розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2017 року у складі судді Тарасова А. В. та постанову апеляційного суду Одеської області від 09 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Калараш А. А., Таварткіладзе О. М.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

31 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просив стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 :

- суму основного боргу за договором позики від 16 вересня 2010 року в розмірі 30 230,00 доларів США, проценти в розмірі 26 043,00 доларів США, пеню в розмірі 17 614,00 доларів США;

- суму основного боргу за договором позики від 28 жовтня 2013 року в розмірі 320 000,00 доларів США, проценти в розмірі 183 487,00 доларів США, пеню в розмірі 157 983,00 доларів США;

- суму основного боргу за договором позики за договором від 16 січня 2015 року в розмірі 5 050 000,00 гривень, проценти в розмірі 2 290 624,00 гривень, пеню в розмірі 2 006 164,00 гривень.

На обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 16 вересня 2010 року, 28 жовтня 2013 року та 16 січня 2015 року між ним та ОСОБА_3 були укладені договори позики, згідно з якими він (позивач) надав ОСОБА_3 у борг грошові суми в розмірі 30 230,00 доларів США; 320 000,00 доларів США; 5 050 000,00 гривень відповідно.

ОСОБА_3 у строки, встановлені договорами, грошові кошти не повернув, та, враховуючи той факт, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, позичені грошові кошти витрачались в інтересах сім`ї, позивач просив стягнути суму боргу солідарно з обох відповідачів.

20 березня 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договорів позики від 16 вересня 2010 року, 28 жовтня 2013 року та 16 січня 2015 року недійсними на підставі статей 203, 215 ЦК України, 65 СК України (2947-14) .

Посилалась на те, що дізналась про факт укладення вказаних договорів після звернення ОСОБА_1 до суду.

Зазначала, що між нею та ОСОБА_3 існує спір щодо поділу спільного подружнього майна, у зв`язку із чим укладення зазначених договорів спрямовано на те, щоб в подальшому недобросовісно і непропорційно розділити це майно. Згоди, як дружина ОСОБА_3, відповідно до частини другої статі 65 СК України (2947-14) , на укладення договорів позики вона не надавала, у зв`язку з чим просила визнати їх недійсними.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано договори позики, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 16 вересня 2010 року, 28 жовтня 2013 року та 16 січня 2015 року недійсними.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що договір позики є недійсним з підстав його фіктивності.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Одеської області від 09 жовтня 2018 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2017 року скасовано в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та в цій частині ухвалено нове судове рішення.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договорів позики недійсними задоволено.

Визнано недійсними договори позики, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 від 16 вересня 2010 року на суму 30 230,00 доларів США, що еквівалентно 749 999,00 гривень; від 28 жовтня 2013 року на суму 320 000,00 доларів США, що еквівалентно 7 929 600 гривень; від 16 січня 2015 року на суму 5 050 000,00 гривень.

У решті рішення залишено без змін.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд виходив із того, що відповідно до пункту 8 статті 8 ЦК України, частини другої статті 65 СК України на здійснення правочину щодо отримання позики ОСОБА_3 мав отримати згоду дружини ОСОБА_2, оскільки отримані ним кошти за договором позики відповідно до частини третьої статті 61 СК України є спільною сумісною власністю подружжя. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів отримання згоди ОСОБА_2 на укладення договору позики її чоловіком ОСОБА_3 в інтересах сім`ї. Сукупність дій ОСОБА_1 та ОСОБА_3 свідчать про їх недобросовісність при укладенні договорів позики, що, відповідно до частини першої статті 203 ЦК України, є підставою для визнання правочинів недійсними. За таких підстав суд дійшов висновку, що зустрічний позов ОСОБА_2 підлягає задоволенню з інших підстав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов та відмовити у задоволенні зустрічного позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.

Суди не звернули увагу на те, що договори позики укладені з дотриманням норм цивільного законодавства та мають виконуватись з урахуванням статті 629 ЦК України.

Відзив/заперечення на касаційну скаргу

ОСОБА_2 подала відзив, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, які ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

ОСОБА_1 подав відповідь на відзив, у якому просить задовольнити його касаційну скаргу.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договорів позики недійсними.

Витребувано із Приморського районного суду м. Одеси цивільну справу № 522/16362/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року справу № 522/16362/16-ц призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Обставини справи

Суди встановили, що 16 вересня 2010 року між ОСОБА_1 та його сином ОСОБА_3 укладений договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 30 230,00 доларів США з метою задоволення сімейних потреб, а саме: на придбання автомобіля "Honda Civic" 2010 року випуску, й останній зобов`язався повернути вказану грошову суму в п`ятирічний термін.

28 жовтня 2013 року між ними також укладений договір позики, згідно з яким ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 320 000,00 доларів США з метою задоволення сімейних потреб, а саме: на придбання квартири, а позичальник зобов`язався повернути позикодавцеві дану суму грошових коштів протягом 2 років.

Згідно договору позики від 16 січня 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, останній отримав грошові кошти шляхом грошового переказу на його банківський рахунок у розмірі 5 050 000,00 гривень з метою задоволення сімейних потреб та зобов`язався повернути ці кошти протягом 1 року.

На підтвердження факту виникнення вказаних зобов`язань позивач надав копії платіжних доручень від 19 січня 2015 року № 1447387, згідно яких ОСОБА_1 сплатив, а ОСОБА_3 отримав грошову суму в розмірі 14 444,00 гривень; платіжне доручення від 19 січня 2015 року № 1502421, за яким ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 831 556,00 гривень; платіжне доручення від 18 лютого 2015 року № 4, згідно якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 2 560 000,00 гривень.

Відповідно до довідки від 19 липня 2016 року, виданої публічним акціонерним товариством "Восток Банк", з належного ОСОБА_1 рахунку були перераховані грошові кошти на рахунок ОСОБА_3 у розмірі 1 490 000,00 гривень.

Згідно з довідкою акціонерного банку "Південний" про рух грошових коштів ОСОБА_1 переказував грошові кошти на рахунок ОСОБА_3 .

Також установлено, що відповідачі за первісним позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосування норм права

Звертаючись до суду з первісним позовом про стягнення коштів, ОСОБА_1 посилався на те, що надав у борг ОСОБА_3 кошти за трьома договорами позики для задоволення його сімейних потреб, проте останній у встановлений договорами строк ці кошти не повернув.

Суд першої інстанції, з яким також погодився й апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову, пославшись на те, що ОСОБА_1 не надано належних доказів вчинення будь-яких дій на виконання вищевказаних правочинів, а також щодо реального передання грошових коштів ОСОБА_3 .

Проте з висновками судів в цій частині погодитись не можна, виходячи з такого.

Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Загальні умови виконання зобов`язань передбачені статтями 526, 527 ЦК України, згідно з якими, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, який є обов`язковим для виконання сторонами (статті 629 ЦК України) та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Суди встановили, що 16 вересня 2010 року, 28 жовтня 2013 року та 16 січня 2015 року між ОСОБА_1 та його сином ОСОБА_3 були укладені договори позики, згідно з якими останній узяв в борг грошові суми в розмірі 30 230,00 доларів США; 320 000,00 доларів США; 5 050 000,00 гривень, відповідно, на придання автомобіля, квартири та інших сімейних потреб.

Відповідно до пунктів 1, 1, 1.2, 2.2. договору від 16 вересня 2010 року позика надана на придбання автомобіля і передана позикодавцем позичальнику до підписання сторонами цього договору терміном на 5 років.

Згідно з пунктами 1, 1, 1.2, 2.2. договору позики від 28 жовтня 2013 року позика надана на придбання квартири і передана позикодавцем позичальнику до підписання сторонами цього договору терміном на 2 роки.

За умовами договору від 16 січня 2015 року позикодавець передав позичальнику суму позики в безготівковій формі шляхом грошового переказу на банківський рахунок позичальника з терміном її повернення протягом 1 року.

Суди, вирішуючи спір в частині позову про стягнення коштів за договором позики, не звернули увагу на те, що ні ОСОБА_3, ні ОСОБА_2 не спростували доводи позивача про придбання автомобіля Нопсіа СІVІС 5D ЕХEСUTIVE, 2010 року випуску за кошти, отримані в борг.

Не надали суди оцінки й договору купівлі-продажу, укладеному між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, за яким останній придбав квартиру АДРЕСА_1 за ціною 1 582 747,00 грн.

Наведене свідчить про те, що суди на порушення вимог процесуального закону не встановили усіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не надали оцінку умовам договорів позики, платіжним документам та укладеним у подальшому договорам купівлі-продажу.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне рішення та постанову судів першої та апеляційної інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів скасувати з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Звертаючись до суду з зустрічним позовом, ОСОБА_2 посилалась на те, що договори позики від 16 вересня 2010 року, 28 жовтня 2013 року та 16 січня 2015 року укладені між ОСОБА_1 та її чоловіком ОСОБА_3 без її згоди, у зв`язку з чим просила визнати їх недійсними на підставі статей 203, 215 ЦК України та частини другої статті 65 СК України.

Суд першої інстанції визнав оспорювані договори недійсними з підстав їх фіктивності.

Апеляційний суд, задовольняючи зустрічний позов з інших підстав, послався на те, що при укладенні договорів позики ОСОБА_3 не отримав згоду іншого подружжя ОСОБА_2 відповідно до частини другої статті 65 СК України.

Проте такі висновки не відповідають нормам матеріального права.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У абзаці 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення суду першої інстанції) передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженої постанови суду апеляційної інстанції) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (частини перша, друга та третя статті 65 СК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня від 2018 року у справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2019 року в справі № 569/7631/15-ц (провадження № 61-1261св18), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року в справі № 133/3928/14-ц (провадження № 61-33048св18) зроблено висновок по застосуванню статті 65 СК України та вказано, що "для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин".

Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та зробив помилковий висновок про наявність підстав для визнання договорів позики від 16 вересня 2010 року, 28 жовтня 2013 року та 16 січня 2015 року недійсними з підстав неотримання згоди другого з подружжя на їх укладення.

Таким чином, оскаржені судові рішення в частині вирішення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договорів позики недійсними ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права, тому підлягають скасуванню з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне частково задовольнити касаційну скаргу, оскаржені рішення в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів скасувати з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договорів позики недійсними скасувати з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у позові.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки судом касаційної інстанції скасовано ухвалені в справі судові рішення в частині вирішення зустрічного позову та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вимог, із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги у розмірі 704,00 грн та касаційної скарги у розмірі 1 408,00 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2017 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 09 жовтня 2018 року в частині позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2017 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 09 жовтня 2018 року в частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договорів позики недійсними скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договорів позики недійсними відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 704,00 грн та касаційної скарги у розмірі 1 408,00 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2017 року та постанова апеляційного суду Одеської області від 09 жовтня 2018 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Головуючий	В. І. Крат

Судді:	Н. О. Антоненко

	В. І. Журавель Є. В. Краснощоков
	М. М. Русинчук