розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на заочне рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 17 вересня 2015 року, у складі судді Лобарчук О. О., та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року, у складі колегії суддів: Посунся Н. Є., Баранніка О. П., Пономарь З. М.,

ВСТАНОВИВ :

У червні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості.

Позов обґрунтовано тим, що 10 квітня 2011 року, ОСОБА_4, як позикодавець, передала у власність ОСОБА_5, як позичальнику,

16 600 грн із терміном повернення не пізніше 01 січня 2015 року. Факт отримання відповідачем вказаної суми підтверджується розпискою. В обумовлений сторонами строк ОСОБА_5 свої зобов'язання по договору позики не виконала, отриману нею суму грошових коштів не повернула, у зв'язку з чим ОСОБА_4 звернулась із вказаним позовом до суду. У позові просила стягнути з відповідача суму основного боргу, що, з урахуванням інфляційних втрат та трьох процентів річних, складає 23 484,35 грн.

Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 17 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 16 600 - заборгованість за договором позики, 6 656, 60 грн - суму інфляційних втрат, 227,85 грн - 3 % річних за прострочення виплати боргу, а всього - 23 484,35 грн.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що між сторонами існують договірні відносини з повернення позики в сумі 16 600 грн, зобов'язання по яким відповідачем не виконано, що призвело до порушень прав позивача, які підлягають захисту, шляхом відшкодування відповідачем завданих позивачу збитків у спосіб, передбачений частиною першою статті 625 ЦК України.

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2018 року, ОСОБА_5 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована необізнаністю відповідача про час і місце розгляду справи судом першої інстанції, що позбавило її права бути присутньою у судовому засіданні та надати необхідні для встановлення обставин справи докази.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що вона грошових коштів від позивача не отримувала, а тому договір позики є неукладеним. Вказує, що розписка нею була написана під впливом на неї психологічного тиску з боку позивача.

Позивач не скористалась своїм правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направила.

Касаційна скарга ОСОБА_5 не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У статті 1047 ЦК України зазначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Після укладення договору позики всі обов'язки за договором, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Розглядаючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням наведених положень ЦК України, дійшли правильного висновку про те, що між сторонами справи було укладено договір позики, умови якого позичальник не виконала, що є підставою для стягнення з неї заборгованості за цим правочином із урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних за час прострочення.

Доводи заявника щодо неотримання нею грошових коштів колегією суддів не приймається, оскільки дійсність договору позики у зв'язку з його безгрошовістю відповідачем не оскаржувалась та із позовом про визнання такого договору недійсним, з підстав, передбачених законом, вона до суду не зверталась.

Щодо посилань відповідача на позбавлення її права бути присутньою при розгляді справи судом першої інстанції та реалізувати відповідні можливості, надані їй цивільним процесуальним законодавством, колегія суддів зазначає наступне. З журналу судового засідання апеляційного суду вбачається, що ОСОБА_5 була присутня при апеляційному перегляді заочного рішення суду першої інстанції, у зв'язку з чим нею було використано право надати відповідні доводи в обґрунтування своїх заперечень щодо позовних вимог, які були належним чином оцінені апеляційним судом із дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 17 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року залишити без змін.