

Позивач вказував, що договір дарування від 20 травня 2015 року є фіктивним, укладений за наявності спільного умислу між ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_2 з метою погіршення матеріального становища ОСОБА_3 шляхом приховання майна, що в подальшому надасть ОСОБА_3 можливість ухилитися від виконання грошового зобов'язання перед кредиторами.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив: визнати недійсним укладений між ОСОБА_6, яка діяла в інтересах ОСОБА_3, та ОСОБА_2 договір від 20 травня 2015 року № 195 дарування квартири АДРЕСА_1; здійснити переведення права власності цієї квартири з ОСОБА_2 на ФОП ОСОБА_7 у рахунок погашення боргу за договором про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Камілла" від 05 травня 2015 року № 330.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 13 квітня 2016 року, а саме скасовано арешт, накладений на квартиру АДРЕСА_1.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не є стороною договору дарування, тому не може оспорювати вказаний правочин, крім того, вимоги позивача про фіктивність правочину базуються на його припущеннях, а не на доказах.

Короткий зміст ухвал суду апеляційної інстанції

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з клопотанням про зупинення провадження у цій справі до розгляду Апеляційним судом Київської області справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_3, ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року клопотання ОСОБА_1 задоволено. Провадження у цій справі зупинено до розгляду Апеляційним судом Київської області справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_3, ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Каміллі" від 17 грудня 2014 року.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що розгляд цієї справи не можливий до вирішення іншої справи № 370/1226/15, тому наявні правові підстави для застосування пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 30 листопада 2017 року відновлено апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 16 лютого 2017 року.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що достатніх та достовірних доказів про те, що сторони договору дарування не мали дійсного наміру створити правових наслідків, передбачених цим правочином, а мали лише мету приховати майно ОСОБА_3 від виконання його зобов'язань за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства, позивач суду не надав.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції про зупинення провадження у справі, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року і витребувано цивільну справу.

Ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року і витребувано цивільну справу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

25 квітня 2018 справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2019 року справу призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно зупинив провадження у справі, оскільки невиконання ОСОБА_3 зобов'язання за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Камілла" не може бути підставою для визнання недійсним договору дарування. Апеляційний суд зупинив провадження у справі з порушенням пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). та всупереч принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що його не повідомлено про розгляд справи після відновлення апеляційним судом провадження у справі. ОСОБА_3 умисно відчужував своїй матері майно з метою уникнення звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу, що підтверджується рішенням у справі № 370/1226/15. Спірний договір дарування укладений без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за рахунок ОСОБА_3 грошового зобов'язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення. Суди не перевірили, чи відбулася реальна передача майна до ОСОБА_2

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу від 17 грудня 2014 року ОСОБА_5 продав ОСОБА_3 40 % частки у ТОВ "ТД "Камілла" за 8 000 000 грн.

ОСОБА_3 зареєстрував частку у статутному капіталі ТОВ "ТД "Камілла" на своє ім'я, однак, кошти за цю частку продавцю не перерахував.

Між ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_1 05 травня 2015 року укладено договір про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Камілла" та про заміну первісного кредитора на нового.

Відповідно до пункту 1.3 указаного договору до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, в тому числі і право вимоги, що виникне в майбутньому щодо сплати боргу.

Суди також встановили, що 20 травня 2015 між ОСОБА_6, яка діяла в інтересах свого чоловіка ОСОБА_3, та ОСОБА_2 (мати ОСОБА_3.) укладено договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 24 листопада 2017 року у справі № 370/1226/15-ц стягнуто з ОСОБА_3 на користь ФОП ОСОБА_1 7 980 000 грн як невиконане зобов'язання за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Каміллі" від 17 грудня 2014 року та договором про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Камілла" від 05 травня 2015 року, інфляційні втрати - 4 192 000 грн, 3 % річних від простроченої суми - 370 189,39 грн.

Вказаним рішенням апеляційного суду встановлено, що ОСОБА_3 не сплатив ФОП ОСОБА_1 кошти за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Каміллі" від 17 грудня 2014 року та договором про відступлення права вимоги від 05 травня 2015 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 необхідно залишити без задоволення.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року та ухвала Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_3, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй матері, був обізнаний про невиконане ним грошове зобов'язання за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Каміллі" від 17 грудня 2014 року.

Разом з тим, як встановлено рішенням Апеляційного суду Київської області від 24 листопада 2017 року у справі № 370/1226/15-ц ФОП ОСОБА_1 у травні 2015 року звернувся до Макарівського суду Київської області з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Каміллі" від 17 грудня 2014 року.

Отже ОСОБА_3 на час вчинення спірного правочину знав також про розгляд справи про стягнення з нього на користь позивача коштів за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТД "Каміллі" від 17 грудня 2014 року, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1.

Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

У мотивувальній частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, позивач, звертаючись з позовом, звертав увагу судів на фіктивність договору, оскільки очевидним вважав укладення договору дарування з метою уникнення відповідальності за договором, на підтвердження своїх доводів, посилався на існування несплаченої до цього часу заборгованості. Відповідачі не спростували належними та допустимими доказами позовні вимоги, не надали пояснень щодо причин несплати боргу та необхідності укладення спірного договору дарування.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди не навели вмотивованих обґрунтувань, чому не взяли до уваги доводи позивача. Не встановили усіх фактичних обставин справи, передчасно вирішили спір.

Крім того, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов помилкового висновку, що позивач не є стороною договору дарування, тому не може оспорювати цей правочин, оскільки правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України (435-15) наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також норми процесуального права кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Проте суди під час вирішення спору не встановили на підставі належних та допустимих доказів у їх сукупності обставин, що мають значення для справи, не надали належної правової оцінки усім доказам у сукупності, з яких виходили при вирішенні спору, та залишили поза увагою, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Разом з тим, апеляційний суд обґрунтовано зупинив провадження у цій справі до розгляду Апеляційним судом Київської області справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_3, ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів, оскільки розгляд цієї справи був не можливий до вирішення справи № 370/1226/15-ц та ухвалення рішення по суті, яке має преюдиційне значення до спірних правовідносин, тому судом правильно застосовано пункт 4 частини першої статті 201 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Безпідставними є доводи касаційної скарги ОСОБА_2, що апеляційний суд зупинив провадження у справі з порушенням пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). та всупереч принципу ефективності судового процесу, направленого на недопущення затягування розгляду справи, оскільки суд апеляційної інстанції, виконавши вимоги цивільного судочинства, повно і всебічно з'ясувавши обставини, на які посилався ОСОБА_1 у клопотанні про зупинення провадження у справі як на підставу своїх вимог, навів вичерпні висновки за результатом розгляду цього клопотання.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені, тому суд касаційної інстанції позбавлений можливості усунути вказані недоліки і перевірити доводи позивача та відповідачів, оскільки вони потребують встановлення обставин, які не були встановлені судом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Отже, рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року та ухвала Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Згідно з частиною третьою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувана ухвала Апеляційного суду міста Києва від 15 червня 2017 року постановлена з додержанням норм процесуального права, а тому цю ухвалу необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_2 - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції в цій частині не спростовують.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.