розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 14 червня 2017 року у складі судді Виниченко Л. М. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Андрієнко А. М., Заришняк Г. М.,

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Онопченко О. В., Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, витребування майна з чужого володіння та визнання права власності на квартиру.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4, перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_9, у 2015 року прийняли рішення про приватизацію житлового фонду - квартири АДРЕСА_1 Оскільки ОСОБА_7 своє право на приватизацію використав, документи на оформлення свідоцтва позивач збирала та готувала особисто.

В 2016 році позивач звернулася із заявою та необхідним пакетом документів до адміністративного центру приватизації відділу Дніпровського району міста Києва, за результатами розгляду яких Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація винесла розпорядження від 07 квітня 2016 року № 43-178, яким задовольнила заяву позивача на приватизацію квартири АДРЕСА_1

Позивачем 07 квітня 2016 року отримано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1

ОСОБА_4 01 червня 2016 року зателефонували орендарі, які повідомили, що до спірної квартири прийшли невідомі особи, які назвали себе її власниками на підставі договору купівлі-продажу.

На підставі заяви позивача було відкрито кримінальне провадження по факту підробки та використанню підроблених правовстановлюючих документів на спірну квартиру, яке було внесено до реєстру досудових розслідувань за номером № 12016100060003101.

Під час проведеного слідства працівниками поліції встановлено, що ОСОБА_6 набув право власності на спірну квартиру у ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 02 червня 2016 року № 1434, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онопченко О. В.

В свою чергу ОСОБА_5 нібито придбала квартиру у ОСОБА_9 на підставі договору купівлі продажу № 1238 від 30 червня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онопченко О. В.

Однак ОСОБА_7 ніколи не підписував жодних договорів купівлі-продажу даної квартири, оскільки не був її власником, а паспорт використовувався підроблений.

Право на розпорядження вказаним майном має лише позивач, а відчуження спірної квартири відбувалося неналежним власником на підставі підроблених документів.

На підставі викладеного ОСОБА_4 просила: визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 13 травня 2016 року № 1238; витребувати квартиру АДРЕСА_1 з володіння ОСОБА_6 як таку, що вибула з володіння позивача внаслідок шахрайських дій відповідачів; визнати за позивачем право власності на спірну квартиру.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 14 червня 2017 року відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Рішення суду першої інстанції мотивоване недоведеністю позивачем набуття права власності на спірну квартиру у встановленому законом порядку. Також, позивачем не спростовано набуття ОСОБА_9 раніше право власності на спірне житло на підставі свідоцтва про право власності на житло від 25 січня 2006 року, виданого Дніпровською районною у м. Києві радою згідно з розпорядженням від 25 січня 2006 року № 68, та вимоги у даній справі про недійсність такого свідоцтва не заявлялись. Процесуальних рішень у порушеному кримінальному провадженні по факту підроблення документів, на яке посилається позивач як на підставу нікчемності правовстановлюючих документів, виданих на ім'я третьої особи ОСОБА_9, також не приймалось. Відмовляючи у задоволенні вимоги у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного 13 травня 2016 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_5, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не є стороною вказаного правочину, між ОСОБА_4 та останнім власником квартири ОСОБА_6 існують речово-правові відносини щодо права на спірну квартиру, тому способом захисту є відповідний цим правовідносинам віндикаційний позов - витребування майна за умови доведеності права власності позивача на спірне майно.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що судом першої інстанції повно з'ясовано обставини справи та надана їм належна правова оцінка.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що 07 квітня 2016 року Дніпровською районною в місті Києві державною адміністрацією їй було видане свідоцтво про право власності на спірну квартиру, тому саме вона є належним власником цієї квартири. На момент набуття нею в порядку приватизації у власність спірної квартири відомості про наявність на відповідну квартиру прав у інших осіб у Київському міському бюро технічної інвентаризації були відсутні. Позивач вважає себе єдиним власником спірної квартири, а договір купівлі-продажу від 13 травня 2016 року, на підставі якого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зазначено про перехід права власності від ОСОБА_9 до ОСОБА_5, вважає недійсним, оскільки майно відчужене поза її волею як власника цього майна. Вказувала, що нею доведено порушення її прав власника, які підлягають захистові шляхом витребування майна, а позовні вимоги задоволенню у повному обсязі.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

15 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Суди встановили, що розпорядженням органу приватизації житла Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 07 квітня 2016 року № 43-178 задоволено прохання наймача ОСОБА_4, яка мешкає у квартирі АДРЕСА_1, та передано зазначену квартиру в приватну власність.

Дніпровською районною в м. Києві державною адміністрацією 07 квітня 2016 року видано свідоцтво про право власності, відповідно до якого квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_4, що також підтверджується повідомленням Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 04 липня 2016 року та наданою суду копією приватизаційної справи.

Відповідно до Інформаційної довідки КВ-2016 № 23623, виданої Київським міським бюро технічної інвентаризації 15 липня 2016 року, квартира АДРЕСА_1 на праві власності не зареєстрована.

Також на запит Печерського УП ГУ НП у місті Києві Київським міським бюро технічної інвентаризації (далі Бюро) листом від 01 липня 2016 року повідомлено, що відповідно до Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) з 01 січня 2013 року державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та обтяження таких прав здійснюють територіальні органи державної реєстрації прав Міністерства юстиції України і державні та приватні нотаріуси. Також, Бюро повідомило, що лише починаючи з 01 червня 2010 року ними реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна проводилась шляхом внесення до Реєстру, держателем якого є Міністерство юстиції України. Оскільки з 01 січня 2013 року Бюро позбавлено доступу до реєстру, дані Бюро не систематизовані за назвою юридичної особи та прізвищем, ім'ям, ім'ям по батькові, ідентифікаційним кодом та (чи) адресою його реєстрації місця проживання, Бюро пропонує за отриманням вичерпної інформації звертатись до уповноваженого органу.

З урахуванням наведеного судами надана належна оцінка інформаційній довідці КВ-2016 № 23623, виданій Київським міським бюро технічної інвентаризації 15 липня 2016 року, як такій, що не може бути беззаперечним доказом відсутності у інших осіб права власності на спірну квартиру.

Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Статтею 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація права власності здійснюється на підставі правовстановлюючих документів, зокрема, договорів, укладених у порядку, встановленому законом, інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Свідоцтво про право власності від 07 квітня 2016 року серії НОМЕР_2, видане відповідно до розпорядження органу приватизації житла Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 07 квітня 2016 року № 43-178, є документом, на підставі якого згідно з пунктом 5 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" проводиться Державна реєстрація права власності та інших речових прав.

Документом, що підтверджував державну реєстрацію права власності на майно, а відтак і момент набуття права власності у період з 01 січня 2016 року до 16 листопада 2016 року, була інформаційна довідка, яка у ОСОБА_4 була відсутня, а наявна у матеріалах справи інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, яка сформована станом на 06 червня 2016 року, свідчить про наявність права власності на спірну квартиру у ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 02 червня 2016 року.

ОСОБА_6 придбав спірну квартиру у ОСОБА_5, яка у свою чергу придбала квартиру у ОСОБА_9 на підставі оспорюваного позивачем договору купівлі-продажу квартири від 13 травня 2016 року.

Підставою недійсності правочину позивач зазначає недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України, а саме що відчуження спірної квартири відбулося неналежним власником на підставі підроблених документів.

Як встановлено судами та вбачається з договору купівлі-продажу від 13 травня 2016 року, квартира АДРЕСА_1 належала продавцю ОСОБА_9 на підставі Свідоцтва про право на житло, виданого 25 січня 2006 року Дніпровською районною в м. Києві радою, згідно з розпорядженням від 25 січня 2006 року № 68; право власності на цю квартиру зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 26 квітня 2016 року за № НОМЕР_1.

Копія вищевказаного Свідоцтва про право на житло від 25 січня 2006 року, на підставі якого відбулося відчуження спірної квартири ОСОБА_9 на користь ОСОБА_5, наявна у матеріалах справи.

У доводах касаційної скарги ОСОБА_4 посилається на пояснення ОСОБА_9 про те, що він ніколи не звертався до органів приватизації з метою приватизації спірної квартири, ніколи не отримував будь-яких свідоцтв про право власності на житло, ніколи не здійснював продаж спірної квартири.

Однак, такі доводи касаційної скарги ОСОБА_4 суперечать обставинам, викладеним нею у позовній заяві, а саме про те, що ОСОБА_7 вже використав своє право на приватизацію житла. При цьому доказів, що ОСОБА_7 використав своє право на приватизацію житла щодо іншої квартири, відмінної від спірної квартири ні позивачем, ні третьою особою суду не надано.

Враховуючи вказані обставини та ту обставину, що ні позивач, ні третя особа ОСОБА_7, не оскаржили зазначене свідоцтво про право власності на житло від 25 січня 2006 року, воно є чинне, відомостей щодо визнання цього свідоцтва у встановленому законом порядку недійсним суду не надано.

Доводячи недійсність договору купівлі-продажу квартири від 13 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_9 та ОСОБА_5, позивач посилається лише на пояснення ОСОБА_9 надані ним як свідком у кримінальному провадженні про те, що він не підписував жодних договорів купівлі-продажу спірної квартири та про те, що при оформленні договору було використано паспорт ОСОБА_9, який він спочатку вважав загубленим, а потім знайшов.

При цьому на момент розгляду спору в судах першої та апеляційної інстанції належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених ОСОБА_4 обставин, як то висновку почеркознавчої експертизи чи вироку у кримінальн6ому провадженні суду надано не було.

Клопотання про призначення експертиз позивачем не заявлялись ні в суді першої інстанції, ні в апеляційному суді. Разом з тим, відповідно до статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) позивач повинен довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13 травня 2016 року.

Судами не було встановлено обставин, на підставі яких оспорюваний договір купівлі-продажу квартири від 13 травня 2016 року повинен бути визнаний недійсним, отже суд першої інстанції, з чим погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

З урахуванням недоведеності позивачем підстав щодо визнання недійсним оспорюваного договору, відсутні також підстави для витребування майна у ОСОБА_6 та визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 за умови недоведеності позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13 травня 2016 року.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність рішень не впливають, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому вказані судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.